План: Поняття пізнання та його види. Рівні І форми пізнання Поняття об`єкта І суб`єкта пізнання


Скачать 185.85 Kb.
НазваниеПлан: Поняття пізнання та його види. Рівні І форми пізнання Поняття об`єкта І суб`єкта пізнання
Дата публикации29.06.2013
Размер185.85 Kb.
ТипДокументы
userdocs.ru > География > Документы
ПРОБЛЕМА ПІЗНАННЯ У ФІЛОСОФІЇ
План:
1.Поняття пізнання та його види. Рівні і форми пізнання

2.Поняття об`єкта і суб`єкта пізнання.

3.Відображувальні та комунікативні пізнавального процесу.

4.Єдність чуттєвого і раціонального у пізнанні

4.Істина та її критерії. Людиномірність істини.
Природу пізнання: умови його можливості, шляхи досягнення істини, співвідношення наукового і ненаукового знання, загальні риси процесу пізнання і його результату – знання, причини появи заблудження, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та критерії його істинності і достовірності - вивчається таким розділом філософії як гносеологія або теорія пізнання.

Термін “гносеологія” походить з грецьк. “гносіс” – знання і “логос” – слово, вчення, поняття. Поняття “ гносеологія ” за своїм значенням близьке до понять “епістемологія” і “теорія пізнання”, і в останні десятиліття частіше використовується прийнятий в англомовних країнах термін “епістемологія”. Це відображає, насамперед той факт, що найбільше праць по теорії знання пишуть, як правило, англомовні філософи. Більш суттєва відмінність в тому, що епістемологія перекладається з грецьк. “епістеме” як знання, вміння, наука, що означає “наукове знання” і орієнтоване тільки на проблеми наукового пізнання. Дійсно, епістемологія в більшості орієнтована на досягнення саме наукового знання, одначе гносеологія - це будь-яка пізнавальна діяльність (адже знання існує не лише в науковій формі). Тому етимологічно ототожнювати ці два терміни не можна.

Але треба мати на увазі, що гносеологія – це філософське вчення про пізнання у домарксистській філософії (приблизно з сер. 19 ст.), теорія пізнання – у марксистській філософії, епістемологія – в сучасній філософії, особливо західній. Відповідно треба враховувати історичну специфіку постановки і розв`язання пізнавальних проблем у гносеології, теорії пізнання і епістемології. Але якщо ви будете зустрічати будь-який з названих термінів, майте на увазі, що вони означають приблизно одну й ту саму область філософії.

Пізнання – ключове поняття гносеології - означає процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Цей термін може вживатись в різних смислах:

  1. Пізнання часто тлумачиться як родова сутність людини

  2. Пізнання може розумітись як творчий процес отримання знань.

  3. Пізнання може прирівнюватись до знання.


Існування так званої “пізнавальної” тенденції у будь-якому філософському знанні не завжди визначається саме наявністю такого розділу філософії. Так, уже в давньогрецькій філософії були сформульовані глибокі ідеї про співвідношення думки та її змісту, істини та омани (що спостерігається у Платона, грецьких софістів, представників елеатської школи). Традиційно аналіз знання розглядався наряду з вченням про буття – онтологією.

Починаючи з 17 ст. першість онтології над гносеологією ставиться під сумнів і вчення про пізнання розглядається вже як основна філософська дисципліна. Виокремлення епістемології в окремий розділ філософії відбувається, починаючи з філософії Нового часу, під впливом звільнення науки від монополії церкви, наукової революції 17 ст., потреб буржуазного способу виробництва, усвідомлення цінності наукового знання для розвитку техніки, матеріального виробництва і забезпечення суспільного прогресу. Часто цей процес називають епістемологічним поворотом у філософії Нового часу. Щоб зрозуміти суть цього повороту поглянемо на назви найвідоміших праць філософів 17-18 ст.: “Правила для керівництва розуму” Рене Декарта, “Досвід про людське розуміння” Джона Локка, “Новий досвід про людський розум” Вільтельма Лейбніца, “Трактат про першоначала людського знання” Джорджа Берклі, “Критика чистого розуму” Імануїла Канта. “Знання – сила” – цей крилатий вислів, висунутий англійським філософом Ф.Беконом, є актуальним і досі. Отже, вчення про пізнання починають розглядати як основоположну філософську дисципліну і провідні мислителі того часу (Декарт, Бекон, Гоббс, Локк, Лейбніц, Кант, Гегель та інші) зосереджують свої зусилля передусім на дослідженні пізнавальних проблем.

