2. сущность гражданского общества


Название2. сущность гражданского общества
страница2/3
Дата публикации25.03.2013
Размер385 Kb.
ТипДокументы
userdocs.ru > Право > Документы
1   2   3
^

7, Концепции политической культуры Алмонда, Вербы,


Наиболее ярким и полным примером разработки поведенческой концепция политической культуры является работа Г. Алмонды и С. Вербы "Гражданская культура: политические установки и демократия в пяти государствах", ставшей классикой современной политико-социологической литературы. В последней версии определения политической культуры авторы выделяют четыре ее основные, или базовые, черты: 
1) Политическая культура характеризуется совокупностью политических ориентации, присущих населению в целом или его группам. 
2) Компонентами политической культуры являются познавательные, эмоциональные и оценочные составляющие. Это включает в себя знания и верования относительно политической реальности, чувства в отношении политики, приобщенность к политическим ценностям. 
3) Содержание политической культуры складывается под воздействием ряда факторов: детской социализации, образования, открытости средствам массовой информации, контактов с правительственными организациями, влияния социально-экономической действительности. 
4) Хотя политическая культура влияет на политические и правительственные структуры и их функционирование, однако она вовсе не детерминирует их деятельность. Причинная зависимость между политической культурой и политическими структурами, функциональными особенностями последних является двусторонней. 

8, Значительный вклад в развитие теории политической культуры внес Р. Инглхарт, разработавший концепцию «бесшумной революции». По его мнению, важнейшими компонентами политической культуры являются наиболее устойчивые ценностные ориентации и настроения массовых слоев общества (удовлетворенность жизнью, склонность доверять другим). Инглхарт предположил, что в индустриально- развитых странах под влиянием социально-экономического развития происходит переход от материальных ценностей к постматериальным, которые начинают играть ведущую роль в жизни людей. 

9, Функции политической культуры вытекают из ее сущности и характеризуют ее значение в политической системе общества. Важнейшими из них являются: познавательная функция – формирование у граждан необходимых общественно-политических знаний, взглядов, убеждений и политической компетентности; интегративная функция – достижение на базе общепринятых политико-культурных ценностей согласия в рамках существующей политической системы и избранного обществом политического строя. Политическая культура, таким образом, формирует стабилизирующую основу политической жизни и способствует повышению эффективности управления;

коммуникативная функция – установление связи между участниками политического процесса по горизонтали и по вертикали в соответствии с иерархией политической системы, а также трансляция элементов политической культуры от поколения к поколению и накапливание политического опыта;

функция обеспечения социального прогресса – создание условий для эффективного развития политической системы и общества в целом;

нормативно-регулятивная функция – формирование и закрепление в общественном сознании необходимых политических ценностей, установок, целей, мотивов, норм поведения. Они воплощаются в нормативных политических решениях государства и позволяют эффективнее регулировать отношения в рамках политической системы со стороны государственных институтов и со стороны гражданского общества;

воспитательная функция (функция политической социализации) – формирование личности, гражданина.

Данные функции показывают, что применительно к политической системе общества политическая культура имеет тотальный характер. Она пронизывает всю совокупность отношений, складывающихся между участниками политического процесса.
^

10, структура политической культуры


В своей структуре политическая культура включает следующие основные элементы: когнитивный, эмоционально-психологический, нравственно-оценочный, поведенческий, а также политическую символику.

Когнитивный элемент политической культуры составляют политические знания и представления людей о политике, политической системе, политической власти, ее формах и механизмах осуществления; о демократии, правах человека и т.д., то есть все то, что составляет политическое образование.

Эмоционально-психологический элемент политической культуры – это политические чувства и переживания, которые испытывает человек, участвуя в политической жизни. К ним можно отнести чувство социальной справедливости, терпимости или нетерпимости к инакомыслию, эмоциональный подъем по поводу победы на выборах и т.д. Сюда же входят и иррациональные моменты в политическом поведении человека. Они проявляются в форме фанатичной любви к вождю, приверженности догмам, мифам, утопиям. Последние выступают в роли своеобразного компенсатора недостатка научных знаний о политике. Политические мифы и утопии, основанные на надеждах и чаяниях, легко воспринимаются широкими массами. Они их воодушевляют на активные политические действия, вселяют веру в лучшее будущее.

Нравственно-оценочный элемент политической культуры включает характерные для данного общества ценности, идеалы, нормы и т.д. Он предполагает определенную оценку, суждение и мнение о политических объектах, процессах. Здесь роль играет соотнесение собственных представлений с идейно-ценностными установками государства, общества, человечества.

