Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи з навчальної дисципліни


НазваниеМетодичні рекомендації щодо організації самостійної роботи з навчальної дисципліни
страница2/5
Дата публикации07.07.2013
Размер0.6 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
userdocs.ru > Культура > Методичні рекомендації
1   2   3   4   5

Ознаками Р. с. к. можуть бути особливості окремих його видів (конструктивні, декоративно-художні, знакові), способи їх носіння і костюми в цілому. Найчастіше це традиції декоративно-художнього вирішення одягу. Регіональні особливості оберігали український костюм від перетворення на своєрідний однострій, реальною загрозою чого була обмежена кількість типів крою та матеріалів для одягу.

^ Статева знаковість костюма. Народна етика вимагала розрізнення одягу дорослих людей за ознаками статі. Між тим матеріал та типи крою давали можливість створювати конструкції, які лише в загальних рисах наближалися до фігури людини. Тому нерідко одяг для людей різної статі відрізнявся насамперед розмірами.

Щоб уникнути цього, своєрідні "базові форми", утворювані прямокутниками чи трикутниками, урізноманітнювали вставними клинами. Розширення одягу від талії донизу (особливо для жінок) певною мірою підкреслювало силует і пропорції людини. Та основну роль знаків статі виконували декоративно-художні засоби. Рис урівноваженості, спокою жіночій фігурі надавав значний за площею поясний одяг, орнаментований з переважанням горизонтальних ліній та геометричних фігур, з якими пов'язане уявлення про стійкість (квадрат, прямокутник). Він сприймався як масивніший порівняно з сорочкою та щільно прилягаючим нагрудним одягом, декор якого тяжів до вертикальної осі. Щоб досягти бажаного враження повноти і зросту, з якими було пов'язане розуміння жіночого ідеалу, лінії крою робили здебільшого у вигляді плавних кривих. Розміщення пояса на лінії талії підкреслювало пропорції жінки. Компоненти чоловічого костюма декорувалися значно скупіше і не передбачали зміну сприйняття об'ємів і пропорцій тіла.

^ Вікова градація костюма — ряд ознак, які засвідчували належність людини до певного покоління. Досить часто такі ознаки доповнювалися символами сімейного стану (див. далі). Особливо розвинута В. г. к. у жіночому вбранні. Відповідно до етичних норм найбільше уваги приділялося одягові дівчат та молодих жінок. Для них шили сорочки з найтоншого полотна, прикрашені пишною вишивкою. Крій нагрудного одягу, зокрема керсетки, мав підкреслювати фігуру, для чого завищували лінію талії, розширювали низ вставними клинами (вусами). Прикрашалася керсетка аплікаціями та нашивками, а широкий виріз горловини залишав відкритими декоративні елементи натільного одягу.

З віком жінки, особливо заміжньої, її костюм поступово ставав стриманішим, головним чином завдяки врівноваженості декору напільної плахти з рівною кількістю червоних і синіх ниток. Чоловічий костюм також мав свою систему відповідних ознак, проте вона була значно простішою. Вікові відмінності, крім колористики одягу, в якому з роками зменшувалась кількість яскравих тонів та контрастних поєднань, підкреслювались окремими елементами костюма (поясом, шапкою) та його аксесуарами (люлькою, палицею), особливостями зачіски, вусами й бородою.

В українців не було дитячого одягу як такого і по суті не було поділу одягу за статтю. Хлопчики й дівчатка до 5-6 років носили лише сорочку як натільний та нагрудний одяг. Ця традиція пов'язана із стійким збереженням своєрідного стереотипу. Статус "дорослості" серед українців був невідривним від участі в трудових процесах, і коли діти починали виконувати певні види робіт, вони переходили на дорослий одяг.

^ Ознаки сімейного стану в костюмі здебільшого доповнювали символи вікової градації. Такі ознаки були наявні головним чином у жіночому костюмі, де вони, зокрема, викопували магічні функції. Це стосується насамперед головних уборів. Стрічки й вінки, які носили дівчата на свята, слугували символами досягнення ними шлюбного віку. Символіку сімейного стану передавали й особливості зачіски. Дівчата ходили з непокритою головою, заплітаючи волосся в одну або декілька кіс. На весіллі косу розплітали, а подекуди навіть відрізали. Надалі заміжня жінка до кінця своїх днів повністю закривала волосся головним убором. В українців не існувало чітких символів удівства. Здебільшого вони передавались так само, як і вікові ознаки.