В рамках епістемологічного повороту виділяються 2 напрямки:

  1. Скептична епістемологія

  2. Критична епістемологія


Проблемне поле епістемології:

  1. Як можливе пізнання?

  2. Як співвідноситься пізнання і його результат (знання) з об`єктивною реальністю?

  3. Що таке об`єкт і суб`єкт пізнання?

  4. Яка структура процесу пізнання і як в ньому співвідносяться чуттєвий і раціональний моменти?

  5. Які джерела знання?

  6. Що являють собою емпіричний і теоретичний рівні пізнання?

  7. Що таке метод пізнання і яка його природа?

  8. В чому специфіка наукового пізнання і його методів?

  9. Зрештою, що таке істина і які критерії істинності знання?


Якщо конкретні науки (фізика, хімія, біологія та інші) головною своєю метою ставлять пізнання конкретних предметів, деякі з цих наук вивчають окремі сторони пізнавального процесу, то епістемологія ставить питання більш узагальнено і кардинально: що таке пізнання, як воно можливе, його закономірності і що таке істина? Епістемологію особливо цікавлять ті моменти пізнання і знання, які забезпечують достовірне, об`єктивно-істинне відображення реальності. У цьому плані епістемологію можна вважати самосвідомістю пізнавальної діяльності. Але вона не обмежується питаннями про можливість досягнення істини.

Як розділ філософського знання епістемологію цікавить з`ясування ролі пізнавальної діяльності і її результату (знання) у визначенні місця людини у світі, її покликання і смислу життя; тобто предметом даного розділу філософії залишається всезагальне в системі “людина-світ”.
В питаннях, що стосуються співвідношення істини і цінності, гносеологія стикається з таким розділом філософії як аксіологія, проблема достовірності пізнання потребує вирішення онтологічних питань, таким чином, гносеологія як і будь-який інший розділ філософського знання, не існує у відриві від інших розділів, а нерозривно з ними зв’язана.

^ Принципи сучасної епістемології:

1.Принцип об`єктивності

2.Принцип пізнаваності. Вчення, яке повністю або частково заперечувало можливість достовірного пізнання дійсності, назвали агностицизмом (від грецьк. аgnostos – непізнаний).

^ 3.Принцип активного творчого відображення

4. Принцип визначальної ролі практики – визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини основною рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини.

^ 5. Принцип історизму.

6. Принцип конкретності істини.

7. Принцип діалектики - необхідність застосування до процесу пізнання основних принципів, категорій і законів діалектики

^ ВИДИ, РІВНІ І ФОРМИ ПІЗНАННЯ – у аудиторії опрацьовували!

ПОНЯТТЯ ОБ`ЄКТА І СУБ`ЄКТА ПІЗНАННЯ
Процес пізнання можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Перше питання, що виникає при характеристиці процесу пізнання – це що пізнається і хто пізнає, тобто про об`єкт і суб`єкт пізнання.

Найочевидніша відповідь на це зрозуміла – пізнається світ, різні предмети, явища, процеси; пізнає – людина, що має пізнавальний інтерес і пізнавальні здатності. Але ж і світ, і людина можуть уявлятись по-різному, крім того, світ – нескінчений, людина – істота кінечна, то ж слушним є таке питання: чи може кінечна істота пізнати незкінчене? Епістемологія ставить питання про суб`єкт і об`єкт пізнання більш конкретно, а саме: за яких умов світ і людина стають об`єктом і суб`єктом пізнання?

^ В історії філософії питання про О і S пізнання вперше ставиться у 17 ст. Відповідь на нього була така: об`єкт – це природа, її речі, явища, процеси, або, як писав Декарт, протяжна субстанція. Суб`єкт – це окремий індивід, який від народження має пізнавальні здатності (чуттєвість і розум), усвідомоює їх пізнавальні можливості і ефективно їх використовує.