Поведенческий элемент политической культуры образуют формы и степень участия граждан в политической жизни общества (митингах, демонстрациях, политических забастовках, пикетах, выборах, политических акциях и т.д.). Он включает также политические установки, типы политической активности, формы, стили, образцы, навыки политического поведения.

11, пределенному политическому режиму свойственно навязывать гражданам страны свои модели политической культуры, основными из которых являются либерально-демократическая и авторитарно-тоталитарная. 

Либерально-демократическую модель характеризуют свобода, права человека, гражданское общество, парламентаризм, правовое государство, добровольное и сознательное политическое участие, плюрализм (многообразие) форм собственности, идеологий, мнений, т.е. все то, что принято называть демократией. Причем эти демократические ценности не только декларируются, но и реализуются на практике. 

Для авторитарно-тоталитарной модели свойственны единая (общественная) собственность, единая идеология, неприятие плюрализма мнений и инакомыслия, диктатура правящей партии, культ главы государства, государственное регулирование всех сфер общественной жизни, порядок любой ценой, принудительное участие в политической жизни.

Права и свободы только провозглашаются, но в действительности не осуществляются. 

12, Выделив отмеченные типы политической культуры, Г.Алмонд и С.Верба признают, что в чистом виде они не существуют. На практике эти культуры представляют собой сочетание тех или иных типов с преобладанием какого-либо одного из них. На основе "чистых" типов они сформулировали три смешанных: патриархально-подданнический, подданническо-активистский, патриархально-активистский. В качестве оптимальной в цивилизационном плане они определили гражданскую культуру. В ней доминирует при наличии элементов патриархальной и подданнической культуры активистская культура. Такая культура, по их мнению, характерна для США и Англии. Гражданскую культуру отличает вера граждан в законность политических институтов, верность основным направлениям государственной политики, терпимость к проявлениям в политике различных интересов и вера в то, что эти интересы можно примирить и гармонизировать. 

Наряду с рассмотренной типологией существует целый ряд других классификаций политической культуры. Так, русский исследователь Э.Я.Баталов различает культуру рыночную и культуру этатистскую. Первой присущи такие элементы рынка, как конкуренция, саморегулирование политических отношений и функционирование политической системы. Для второй характерна определяющая роль государства в регулировании всей политической жизни общества. 

Польский ученый А.Бодмер делит политическую культуру на замкнутую и открытую. В первой выразительно проявляется приверженность национальнымполитическим ценностям и нормам, религиозным и социальным традициям. Такая культура консервативна, существует автономно. Она не воспринимает ценности и нормы, присущие другим политическим системам. Открытый тип культуры характеризуется восприимчивостью к изменениям и использованием ценностей других политических систем. 

13, типология политической культуры Алмонда и Вербы, в соответствии с которой можно выделить три «чистых» типа политической культуры:

  1. ^ Патриархальный тип политической культуры, который свойственен обществу с несформированной политической системой, где отсутствуют специализированные политические роли и интерес граждан к политике, их политические ориентации неотделимы от религиозных или социальных. Общество с такой культурой отличает аполитичность, безразличие, апатия к государственным делам и нацеленность почти исключительно на дела общины, семьи. Исторически патриархальная культура рассматривается как тип характерный для доиндустриального общества.

  2. ^ Подданнический тип политической культуры (культура подчинения, повиновения) характеризуется пассивным отношением к политической системе, человек в этой системе уважает авторитет правительства, и пассивен в политической жизни. Система государственной власти имеет отлаженный механизм установки норм, ценностей, выдачи директив, которым все обязаны подчиняться под страхом наказания, лишения благ. В таком обществе доминируют связи типа «сверху – вниз». Подданнический тип политической культуры рассматривается как тип, свойственный периоду феодализма или индустриальному тоталитарному обществу.

  3. ^ Активистский тип политической культуры (культура участия) характеризуется наличием опосредованных связей общества и государства, индивиды этой системы сориентированная на активную роль, независимо от позитивного или негативного отношения к ее элементам или к системе в целом. Этот тип культуры соответствует постиндустриальному демократическому обществу.

14, Процессы демократизации в ХХ столетии привели к снижению удельного веса насилия, силового решения проблем в сфере политического управления. Смещение акцентов в способах достижениях политических целей произошло из-за того, что в обществе утвердились ценности и принципы правового государства, идеологического и политического плюрализма, ограничения действий высших государственных должностных лиц законом, провозглашения незыблемости прав и свобод личности и т. п. Таким образом, политические технологии – это такие способы воздействия на людей с целью изменения их политического поведения, которые исключают применение прямого принуждения и физического насилия.