^ Соціальна символіка костюма. В ознаках соціального статусу найповніше проявлялася здатність одягу об'єднувати чи роз'єднувати людей. Тому нерідко соціальні символи виконували роль етнічних. У Російській імперії, до складу якої входила більша частина України, офіційні розпорядження стосовно костюма поширювалися лише на представників панівних верств. Добровільно їх дотримувалися й інші заможні люди. Як наслідок, їхній костюм зазнав помітного впливу європейської моди, престижнозначущі елементи якої стали виступати як соціальні символи. Разом із тим деякі риси костюма суспільної еліти проникали у народний одяг.

Проте здебільшого народ надавав вирішального значення саме кількості одягу, який був у розпорядженні селянської сім'ї та кожного з її членів. Знаком соціальної диференціації була й частота переміни костюма, а також наявність костюмів, різних за призначенням. Заможними вважалися ті, хто мав по декілька комплексів одягу на кожного члена сім'ї; у сім'ях середнього достатку було по два комплекси — буденний та святковий. Серед бідноти нерідко практикувалось носіння окремих видів одягу та взуття по черзі окремими членами сім'ї.

Символом соціального стану була також якість тканин, з яких пошитий одяг. Нарешті, соціальні відмінності позначалися на кількості та способах виконання декоративно-художніх прийомів, кількості та якості доповнень, прикрас тощо.

Отже, С. с. к. не пов'язана з його внутрішніми властивостями і досить часто визначалася особливостями його включення у ту чи іншу соціальну ситуацію. Одяг людини та її місце на соціальній драбині, співпадаючи в загальних рисах, могли й не бути тотожними. Тому знаки соціальної градації костюма не мають тієї чіткості й однозначності, яка характерна для інших його ознак.

Обрядова символіка костюма — ознаки, які відображають широкий спектр духовних традицій народу, його світоглядних уявлень та норм обрядової поведінки.

Здебільшого обрядовими символами виступали окремі компоненти костюма: хустка або рушник на сватанні, крижмо на родинах, біла (або чорна) хустка на похороні та ін. Чимало обрядових символів мали давне походження і не використовувались у повсякденному костюмі.

Особливою магічною силою, як вважалося, володіли речі, виготовлені спеціально для того чи іншого обряду власними руками. Обрядова функція одягу виявлялася і у специфічних способах його використання. Роль обрядового символа часто виконувала кольорова гама одягу. У весільному костюмі споконвічне домінував червоний колір. Однак інколи семантика кольору суттєво змінювалася. Зокрема, у поховальному одязі чорний колір став символом туги лише на рубежі XIX—XX ст., витіснивши білий, а подекуди синій. Стабільність способів забезпечення обрядових функцій одягу сприяла перетворенню деяких із них на етнічні символи.
^ РІЗНОВИДИ ТРАДИЦІЙНОГО ОДЯГУ

Формування українського народного одягу — цього яскравого й самобутнього культурного явища — відбувалося протягом багатьох століть. Ще за часів Київської Русі значного розвитку набули ткацтво та різноманітні ремесла, які мають безпосереднє відношення до створення одягу. Відтоді кожна епоха накладала відбиток на традиційне вбрання, і можна з упевненістю твердити, що особливості костюма являють собою одне з важливих джерел вивчення етнічної історії населення України, його соціальної структури, естетичних поглядів та уявлень тощо.

Загальнохарактерною рисою традиційного українського одягу та численних доповнень до нього є декоративна мальовничість, яка відбиває високий рівень культури виробництва матеріалів для одягу, створення його різноманітних форм, володіння багатьма видами й техніками опорядження та оздоблення. Водночас народному одягу притаманна значна варіативність. Найбільш помітними були відмінності у костюмі, що побутував на Лівобережжі та Правобережжі, Слобожанщині та Поділлі. Це ж стосується й традиційного одягу населення Подністров'я, Карпат, Полісся та Півдня України. Регіональною специфікою були позначені передусім матеріали для одягу; конструктивні, технологічні і декоративні прийоми його створення; способи виробництва окремих деталей: головних уборів, взуття, прикрас; колорит, техніка та мотиви орнаментики — особливо сорочок і поясного одягу, які майже до кінця XIX ст. зберігали давні локальні особливості, а також способи носіння і об'єднання всіх елементів одягу в повний, завершений комплекс вбрання.