Оскільки у пізнанні пріоритет належав розуму, свідомості в цілому, то й суб`єкт ототожнювався зі свідомістю – індивідуальною чи суспільною (за Гегелем – це Абсолютний Дух). За такого підходу весь процес пізнання обмежувався сферою свідомості, він зводився або до впорядкування, систематизації даних індивідуальної свідомості (суб`єктивний ідеалізм), або до дзеркального чи механічного відображення природи (матеріалізм). Тобто, процес пізнання психологізувався, в ньому важко було виокремити всезагальні і необхідні моменти і обгрунтувати істинність знань, адже істина не залежить від наших уподобань, вона відображає об`єкти самі по собі.

Очевидно, що ототожнення суб`єкта зі свідомістю не є коректним ще й тому, що пізнає не свідомість сама по собі, а людина за допомогою свідомості. При цьому не можна зводити людину лише до свідомості, а треба розглядати у єдності біологічного, соціального і духовного аспектів. Людина пізнає світ передусім як активна, практично діюча суспільна істота, і саме з цього треба виходити в розумінні О і S пізнання. Спосіб освоєння дійсності формується культурою певної історичної епохи. Це означає, що S виробляє у своїй свідомості образи і гіпотези (абстракції, теорії, картини світу) на основі уже сформованих універсальних схем діяльності, цінностей культури свого часу.

Тобто, S і О пізнання мають конкретно-історичний і предметно-практичний характер, вони зумовлені рівнем історичного розвитку практичної діяльності, суспільних відносин та культури. Пізнання як прояв активності і взаємодії S і О розвивається не у вакуумі, а в контексті світу людини, воно має як внутрішню логіку свого розвитку, так і зазнає впливу різних зовнішніх чинників. Ця особливість детермінації (зумовленності) пізнавального процесу стосується також S і О пізнання.
^ Суб’єкт пізнання – згідно з сучасною філософією, - це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здатності.

1. Безсумнівно, що реальне пізнання здійснюється людиною. Людина є S пізнання не як біологічна, а як суспільна істота. В розумінні S пізнання тут акцент робиться на його індивідуальних особливостях.

2. Водночас, особливо в сучасних умовах, наукове пізнання здійснюється не просто окремими вченими, а науковцями, що об`єднані в наукові колективи, або т.зв. наукові співтовариства. В даному випадку S пізнання функціонує як колективний суб`єкт.

З філософської точки зору саме конкретно-історичне суспільство є S пізнання.

Іншими словами, суб`єкт пізнання являє собою діалектичну єдність одиничного (окремих вчених), особливого (наукових колективів) і загального (суспільства в цілому), і в різних ситуаціях пріоритет може належати чи окремому вченому, чи науковому співтовариству, чи суспільству.
^ Такою ж суспільно-практичною зумовленістю характеризується і об`єкт пізнання. В історії філософії існували 2 тенденції:

1. Об`єкт як деяка натуральна даність протиставлявся суб`єкту (тут абсолютизувалась об`єктивність існування предмета і не бралась до уваги специфіка його існування саме як об`єкта пізнання).

2. Об`єкт зводився до сукупності чуттєвих даних суб`єкта (тут перекручено уявлялась залежність об`єкта від суб`єкта: оскільки початковою і необхідною умовою пізнання об`єкта є його даність у формах чуттєвості, то на цій основі робився хибний висновок про тотожність об`єкта і його чуттєвого образу у свідомості суб`єкта).
Говорячи про опосередкованість об`єкта суб`єктом пізнання, треба мати на увазі, що будь-який предмет існує сам по собі, але об`єктом він стає лише будучи опосередкованим діяльністю людини.
Об`єкт пізнання, таким чином – це частина об`єктивної і частина суб`єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб`єкта. Об`єкт не є чимось сталим, він постійно змінюється під впливом практики і пізнання, розширюючись і поглиблюючись.
^ Процес пізнання можливий лише при наявності взаємодії суб’єкта і об’єкта, в якій суб’єкт є носієм діяльності, а об’єкт – предметом, на який вона спрямована. Результатом такої взаємодії є пізнавальний образ дійсності, який завжди є суб’єктивним (належить людині). Прикладом образів можуть бути чуттєві (відчуття, сприйняття і уявлення) і раціональні (поняття, теорії, навіть картина світу).