15,

16, Сущность политических технологий может быть раскрыта только через систему выявления и использования потенциала общественной системы – “человеческого ресурса” в соответствии с целями и смыслом человеческого существования.[215] Это реализуется посредством совокупности методов, процедур, операций, приемов воздействия, всех современных возможностей творческой деятельности как субъектов управления, так и политических институтов в целом.

Цель политических технологий – оптимизация выполнения субъектами политики своих задач и обязанностей посредством рациональных средств, очередности действий, выработки соответствующего алгоритма поведения.

В целом политические технологии выступают в двух формах: 1) как структурный элемент любой системы, технологически оформленный программный продукт; 2) как деятельность, связанная с реализацией намеченной цели.

Функционирование новых политических технологий всегда связано с потребностью оптимизировать политическое управление, быстро и оперативно тиражировать специальные приемы и процедуры. Особое значение для данных технологий имеет наличие условий их реализации: элементов структуры политического процесса, особенностей строения и закономерностей их функционирования; возможности формализовать реальные явления и представить их в виде показателей, операций и процедур.

Все многообразие политических технологических приемов можно свести к трем видам:

1) приемы, обеспечивающие направленное изменение правил взаимодействия между участниками политического процесса, в том числе путем изменения нормативного, институционального порядка. Принимая новые законы, меняя правила игры, можно добиться изменения поведения людей в обществе. Правда, кроме государства другие субъекты политики не обладают правом нормотворчества, поэтому можно говорить, что этот активно применяемый прием в системе государственного управления имеет свои ограничительные рамки в тех политических процессах, где главными действующими силами являются негосударственные организации и группы (институты и организации гражданского общества);

2) приемы, обеспечивающие внесение в массовое сознание новых представлений, ценностей, формирование новых установок, убеждений.

3) приемы, позволяющие манипулировать поведением людей.

17, Структуру политических технологий образуют три основных элемента, каждый из которых, в свою очередь, имеет сложное строение. Первый элемент - технологическое знание, сочетающее научно-прикладное знание политических проблем с их оценкой. Его содержание складывается из знаний и позиций следующих субъектов политических технологий: технолога, анализирующего политические события и процессы; заказчика, определяющего конкретные цели; исполнителя, непосредственно решающего задачу оптимального применения соответствующих процедур, приемов и способов воздействия на политический процесс. Второй элемент - процедуры, приемы, методики воздействия. В них находят свое отражение те конкретные умения и навыки осуществления целенаправленных действий, которыми обладают субъекты политических технологий. Третий элемент — техническое и ресурсное обеспечение. Оно включает финансовые, технические и другие средства, которые могут быть использованы в процессе применения конкретных технологических приемов («раскручивания» кандидата, формирования соответствующего имиджа и т.д.), а также кадровые структуры и их резервы.

18, Субъективный способ

формирования технологий

Разработка и применение политических технологий суть процессы постепенной рационализации и оптимизации (и в этом смысле сознательного конструирования) целенаправленной деятельности субъектов в рамках выполнения ими определенных задач. В конечном счете они расширяют возможности этих субъектов в плане контроля и управления той или иной областью политических изменений. Процесс формирования и функционирования технологий можно рассматривать со структурной, пространственно-временной и процессуальной точек зрения. Первый подход предполагает выявление знаний о проблеме, поиск оптимальных техник ее решения и технического обеспечения. Второй выражает необходимость согласования применяемых средств с конкретными условиями места и времени, в которых решается проблема. Третий раскрывает значение и условия формирования отдельных параметров достижения целей. В последнем случае логика действий по формированию технологий выстраивается вокруг цепочки «анализ – диагностирование и оценка ситуации – прогнозно-проектные операции – выработка целей – определение последовательности действий – формулировка рекомендаций».

В целом технологии могут разрабатываться как применительно к ограниченному числу ситуаций (классу объектов), и прежде всего ситуациям уникальным, так и к более распространенным. При формировании их параметров, как правило, учитываются не только задачи, но и тип и характеристики действующих субъектов, временные и иные важнейшие параметры условий деятельности. При этом технологии могут задаваться «сверху», правящими структурами, а могут формироваться и в результате обобщения и рационализации живого опыта субъектов, постоянно действующих в подобных условиях. Но чаще всего технологии возникают комбинированным способом, когда нормативно-целевые задачи сочетаются с наблюдениями и опытом участвующих в практическом решении задачи лиц. Одни технологии могут устаревать, утрачивать (частично или полностью) свою эффективность; может сужаться диапазон их применения Другие же технологии могут постоянно совершенствоваться, увеличивать свои «управленческие» способности.