Основні елементи українського народного одягу мають давньослов'янське походження і беруть свої витоки з культури Київської Русі. Це домоткані тунікоподібні сорочки, поясний одяг у вигляді прямокутної орнаментованої смуги тканини, вузькі полотняні чоловічі порти, рушникоподібне жіноче головне вбрання, плетені й ткані пояси та ін.

В українському традиційному вбранні кінця XIX — початку XX ст. поряд із збереженням давніх місцевих ознак простежуються й пізніші нашарування, пов'язані насамперед з історичною долею різних земель України. Так, одяг населення Правобережжя зазнав помітного впливу польсько-литовської, Лівобережжя — російської культури. Велике значення мало й те, що через Україну йшло інтенсивне та постійне торговельне й культурне спілкування країн Заходу і Сходу. Виникнення Запорізької Січі, специфічні політичні умови, в яких опинилася Україна у XVI—XVIII ст., взаємні контакти з сусідніми народами — все це зумовило своєрідність формування української національної культури і зокрема культури вбрання. Стильові особливості західноєвропейського ренесансу та з часом барокко проникають в художній світ України, отримуючи місцеву інтерпретацію і в одязі. Завдяки своїм самобутнім рисам традиційний костюм українців був певною позначкою належності людини до тієї чи іншої верстви суспільства, мав досить широку й складну семантику, символізуючи, крім етнічних, регіональних чи соціальних ознак, вік і стать людини, її сімейний стан тощо.

Найстійкішим щодо збереження традицій був одяг сільського населення. Багато його різновидів широко побутували до початку XX ст.

За способом виготовлення одяг українців, як і інших народів, розподіляється на шитий і нешитий. Останній, давніший, виготовляється з одного або декількох шматків матеріалу, огортає стан, драпірується в різні способи, утримується на тілі за допомогою зав'язок, булавок, поясів. Деталі шитого одягу скріплюються швами. Він може бути глухий або розпашний, різний за кроєм. За розташуванням на стані людини одяг в основному розподіляється на натільний, нагрудний та стегновий (поясни й). Одяг також буває верхній та нижні й. Останній розподіл залежить від кліматичних та сезонних особливостей, а також від традицій носити певний набір одягу в хаті чи на вулиці, в будень чи на свята тощо.

Натільний одяг. Єдиним видом натільного жіночого і чоловічого народного одягу на Україні в кінці XIX — на початку XX ст. була полотняна сорочка.

Типи крою жіночих сорочок: а) тунікоподібна; б) з плечовими вставками; в) з суцільнокроеними рукавами; г) з суцільнокроєними рукавами та ласткою.

Сорочка — один із найдавніших елементів одягу. За часів Київської Русі С. слугувала як натільним, так і верхнім одягом і шилася з полотна чи сукна. Східнослов'янська С. кінця XIX — початку XX ст. мала велику кількість варіантів крою і орнаментації та відповідала декільком призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і більш стримані пожнивні та повсякденні С. тощо, які виготовлялися з полотна різної якості.

Основними типами С. були: тунікоподібна; з плечовими вставками; з суцільним рукавом; на кокетці. Локальна специфіка виявлялася в засобах з'єднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірі та формі плечової вставки, рукавів та ласток (клинців, що вшивалися в рукав для розширення пройми), у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра та манжетів, у горизонтальному та вертикальному членуванні стана сорочки. Розмір деталей, кількість полотнищ стана залежали від ширини доморобного полотна (в середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата. Локальної своєрідності С. надавала й орнаментація, що виконувалася технікою ткацтва або вишивки.

Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Молодий приносив у дім з рідної сім'ї дві-три С. Після заручин наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і часто вже на весіллі жених був одягнений у С., що її пошила й вишила молода.