Таким чином, ми підходимо до питання про важливу, якщо не визначальну роль, відображувальних аспектів пізнання.
^ 3. ВІДОБРАЖУВАЛЬНІ І КОМУНІКАТИВНІ АСПЕКТИ ПРОЦЕСУ ПІЗНАННЯ
Процес пізнання реально здійснюється як відношення суб`єкта до:

1. Об`єкта (бо його властивості і закони є метою пізнання);

2. Інших людей (пізнання неможливе без комунікації і спілкування людей);

3. До самого себе (бо суб`єкт повинен усвідомлювати свої пізнавальні можливості).
Суб’єкт не може діяти на об’єкт інакше, як предметним способом, отже в своєму розпорядженні він повинен мати ряд так званих посередників, до яких належать:

  1. Руки

  2. Знаряддя праці

  3. Експериментальні прилади, установки, вимірювальні інструменти, хім.реактиви

  4. Методи пізнання

  5. Мова загальнолюдська і наукова

  6. Ідеали опису і пояснення

  7. Стиль мислення

  8. Світогляд

  9. Картина світу тощо.


Зрозуміло, що освоєння посередників є не метою пізнання, а його засобом. Метою пізнання – є відображення об`єкта самого собою, тобто, таким, яким він є по суті.

Парадокс, одначе, полягає в тому, що об`єктивно-істинне відображення предмета неможливе без активності суб`єкта. Деякі філософи вважали, що така активність є перешкодою у досягненні істини. До них належали агностики, скептики, релятивісти, феноменалісти та інші. У суб`єктивному вони вбачали лише вираження особливостей суб`єкта, його станів, почуттів, емоцій, волі. Між тим, суб`єктивне включає в себе й об`єктивне, і це є основою істинного пізнання світу.
Отже, суб`єктивність, її активність є необхідною умовою пізнання об`єкта. В більш широкому плані це означає, що у пізнавальному процесі його відображувальні і комунікативні моменти доповнюють один одного, вони взаємопов`язані, але пріоритет тут все-таки належить відображувальному моменту просто тому, що пізнання за своєю природою – це передусім відображення предмета, в той час як спілкування може взагалі не стосуватись пізнання (є його супроводжуючим моментом).

^ 4.ЄДНІСТЬ ЧУТТЄВОГО І РАЦІОНАЛЬНОГО У ПІЗНАННІ
Те, що у пізнанні необхідними компонентами є і чуттєве, і розумне, є очевидним фактом. Чуттєве і раціональне формують пізнавальний процес, забезпечують його змістовність на шляху до істини. Але далеко не очевидною є роль і значення кожного з них у пізнанні. В різних ситуаціях більш значущою може проявлятись або роль почуттів, або роль розуму, що давало підстави для абсолютизації їх ролі у пізнанні.
Так, представники сенсуалізму весь зміст пізнання і знання виводили з діяльності органів чуття по відображенню зовнішніх предметів. Вони дотримувались принципу: “немає нічого в розумі, чого раніше не було у відчуттях”.

Сенсуалізм (лат. sensus – почуття, відчуття) – вчення у гносеології, що визнає відчуття єдиним джерелом пізнання. Близькою до сенсуалізму була позиція емпіризму (з грецьк. empeiria – досвід) - який визнавав чуттєвий досвід єдиним джерелом достовірності наших знань. Емпіризм базувався на сенсуалізмі, узагальнював його і був більш фундаментальним, оскільки базувався на всьому людському досвіді (чуттєвому досвіді).