Существуют два способа формирования технологий – субъективный и аналитический. Первый основан на преимущественно (а нередко и исключительно) субъективном (волюнтаристском) подходе, закладывающем в основу конструирования оптимальной последовательности действий стандарты здравого смысла, практический опыт субъекта и его интуицию, симпатии, культурные стереотипы, привычки и прочие индивидуальные особенности его мировосприятия. Собственно без таких компонентов практически никогда не дается оценка целей, не определяются пути формирования ресурсов их достижения. Однако в данном случае эти компоненты не столько сами преобладают, сколько блокируют и ограничивают применение других, в частности, более строгих аналитических подходов. И хотя в целом они нередко бывают оправданы и даже дают положительный результат (например, при использовании в кризисных ситуациях), однако при прочих равных условиях этот метод алгоритмизирования целевой деятельности можно расценить как ограниченный и не обеспечивающий решения задач, стоящих перед технологиями.

 

Аналитический способ

формирования технологий

Второй, аналитический, способ формирования технологий связан с использованием (и доминированием) специальных аналитических методов и процедур, определяющих основные параметры и условия целедостижения. Данные приемы не столько кладут предел субъективному произволу акторов при оценке целей и параметров деятельности, сколько определяют ему соответствующее место, позволяя наиболее эффективно использовать возможности и резервы интуитивно-опытной, прецедентной диагностики при определении целей и средств их достижения. В этом случае субъект получает возможность рационализировать видение ситуации, осознанно отнестись к категориям «цели» и «условия» деятельности благодаря пониманию неизбежных ограничений, накладываемых на его деятельность рядом факторов краткосрочного и долгосрочного действия (природой, соотношением политических сил и т.д.), и точнее осознать последствия предпринимаемых им действий в рамках существующего социального (политического) порядка.

С содержательной точки зрения аналитический тип формирования технологий предполагает оценку и характеристику: конкретных акторов, характера их функционально-ролевых и межличностных взаимоотношений; действующих норм и регламентов деятельности; расстановки политических сил («разведение» акторов по идеологическим позициям или блокам в зависимости от понимания и решения ими разных политических вопросов); конкретных акций и интеракций в контексте воздействия внутренних (прежде всего мотивацион-ных) и внешних факторов; параметров пространственного (глубины, ширины, длины местосвершения политического события) и временного характера деятельности; специфики окружающей среды; ресурсов и потенциала действующих лиц. При решении этих задач используется все богатство методов, способных максимально точно описать реальные отношения акторов и сформулировать соответствующие рекомендации.

Коротко говоря, ситуативно-аналитический способ представляет собой последовательное применение ряда критериев и измерительных систем, которые в совокупности дают наиболее адекватные представления о структуре и тенденциях развития ситуации, а тем самым способствуют оптимизации деятельности субъекта по достижению своих целей. Содержательное применение данного подхода предполагает дифференциацию и структурализацию целенаправленной деятельности, выделение ее наиболее важных фаз и этапов, а также параметров, характеризующих ритм (темп) и цикличность ее осуществления в масштабе реального времени. На его основе субъект осознает характер взаимоотношений акторов, временных и пространственных показателей, факторов внешней среды, уточняет состояние и вероятные варианты развития данной ситуации, поворотные точки («точки ветвления») процесса и другие его важнейшие показатели, от которых зависят его действия.

В то же время, учитывая своеобразие каждого отдельно взятого политического процесса, неизбежно отличающегося разнообразными и уникальными внешними и внутренними аспектами, аналитическая разработка в ряде случаев представляет собой поисковое знание, которое не способно до конца раскрыть внутренние причины активности тех или иных акторов, вычислить иные параметры ситуации. Так что в ряде случаев разработка политических технологий в известной степени способна девальвировать не только общетеоретические, но и аналитические выводы, отводя им вторичную, подчиненную роль по сравнению с опытным знанием.

Таким образом, аналитически выявленные картина ситуации и динамика ее развития могут существенно расходиться с субъективной логикой составления практического технологического сценария, т.е. предполагаемой последовательности действий как заказчиком, так и исполнителем. Вследствие этого аналитический образ ситуации нередко является лишь предпосылкой конструирования поведения субъекта, «монтажа» и поддержания им параметров своей деятельности в соответствии с поставленными целями. Вот почему при формировании очередности действий субъекта по решению проблемы целесообразно различать собственно аналитический и практически-технологический результаты описания ситуации.