Нагрудний одяг. Безпосередньо на сорочку українці напинали Н. о., який прикривав верхню частину фігури і виразно впливав на загальний силует. Цей тип одягу переважно був без рукавів, рідше з рукавами. Еволюція Н. о. відбиває етнокультурні взаємовпливи і місцеві традиції, тісно пов'язана з кліматичними умовами та характером господарської діяльності народу. Зокрема, безрукавки, що їх носили як чоловіки, так і жінки, демонструють велику різноманітність типів — за рахунок використання різних матеріалів, крою, художніх прийомів тощо.

^ Кептар — хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття. Мав значну локальну варіативність щодо довжини та прийомів оформлення.

Керсетка — безрукавка з фабричної тканини, яка мала багато місцевих варіантів довжини, пропорцій, декорування. Побутувала здебільшого на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на Півдні України. Найрозвиненіших форм К. набула у другій половині XIX ст., коли чітко визначилися нелише основні принципи її крою, а й локальні особливості щодо пропорцій, колориту, оздоблення.

^ Лейбик (бруслик, катанка, горсет) — сукняна безрукавка жителів передгір'я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся.

Юпка (куртка, кохта) — нагрудний одяг з рукавами, відомий у різних регіонах України. Найчастіше виконувався з фабричних тканин і повторював форму та крій місцевих безрукавок. Цю ж назву мав і різновид верхнього одягу (див. далі).

Жіночий стегновий одяг. Узагалі стегновий (поясний) одяг прикривав нижню частину фігури та одягався безпосередньо на сорочку. В українському жіночому костюмі другої половини XIX — початку XX ст. існувало кілька способів його утворення: за допомогою незшитих, частково зшитих та зшитих прямокутних полотнищ саморобної вовняної тканини. Незшитий (розпашний) стегновий одяг (запаска, плахта, горботка) складався з одного або двох полотнищ (одно- або двоплатовий). Різні типи незшитого та частково зшитого одягу зберігають дуже давні форми. Їх удосконалення відбувалося за рахунок розвитку народного художнього ткацтва, яке набувало локальних рис в орнаментально-колористичному вирішенні. Зшитий стегновий одяг — спідниця (андарак, літник, димка, фартух, шорц) у центральних областях України побутував поряд із незшитими формами; у північних районах, а також у ряді західних областей спідниця була основним типом стегнового жіночого вбрання. Спідниці шилися у 3-4 пілки з саморобних вовняних, наніввовняних та полотняних тканин, а з розвитком мануфактури і з фабричних матеріалів. Вони мали місцеві колористичні та орнаментальні особливості, а також різні назви.

Андарак — спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної тканини червоного кольору з закладеними ззаду складами, які по низу прикрашалися широкою смугою тканого та вишитого орнаменту. А. побутував переважно на півночі Чернігівщини. Так називали і спідниці зі смугастої саморобної тканини на Поліссі.

^ Дерга (опинка, обгортка, горботка, фота) — одноплатовий розпашний одяг, найчастіше із саморобної вовняної тканини. Був поширений на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, а також на Полтавщині. Д. мала значну кількість варіантів тканого малюнку, кольористичного вирішення, розмірів і способів носіння.

^ Димка (мальованка) — спідниця з саморобного полотна з вибійчастим малюнком. Побутувала в центральних і західних областях України.

Запаска — найдавніший загальнослов'янський варіант незшитого стегнового одягу. Була відома майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення. Переважно складалася з двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини (двоплатова З.). На Подніпров'ї З. була у вигляді двох шматків товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів. Спочатку на талії пов'язували задню частину, ширшу й довшу, чорного кольору (сіряк, плахту), а спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, синього кольору — попередницю. Цей тип З. побутував на Середньому Подніпров'ї як повсякденний та робочий одяг. На свято молоді жінки носили зелені та червоні З., передня частина яких прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою.

Саморобні двоплатові З. інших районів України відрізнялися своїм оздобленням. Так, уся площина попередниці на Поділлі рівномірно заповнювалась тканим або вишитим орнаментом; на Житомирщині, Північній Тернопільщині та Хмельниччині побутували килимові З. Вироби Придністров'я, Прикарпаття та Карпат були заткані поперечними або поздовжніми поліхромними смугами, часом із додаванням металевої нитки. На Поліссі білу полотняну З. прикрашали широкою смугою червоного тканого орнаменту.