Раціоналізм (Декарт, Спіноза, Лейбніц, Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель), навпаки, вирішальну роль у пізнанні вбачали в розумі. Вони критикували сенсуалізм і вказували на те, що чуттєвий досвід дає нам знання лише одиничного і випадкового, а між тим, знання (особливо наукове) повинно відображати необхідне і закономірне в речах

Раціоналізм (з лат. ratio – розум) – вчення у гносеології, згідно якого загальність і необхідність знання не можуть виводитись з досвіду, вони виводяться тільки з самого розуму (вроджених задатків). Якщо представники сенсуалізму (емпіризму) у доведенні правильності своєї позиції апелювали в основному до досвіду буденного пізнання і тих наук, які перебували на емпіричній стадії свого розвитку, то раціоналісти, навпаки, звертались переважно до теоретичних дисциплін (математика, класична механіка), де роль логічних принципів і розуму особливо помітна.
^ Висновок стосовно сенсуалізму і раціоналізму такий:

Розмежування філософів на сенсуалістів (емпіриків) і раціоналістів відбувся внаслідок різного розуміння ними джерел пізнання:

1. Сенсуалісти (емпірики) вбачали їх у чуттєвому досвіді (і це вірно), але зводили цей досвід до сукупності чуттєвих даних окремого індивіда (це помилка), і недооцінювали:

  • суспільно-історичний практичний досвід пізнання;

  • роль у пізнанні розуму і логічного мислення.

2. Раціоналісти цілком обгрунтовано підкреслювали роль розуму у пізнанні, але недооцінювали роль чуттєвості у пізнавальному процесі.

В сучасній науці протилежність сенсуалізму і раціоналізму не є гострою і загальновизнана ідея про єдність чуттєвого і раціонального у пізнанні. Ця єдність грунтується на суспільно-історичній практиці, що поєднує у собі і чуттєве, і раціональне, тобто, в процесі практичної діяльності людина має справу з цілком конкретними речами, які вона чуттєво сприймає, але осмислює їх через призму загальнолюдського досвіду, його схем раціональності і ефективності.

Чуттєве і раціональне у пізнанні розвивається і удосконалюється в міру розвитку практичної діяльності людини. Водночас вони мають творчий характер, похідний від творчого характеру свідомості людини і її практики.
^ Форми чуттєвого пізнання дійсності:

1. Відчуття – суб`єктивний образ тих чи інших окремих властивостей предмета. За допомогою п`яти органів чуття (зір, слух, нюх, дотик, смак) людина отримує первинну інформацію (про колір, звук, запах, твердість предмета), яка відповідним чином трансформується у її мозку і свідомості у ідеальний образ об`єктивно існуючих речей. Але будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об`єкта, відчуття, хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину.

2. Сприйняття – це чуттєве відображення предметів та явищ в сукупності притаманних їм властивостей. Тут окремі чуттєві дані синтезуються в цілісний образ предмета. Сприйняття є якісно новою формою чуттєвого відображення, особливими рисами якого є:

  • предметний характер або творча природа чуттєвого відображення константність

  • осмисленість

3. Уявлення – людина відтворює образ предмета, який в даний час уже не діє на органи чуття. Це наочний цілісний образ речі, що виникає на основі уяви, пам’яті і минулого чуттєвого досвіду. В уявленні ще більше проявляється творча природа чуттєвого відображення - воно вибудовується з вже існуючої інформації у формі пригадування, пам`яті, творчої уяви і може стосуватися минулого, теперішнього і майбутнього. Воно нерозривно пов`язане з абстрактним мисленням, мовою, цінностями і, як правило, чітко усвідомлюється і осмислюється. Уявлення поділяють на образи пам`яті та образи уяви.

Зрозуміло, що чуттєві дані не можуть бути абсолютно безпомилковими і самодостатніми. Тому наші адекватні знання про дійсність досягаються подальшим розвитком форм пізнання. Такою вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням є раціональне пізнання і мислення.
^ Форми раціонального пізнання:

1. Поняття – форма раціонального пізнання, яка відображає сутність об`єкта, суттєві ознаки і властивості певного класу предметів. У понятті “спресовано” досвід пізнання, яке завжди спрямоване на основне і необхідне в речах. Поняття – це своєрідна модель, яка репрезентує сутність того чи іншого класу предметів немов-би в чистому вигляді.

2. Судження – це форма мислення, де відображається зв`язок між предметом і його властивостями, тобто, фіксуються будь-які ознаки: властиві чи не властиві вони предмету, виходячи з цього судження є істинні і неістинні (хибні).