Однако массив практического опыта не может ограничиваться сведениями, почерпнутыми из локально ограниченной ситуации. Значение, а иногда и приоритет опытного знания в деле формирования политических технологий предполагает учет универсального передового отечественного и зарубежного опыта в решении аналогичных задач в соответствующих областях политической жизни.

Для более полного раскрытия механизма формирования политических технологий необходимо подробнее рассмотреть особенности политического анализа, лежащего в основе формирования политических технологий.

19,

20, Політичні технології дозволяють вирішувати різноманітні завдання у сфері політичного життя. Їх якісне та кількісне зростання приводить до необхідності класифікації. Можна говорити про такі види політичних технологій: технології створення політичного іміджу, політичний РR, електоральні технології, політичний брендінг, регулювання політичних конфліктів, технології лобіювання, проведення політичних переговорів та укладання угод.

Існують також інші класифікації політичних технологій. Виділяються, наприклад, функціональні технології, спрямовані на раціоналізацію рольових навантажень різних суб'єктів управління і влади (прийняття рішень, узгодження інтересів...) та інструментальні, що імітують застосування технік, а насправді мають зовсім інші цілі і прикривають їх.

Технології поділяються також на предметні (електоральні, техніки лобіювання, комп'ютерні й інформаційні технології, переговорні прийоми і процедури), рівневі технології – глобальні, континентальні, регіональні, національно-державні, локальні, міжособистісні.

З огляду на характер тривалості використання певних видів діяльності можна виділяти стратегічні, тактичні, одноразові, циклічні.

По критерію ступеня і характеру регламентації діяльності розрізняють нормативні та девіантні технології. Нормативні технології – це засоби діяльності, жорстко обумовлені існуючими у суспільстві законами, нормами, традиціями, звичаями. Девіантні технології – це засоби діяльності, що відхиляються від такого роду вимог. Саме девіантні технології в практичній діяльності називають чорними, тіньовими технологіями або антитехнологіям.

Розглянемо деякі політичні технології більш детально. Значне місце в сучасній політичній діяльності посідає формування суспільної думки, а саме технології переконання.

Російська дослідниця Г.В.Пушкарьова виділяє чотири групи технологій переконання:

  1. Прийоми, підвищують увагу людей до відповідної інформації, – "техніка уваги".

  2. Прийоми, що спрямовані на підвищення кредиту довіри до інформації – "техніка довіри".

  3. Прийоми, що дозволяють впливати на процеси розуміння людиною інформації – "техніки розуміння".

  4. Прийоми, що забезпечують закріплення інформації в пам'яті людини, – "техніки підкріплення".

Для того щоб в перенасиченому інформацією просторі привернути увагу людини, необхідно або винайти щось нове, незвичайне (ефект виразності), або готувати публіку до сприйняття інформації, підігрівати цікавість (ефект очікування).

Ефект виразності реалізується за допомогою такої техніки, як "незвичайний образ". Ця техніка використовується в рекламуванні різноманітної продукції. Її основна мета – зробити плакат або ролик, листівку або статтю в газеті такими за формою та виконанням, щоб вони невимушено привертали увагу людей. Вирішується це завдання за допомогою яскравих фарб, контрасних кольорів, незвичайних шрифтів, зміни мелодій, оригінального дизайну або відеоряду.

Для привертання уваги до дій політиків використовується техніка "виробництва подій" або створення "інформаційних приводів". Підвищення інформаційного приводу досягається свідомим приписуванням подіям більшого значення або фіксуванням уваги на тих деталях, які завжди у публіки викликають підвищену цікавість. Як правило, публіку цікавлять подробиці особистого життя політика, його поведінка. Підвищення інформаційного приводу можна досягти й іншим шляхом. Як відомо, люди завжди цікавляться тим, що від них приховують. Тому дуже важливо заявити про те, з якими труднощами отримувалася інформація, що тільки вихід на дуже компетентні джерела дозволив це зробити.

Іншим засобом привертання уваги публіки є формування очікування по відношенню до певної події. Ця техніка отримала назву "закладання шашок". Подібно до дій мінерів, які для підсилення вибуху закладають декілька динамітних шашок, які детонують та забезпечують максимальний ефект. В практиці політичного менеджменту ця техніка реалізується у вигляді спланованих публікацій, повідомлень або організованих чуток, які готують публіку до сприйняття інформації.