На всій території України побутував і фартух — З., яку носили з різними типами стегнового одягу. Фартух часом робили із дорогих нарядних, частіше привозних тканин (парчі, візерунчастого шовку, шерсті). Цю ж назву мала й спідниця на Бойківщині (див. далі).

^ Кабат (сукня) — яскрава вибійчаста гофрована спідниця лемків.

Літник — смугаста (на червоному тлі) яскрава вовняна або напіввовняна спідниця. Побутувала на Київському та Житомирському Поліссі. На Рівенщині та Волині Л. робили з білого полотна у 5-6 полотнищ, закладали у дрібні складки і по низу прикрашали широкою горизонтальною смугою тканого орнаменту червоного кольору.

Плахта — частково зшитий розпашний святковий одяг, невід'ємна частина центральноукраїнського жіночого національного костюма. П. виконувалася із двох полотнищ (гривок) барвистої клітчастої вовняної саморобної тканини. Ці полотнища зшивали приблизно наполовину або на дві третини. Зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Іноді передні кінці П. підтикали під пояс. Заможні жінки надягали дорогі нарядні плахти, а спереду пов'язували візерунчасту вовняну або парчову запаску.

^ Фартух — біла полотняна спідниця бойківчанок, яка прикрашалася по низу вишивкою (циркою).

Шорц — смугаста (на білому тлі) яскрава вовняна спідниця, яка побутувала на Львівщині.

1   2   3   4   5

Похожие:

Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи з навчальної дисципліни iconМетодичні рекомендації щодо написання І захисту курсової робіт з дисципліни
Методичні рекомендації щодо написання І захисту курсової роботи з дисципліни «Економіка підприємства» для студентів спеціальності...
Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи з навчальної дисципліни iconМетодичні рекомендації до ви конання курсової роботи з навчальної дисципліни «історія костюму»
Методичні вказівки до курсової роботи / Упоряд. М. В. Панова., О.І. Косенко — Харків: уіпа, 2009. — 24 с
Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи з навчальної дисципліни iconМетодичні рекомендації щодо підготовки
Методичні рекомендації щодо підготовки дипломної магістерської роботи зі спеціальності 15010002 – „Державна служба” / Уклад. О. В....
Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи з навчальної дисципліни iconМетодичні рекомендації до планів семінарських занять та самостійної роботи студентів
Методичні рекомендації до планів семінарських занять та самостійної роботи студентів з курсу “нова історія країн західної європи...
Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи з навчальної дисципліни iconМетодичні рекомендації самостійної роботи студентів (срс) з дисципліни «Офтальмологія»
Тема: «Лікувально-трудова експертиза хворих с захворюваннями І травмами органу зору» 2 години
Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи з навчальної дисципліни iconМетодичні рекомендації до курсової роботи з дисципліни “економічний...
Економічний аналіз. – Методичні рекомендації до курсової роботи. – Донецьк: діпт, 2007
Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи з навчальної дисципліни iconМетодичні рекомендації до вивчення дисципліни на основі кредитно-модульної
Теорія права І держави: Методичні рекомендації до вивчення дисципліни на основі кредитно-модульної системи організації навчального...
Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи з навчальної дисципліни iconМетодичні рекомендації самостійної роботи студентів (срс) з дисципліни “Офтальмологія”
Офтальмологія – це галузь медицини, що вивчає анатомію, фізіологію, органу зору, діагностику, лікування, профілактику та реабілітацію...
Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи з навчальної дисципліни icon1. Основи організації бухгалтерського обліку
Лангазова В. В. Методичні вказівки та завдання для практичної та самостійної роботи з дисципліни «Організація обліку» для студентів...
Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи з навчальної дисципліни iconМетодичні рекомендації для семінарських, практичних занять та самостійної...
Методичні рекомендації для семінарських, практичних занять та самостійної підготовки з дисципліни «Кримінологія» для студентів денної...
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2020
контакты
userdocs.ru
Главная страница