3. Умовисновок – форма мислення, за допомогою якої в результаті логічного зв`язування різних за змістом суджень (засновків) і без звертання до органів чуття досягається нове знання. Щоб отримати істинне нове знання, необхідно мати істинні засновки і дотримуватись правил висновку.

Раціональне – це вища форма відображення дійсності, і саме вона є власне пізнанням. Воно виростає на основі чуттєвого і проявляється у творчій активності абстрактного мислення, його здатності утворювати і оперувати абстракціями, проникати в сутність речей, відкривати закони, створювати теорії. При цьому мислення послуговується процедурами аналізу і синтезу, індукції і дедукції, абстрагування, ідеалізації, формалізації та ін.

Мислення – це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого і системного відображення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в формі поняття, судження та умовиводу. Відбувається воно у найтіснішому зв`язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як певній знаковій системі – природній чи штучній (математична, хімічні формули тощо). Мислення людини є не тільки природною якістю, але набувається людиною як соціальним суб`єктом у процесі історії, практичної діяльності та спілкування. Зважаючи на давню (ще з античності) філософську традицію, виділяють 2 основних рівні мислення:

  • розсудок

  • розум

Висновок: Раціональне і чуттєве – це діалектично взаємопов’язані сторони єдиного пізнавального процесу, і лише разом можуть давати адекватну картину дійсності.
^ 5. ІСТИНА ТА ЇЇ КРИТЕРІЇ
Проблема істини завжди була центральною і в гносеології. Труднощі її розв`язання зумовлювались наступними питаннями:

  1. Які шляхи досягнення істини і пізнавальні здатності людини?

  2. Які форми існування істини?

  3. Визначення самого терміну “істина”.


Пошуки відповіді на питання про форми існування істини привели до розрізнення 2 принципово різних підходів: онтологічного і гносеологічного.
Суть онтологічного підходу – істина – це незалежна від суб’єкта реальність, або частина буття, або буття в своїй повноті.
Такому підходу протистоїть гносеологічний підхід, за якого істина – це особлива характеристика знання, яка не існує у відриві від нього, а відтак – і від суб’єкта, що цим знанням володіє. Саме гносеологічна парадигма отримала найбільше розповсюдження у філософії.

Загальновизнаною в рамках гносеологічного підходу є класична (кореспондентська) концепція істини. Істина – це відповідність наших знань дійсності.

В класичній концепції істині приписували ряд характеристик:

  1. Об`єктивність істини

2. Абсолютність істини

3. Відносність істини

  1. Процесуальність

  2. Конкретність істини.

  3. Системність істини.


Говорячи про істину, не можна не згадати про важливу роль практики в її досягненні. Саме суспільно-історична практика, практична діяльність є найважливішим критерієм істини (одночасно і абсолютним, і відносним). Тільки на практиці виявляється істинність наших знань, здійснюється перевірка їх достовірності. Якщо на основі наших знань ми щось задумали здійснити, спланували і досягли цього практично, це означає, що знання адекватно відображають той чи інший фрагмент реальності і є істинними. Якщо б це було не так, то ми б не досягли бажаного, знання орієнтували б нас по хибному шляху.

Практика - це діяльність, що перетворює світ у відповідності до потреб людини і існує у формах матеріального виробництва, перетворення природного буття, перетворення соціального буття, наукової діяльності. Вона не може бути абсолютним критерієм істини, оскільки завжди є практикою певного історичного етапу розвитку. Крім того, практика буває джерелом не лише істини, а й омани.

В рамках гносеологічного підходу, крім класичної концепції істини, існують і інші, некласичні:

  1. Конвенціональна концепція

  2. Прагматистська

^ 3. Когерентна (системна) концепція істини

4. Екзистенціалістська концепція
Як же оцінити таку багатоманітність некласичних концепцій істини? У всіх них підмічені тонкі та вірні моменти пізнавального процесу і особистісний вимір істини. Одначе всім властиві 2 недоліки:

-суб`єктивізм істини та знання в цілому

-релятивізм і мінливість наших знань
Але справа полягає не в тому, щоб, наштовхнувшись на складність і багатоаспектність категорії “істина”, взагалі відмовитись від її смислової інтерпретації, а в тому, щоб чітко усвідомлюючи трудність даного завдання, постаратись раціонально синтезувати різні моменти і ракурси її аналізу.
^



Знання, істина, омана, думка



На закінчення даного питання і даної теми зазначимо, що будь-яка істина є знанням, але не будь-яке знання є істиною, і зрозуміло, що термін “знання” не тотожний терміну “істинне знання”. Знання може існувати і у формі омани.