Техніки відволікання уваги базуються на переключенні уваги, акцентуванні уваги на інших подіях. За необхідності створюються віртуальні події.

Техніка розрідження інформації включає в себе збільшення обсягу інформації з певної проблеми, введенні нейтральної додаткової інформації, яка відволікає на себе увагу.

Техніка шумів створює так звані інформаційні шуми, які заважають людям сконцентрувати увагу на неприємній для суб'єкта управління інформації. Наприклад, подання такої кількості новин, що стає неможливим виділити щось важливе. Інформаційний шум може створюватися і великою кількістю різноманітних коментарів, кожен з яких претендує на право бути вірним.

Техніки довіри засновуються на особистому ставленні людей до комунікатора. Серед них можна назвати техніки "залучення експерта", "знаходження знаменитості". Існує також техніка посилання на авторитети, що використовує вислови авторитетних в суспільстві осіб для зміцнення позиції певного кандидата або політичної сили. Вислови відомої людини можуть просто монтуватися (наприклад, президент сказав, що кожен політик повинен мати неабиякі організаційні здібності).

Близька до неї техніка "ефект імені", яка те або інше твердження приписує авторитетній особі. Ця техніка спирається на дослідження американських психологів С. Аша та Р. Брауна, які довели, що зміна авторства суттєво впливає на реакцію людей, щодо одного й того ж твердження.

Техніка "особисті свідчення" використовує оцінки простих людей, не заангажованих у політичній діяльності; техніка "глас народу" спирається на соціальний конформізм людей, що формується під впливом рейтингів популярності, соціологічних опитувань.

Техніки розуміння спираються на особливості процесів розуміння людиною соціальної інформації. Тут можна назвати техніки ''навішування ярликів" (публіці пропонується готова оцінка або категорія), ''магії слів" (використовуються слова, що мають велике емоційне навантаження для конкретної аудиторії). Ці техніки спрямовані на перенос позитивного сприйняття людей на об'єкт, що рекламує суб'єкт політичного управління.

Підкріплення впливу на процес розуміння та засвоєння людиною соціальної інформації здійснюється за допомогою технік "удаваного вибору", "повторювання" та ін.

Таким чином, використання суб'єктом політичного управління названих технік дозволяє йому різко розширити свій вплив на маси, вносити в свідомість людей ідеї та образи, здатні реально впливати на мотивацію, вибір тих чи інших видів діяльності, що відповідають цілям суб'єкта управління.

Технології PR являють собою систему інформаційно-аналітичних дій, принципом яких є забезпечення реалізації політичних цілей на основі чесного та шанобливого ставлення до реципієнта. Тому, незважаючи на те, що в рамках PR можуть частково використовуватися окремі прийоми, більш характерні для агітації і пропаганди, у цілому ці технології спрямовані на принципову відмову від обману і фальсифікації фактів і припускають наявність зворотних зв'язків реципієнта з комунікатором.

Завдяки такій принциповій спрямованості технології PR націлені на всебічне роз'яснення реципієнтам існуючих політичних проблем, на створення позитивного образу (іміджу) коммунікатора, на забезпечення сприятливої суспільної атмосфери для реалізації передбачених дій. Така лінія поведінки на інформаційному ринку веде до формування в людей стійкої ціннісної орієнтації на політичні події, спонукує їх до свідомих дій. Необхідно керуватися такими важливими принципами організації PR, як відкритість інформації; взаємна вигода комунікатора і реципієнта; опора на суспільну думку; шанобливе відношення до громадськості.

Така орієнтація інформаційної діяльності показує, що комунікатор звертається не просто до інформаційного споживача, а до особистості, що володіє власною думкою і поглядом на політику. Політичні суб'єкти, що діють у рамках PR, не шкодують часу на з'ясування позицій громадськості, постійно ведуть аналіз її і своєї ділової активності.

Також варто сказати і про технології створення іміджу, це важлива складова PR - технологій. Об'єктами створення такого іміджу можуть бути окремі особи, корпоративні структури (партії, рухи), держава тощо.

Створення іміджу – це свідоме конструювання тих чи інших якостей суб'єкта, що роблять його привабливим для громадськості і що дозволяють вирішити конкретне політичне завдання з його участю (перемогти на виборах, підвищити легітимність влади тощо).

Імідж – це найважливіша форма політичного капіталу політичних суб'єктів і одночасно механізм його збільшення. Він є засобом налагодження діалогу з населенням та формою керування його настроями.