Омана – це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно. Це інформація про те, чого немає в дійсності, але що людина мислить чи уявляє як існуюче, ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб`єкта.

Зрозуміло, що знання у формі омани не мають відношення до істини, але при цьому залишається знанням.

Не можна також ототожнювати поняття “істинне знання” і “наукове знання”, адже наука, орієнтуючись на об’єктивно істинне знання, включає в себе і ряд неістинного: гіпотетичні і недоведені теореми, парадокси тощо. Одначе такого роду неістинні знання не можуть бути виключені з науки, оскільки саме за рахунок їх перевірки та уточнення і відбувається розвиток науки.

Похожие:

План: Поняття пізнання та його види. Рівні І форми пізнання Поняття об`єкта І суб`єкта пізнання iconПлан Поняття методу І методології наукового пізнання. Співвідношення...
Метод (давньогр – простежений шлях) свідомо застосований порядок та послідовність дій, які призводять до бажаного результату. Потреба...
План: Поняття пізнання та його види. Рівні І форми пізнання Поняття об`єкта І суб`єкта пізнання iconДну з версій сучасної теорії пізнання, але як її глобальну І інтегративну перспективу
Позитивний зміст знання вбачалося в основному в об'єкті; суб'єкт є джерелом перешкод І ілюзій, але при цьому забезпечує творчо-конструктивний...
План: Поняття пізнання та його види. Рівні І форми пізнання Поняття об`єкта І суб`єкта пізнання icon— метод побудови наукової теорії, за яким деякі судження приймають...
Абстрагування — відволікання від несуттєвих рис, властиво­стей та відношень об'єкта І зосередження уваги на тих рисах, властивостях...
План: Поняття пізнання та його види. Рівні І форми пізнання Поняття об`єкта І суб`єкта пізнання iconПредмет психології, його зміст
Душа – джерело активності тіла, володіє функціями пізнання та регуляції поведінки
План: Поняття пізнання та його види. Рівні І форми пізнання Поняття об`єкта І суб`єкта пізнання iconЛекція тема: земельні сервітути та обмеження прав на землю
Постановка питань: Поняття та види земельних сервітутів. Поняття І зміст добросусідства в земельному праві. Поняття І види обмежень...
План: Поняття пізнання та його види. Рівні І форми пізнання Поняття об`єкта І суб`єкта пізнання iconЛекція 9 менеджмент І маркетинг підприємства
Менеджер обов'язково займає постійну поса­ду І в його підпорядкуванні знаходяться люди, а власник є суб'єктом власності, утримувач...
План: Поняття пізнання та його види. Рівні І форми пізнання Поняття об`єкта І суб`єкта пізнання iconПлан Предмет І завдання курсу «Історія української культури», його...
Вітчизняна культурологічна традиція (Г. Сковорода, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, І. Франко, Є. Маланюк, В. Липинський, Д....
План: Поняття пізнання та його види. Рівні І форми пізнання Поняття об`єкта І суб`єкта пізнання iconТеоретичні питання
Спілкування. Види, типи й форми професійного спілкування. Поняття ділового спілкування
План: Поняття пізнання та його види. Рівні І форми пізнання Поняття об`єкта І суб`єкта пізнання iconПлан Поняття, предмет І метод конституційного права України як галузі...
...
План: Поняття пізнання та його види. Рівні І форми пізнання Поняття об`єкта І суб`єкта пізнання iconТест Фінанси підприємств це… а грошові кошти підприємства
Тест До внутрішніх фінансових відносин господарюючого суб’єкта не належать відносини з
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2020
контакты
userdocs.ru
Главная страница