Іміджу властиві переконливість, яскравість і реалістичність. Формуванням іміджу займаються фахівці психологи, професійні аналітики. Вони не в змозі докорінно змінити природу людини, але вони додають його образу ті риси, що легко сприймаються і позитивно оцінюються населенням.

В основі технологій формування іміджу лежить та чи інша політична дія чи факт з життя політика, що можуть послужити передумовою формування прихильного ставлення громадськості. Наприклад, шляхетні вчинки лідера, позитивні риси біографії, його висловлювання, що знайшли позитивний відгук у суспільній думці тощо.

Формування іміджу звичайно здійснюється на основі обраного типу політичного діяча: “борця з корупцією”, “борця за правду”, “інтелігента – інтелектуала” тощо.

Процес формування іміджу припускає використання різноманітних інформаційних технологій, орієнтованих на вивчення політичного (електорального) ринку, на виробництво заданих параметрів іміджу, на корекцію й розвиток іміджу. Побудова і підтримка іміджу виступають як постійний процес, час якого дорівнює часу перебування на політичному ринку даного лідера.

Потрібно відзначити, що найважливішим засобом і самостійним напрямком формування іміджу є політична реклама. Політична реклама та її феномен полягає в тому, щоб в емоційній і лаконічній формі донести до людини суть політичної платформи партії, образ кандидата чи іншого політичного об'єкта і тим самим не тільки сформувати позитивне відношення до них з боку як можна більш широкого кола громадян, але і спонукати їх до реальних дій, спрямованих на їхню підтримку.

Політична реклама втілює в собі постійну зацікавленість рекламодавця не стільки в інформуванні громадян, скільки у їхній думці. Формуючи позитивні образи тих чи інших інститутів, лідерів чи доктрин, реклама послідовно стверджує на інформаційному ринку визначені політичні цілі і цінності.

Активізуючи політичну увагу й активність людини, реклама в той же час не розрахована на якісне підвищення її компетенції, свідомості, зрілості. Її технології впливають не стільки на глибинні, скільки на її поверхневі, емоційно-чуттєві, ситуативні елементи, здатні змінити відношення людини до політичних об'єктів у режимі реального часу. З цієї точки зору мета реклами – домогтися конкретної підтримки певного політичного інтересу за рахунок посилення сприйнятливості людини до політичної сфери життя і виявлення його певної позиції.

У самому загальному виді рекламні технології можна класифікувати в такий спосіб:

  • Аудіо- (радіорепортажі, рекламні звертання, бесіди) і візуальні (відеоролики, телезаставки, теледебати) способи рекламування;

  • Друковані засоби передачі рекламних повідомлень (публікації статей, складання оглядів, інтерв'ю);

  • Методи зовнішньої реклами (рекламні щити, афіші, листівки тощо);

  • Прийоми друкованої реклами (розсилання поштових повідомлень конкретним виборцям);

  • Методи поширення рекламних сувенірів ( значків, майок, бейсболок тощо);

  • Комп'ютеризовані форми реклами (Інтернет);

  • Проведення заходів щодо зв'язків із громадськістю (особисті зустрічі кандидата з населенням, презентації тощо).

Зміст і характер рекламних технологій можуть істотно мінятися й у залежності від ситуації, етапів політичного процесу. Наприклад, на етапі “розкручування кандидатів” у виборчих кампаніях широко застосовуються наступальні і навіть агресивні методи, спрямовані на досить швидке і широке ознайомлення населення з особистістю політичного діяча. У той же час у післявиборчий період акценти в рекламуванні обраного кандидата націлені на висвітлення його ділових характеристик, на оціночний аналіз минулої кампанії з метою збереження позитивного образа даного діяча.

Кожен конкретний засіб рекламування попередньо ретельно обдумується, визначаються головні цілі і засоби поширення повідомлень, вибираються місце і час проведення акції, плануються джерела фінансування і форми оплати тощо. Наприклад, у всіх рекламних матеріалах і акціях даної партії (лідера) використовується певний слоган (коротка словесна формула-символ, що немов маркірує даний політичний товар); заходи розгортаються відповідно до виробленого плану, що фіксує взаємодію з найважливішими інформаційними контрагентами тощо.

Характерно, що схильність до використання рекламних технологій виявляють і деякі державні органи, які з метою набуття політичного капіталу не рідко порушують виборчі закони, втручаються в передвиборну боротьбу на стороні тих чи інших сил і використовують своє положення для створення їм певних переваг. У таких випадках “брудні” рекламні технології вступають у конфлікт із законом і служать передумовою для підриву основ демократичного ладу.

Таким чином, розробка та використання політичних технологій – це процес поступової раціоналізації та оптимізації цілеспрямованої діяльності суб'єктів у межах виконання ними певних політичних завдань. В остаточному підсумку політичні технології дозволяють розширити можливості політичних суб'єктів у сфері контролю та управління політичною діяльністю.

21,

22, - включение граждан государства в систему политических отношений. Политическая социализация выступает в качестве момента общей социализации, имея свою специфику. Особенность сферы политического обуславливает содержание предпосылок и действительности политической социализации. К содержанию данной формы социализации следует отнести развитие политического сознания, политической культуры, политической практики или опыта, электоральное воспитание, политическое участие, субъектно-политическую деятельность и т. д. По М. Веберу, можно выделить несколько типов политической среды, которые определяют способ социализации личности: патриархальный, подданнический и активистский. Разные типы политических структур предполагают различные содержательные и формальные условия социализации. Так, патриархальная среда предполагает доскональное знание политических традиций и ритуалов. С раннего возраста политическое воспитание направлено на выработку состояния влюбленности и почитания субъектов управления и власти. В такой системе наблюдаются политические ориентации на интересы коллектива, которые концентрируются в личности представителей политической элиты. Легитимность при патриархальной социализации носит традиционный характер. Лояльность по отношению к патриарху со стороны активных в политическом отношении личностей доводится до самопожертвования. В обществе, в котором господствует подданнический тип политической культуры, основой социализации выступает абсолютизированная лояльность по отношению к любой структуре власти. В процессе социализации осуществляется нивелировка (усреднение) личности и выработка установки, что элита всегда права и что борьба с ней невозможна. Личность при такой социализации имеет низкий уровень активности, самосознания, критичности, человеческого и политического достоинства. Активистский способ социализации предполагает высокую политическую гражданскую и политическую культуру, владение системой прав и обязанностей гражданина и умение действовать эффективно в пределах закона. По поводу характера политической социализации в России нет единого мнения, поскольку она не изучена в полной мере. Многие процессы социализации находятся в сфере теневых отношений, носят парадоксальный характер. Еслидемократия в России получит свое развитие, то политическая социализация превратится в серьезную проблему для общества, поскольку реальная политическая культура и форма социализации носят архаизированный, недемократический характер.

23,

24,

25, Современный этап международных отношений характеризуется стремительностью перемен, новыми формами распределения власти. Первая тенденция развития современных международных отношений —
1   2   3

Похожие:

2. сущность гражданского общества iconЗаконодательная политика: понятие, сущность
Взаимодействие институтов гражданского общества и органов государственной власти (на примере Красноярского края)
2. сущность гражданского общества iconКнига издана в рамках программы, реализованной при поддержке фонда...
Обсуждается роль гражданского образования в усилении общественного участия в антикоррупционной деятельности. Приведены конкретные...
2. сущность гражданского общества iconСтановление гражданского общества неразрывно связано с утверждением...
Правовое государство немыслимо без развитого гражданского общества. Гражданское общество возможно лишь в условиях демократического...
2. сущность гражданского общества iconСтановление гражданского общества в современной России
В ходе длительного исторического развития она превратилась в мощное социальное образование, функционирующее не только как исключительно...
2. сущность гражданского общества iconГражданского общества на местном уровне
Земченков Н. Ф., доцент кафедры гражданского права тти юфу, кандидат философских наук
2. сущность гражданского общества iconУрок №11 тема: государство в политической системе общества
В пространстве гражданского общества индивидуумы реализуют свои частные интересы и осуществляют индивидуальный выбор. Понятия “гражданское...
2. сущность гражданского общества icon1. Сущность и ф-ии денег Сущность денег заключ-ся в том, что они...
Сущность денег заключ-ся в том, что они служат необх-мым активным элементом и составной частью эк деят-ти общества сущность денег...
2. сущность гражданского общества iconСостав общественной палаты РФ на 2012 год
Национального Гражданского Комитета по взаимодействию с правоохранительными, законодательными и судебными органами, Независимой организации...
2. сущность гражданского общества iconУстав Российского Авторского Общества Общие положения Основная цель, предмет и функции Общества
Гражданского кодекса РФ, а в случае получения государственной аккредитации — аккредитованной организацией по управлению правами на коллективной...
2. сущность гражданского общества icon1. Соотношение общества и государства Понятие и признаки гражданского общества
Б. Чичерин писал, что «ни один человек, имеющий сколько-нибудь ясные понятия о самых элементарных началах публичного и частного права,...
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2015
контакты
userdocs.ru
Главная страница