Філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що -структурували світогляд І відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості


Скачать 231.57 Kb.
НазваниеФілософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що -структурували світогляд І відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості
Дата публикации01.07.2013
Размер231.57 Kb.
ТипДокументы
userdocs.ru > Культура > Документы
1. Особливості функціонування філософських ідей Київської Русі.

Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з XI століття (найбільш ранньою оригінальною пам'яткою цієї доби слід вважати «Слово про закон і благодать» Їларіона), й триває до середини XIV (загибель 1340 року князя Юрія II кладе кінець незалежності Галицько-Волинського князівства, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі). Впродовж зазначеного періоду філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що -структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості. Тоді філософія ще не виділилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Державотворчі процеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема формуються спочатку на власній родо-племенній основі, на перших порах без впливу досягнень більш розвинених цивілізацій.

Вагомий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі (988 р.). Ця подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література. Завдяки цьому Київська Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через твори християнських авторів і в христянській «обробці». Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, причому така частина, яка підпорядкована теології.

Ще одна особливість культури Київської Русі полягає в тому, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу суспільства, духовній еліті. Основна ж маса населення продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів — Перуна, Даждьбога, Стрибога та ін. Все це зумовило той факт, що філософія Київської Русі на перших етапах розвитку мала перш за все просвітницький характер; основне завдання вбачалося в тому, щоб роз'яснити народу основні положення християнства і християнської філософії. Тому-то давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань і т.п.
^ 2.Філософські ідеї у творах Київсько-Руських мислителів.

Основною проблемою філософії цього періоду є людина, смисл її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започатковує Київський митрополит. Іларіон, який в Ю51 році написав твір «Слово про закон і благодать». В ньому Їлларіон осмислює історію людства, вказуючи на її цілісний характер, розглядає проблему смислу людського життя, свободи людини у світі. Всі ці питання він пробує розв'язати на основі християнських догматів. Більш чітко і систематично філософська проблематика представлена у творчості митрополита київського Климента Смрлятича (сер.ХІІ ст.). Аналізуючи життєво-смислові проблеми людського буття, Смолятич виходить із того, що істина вже викладена в Біблії; завдання ж рову му і філософії, зокрема, полягає в тому, щоб правильно зрозуміти цю божественну істину. В «Посланні пресвітеру Фомі» він досліджує питання про те, яким є справедливий життєвий шлях людини і доходить висновку: це осягнення заповідей, що дані людині Богом і неухильне їх виконання. За думкою Смолятича, найбільше перешкоджають людині йти правденим шляхом дві вади — марнославство і славолюбство.
Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі XII ст. є ^ Кирило єпископ Туровський.

Творчість Туровського безпосередньо пов'язана з грецькою культурою, передусім візантійською, а через неї і античною спадщиною.

В онтології Кирило виходить з фундаментального протиставлення світу небесного й земного, видимого й невидимого, що становить суть християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежності «внутрішнього» і «зовнішнього»: як ці антитези співвідносяться — церковне й світське, християнське і поганське. Зрештою, зовнішнім є темрява, а внутрішнім — світло.

Ця особливість в розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі — проблеми людини.

У співвідношенні «Бог-людина» безперечний пріоритет надається, а людина перебуває у стані підкорення. Водночас Кирило акцентує увагу на тому, що весь задум створіння є спрямованим до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказуючи їй шлях до обожнення, але при цьому не позбавляє її свободи волі у виборі між добром і злом. Кирило Туринський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, котра полягає в тому, що кожна- людина — праведник і грішник — є предметом Божої уваги. Кирило спробує відійти від планічного абсолютного протиставлення тіла і душі й подолати їх суперечність. І це цілком зрозуміло, адже з християнських позицій душа не може бути тільки чистою, а тіло — тільки грішним. Душа, хоча вона й вторинна за походженням, твориться не з землі, а є витоком Божого духу. Вона є життєвим началом людини, від неї витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа підкоряється тілесному началу, то це веде людину на шлях гріха.

Найбільш відомими і значними творами Кирила Туровського є:

«Повісті про білоризця», «Притча про сліпця й хромця», «Слово».

"Повчання" Володимира Мономаха. Володимир був політиком, воїном і мислителем. У 1113 році він очолив державу Київської Русі. У кінці життя цей всесильний князь, воїн і досвідчений державний чоловік, вирішив поділитися з майбутнім князем, з сім'єю, з народом своїм розумінням світу і людей. "Повчання дійшло до нас в Лаврентьєвському списку "Повісті минулих літ". Тут Володимир говорить про три добрі справи, які повинні приводити людей до перемоги, до мети, - покаяння, сльози і милостиня. Тобто не відлюдництво, не чернецтво, не пост – тільки добрі справи, пряме звернення до Бога. Таке розуміння людської поведінки протистояло вимогою візантійської церкви з її звеличенням не справи, а чернецтва, відлюдництва, відходу від життя. Володимир закликає йти не на сповідь до священика, а прямо звертатися до Бога. В його повчанні немає загального закону, що суворо диктує поведінку людини в кожну мить його життя. Кожний вибирає сам свою форму звернення до Бога; в кожній стрічці пробігає почуття людської свободи, що народжується. Володимир вільний від церковних канонів візантійського православ'я, язичницькі початки вільної людини затверджуються в його повчанні. Божественне у Володимира злилося з природою, поведінка людини визначається не церковним розпорядженням, а здоровим глуздом. Молитва – не формальний акт, а дія, наповнена глибоким значенням, форма збереження серйозності, діловитості. Молитва не повинна бути показною. Краща молитва – таємна. Точно так само і покаяння – краще покаятися перед самим собою, а не перед священиком.

Основою пам'ятки „ Повість минулих літ" Нестора Літописця є ідея про богообраність слов'янського народу та включення слов'янства в контекст християнської історії. Тут закладено думки про необхідність єдиної держави з централізованою політичною владою, яка можлива лише на основі добровільної домовленості народу з князями. У творі Нестора - літописця проглядається спроба вирішення співвідношення двох гілок влади - влади світської та церковної, що сформувались у державі.

„ Повість минулих літ" - це розповідь про східнослов'янську спільноту та її багатовікову еволюцію у кон­тексті світової історії, в якій усе відбувається з волі Божої. Зведення стало головним джерелом для вивчення історії східних слов'ян. У ньому міс­тяться відомості про виникнення слов'ян і до­говори полян, древлян, дреговичів, словенів, кривичів, полочан, сіверян з князями - на­щадками біблійних героїв. Історія Києва подає­ться від полянського князя Кия та його молодших братів Щека і Хорива та сестри Либеді. Акцен­тується на особливій ролі у слов'ян, державо­творенні апостола Андрія Первозванного та князя Володимира Великого, який вважається „апостолом руської землі" за введення хрис­тиянства.

Висхідним пунктом легендарного шля­ху „із варяг у греки" в „Повісті минулих літ" є напрям з півдня на північ, а не навпаки, тобто шлях починався з грецької, а не з варязької землі. Значне місце у „Повісті..." відведено боротьбі Русі проти кочовиків, міжкнязівським чварам. Головною державницькою засадою твору є заклик до захисту руської землі від зовнішніх ворогів на ос­нові єдності Русі. В літописі йдеться і про закони та звичаї предків, які, на думку укла­дачів, повинні стати джерелами княжих ус­тавів, обов'язків князя „правду діяти на цьо­му світі, у правді суд судити".

Основною політичною ідеєю „ Повісті минулих літ" - є велич, єдність і незалежність Русі.

Чудовою пам´яткою давньоруської культури останнього періоду існування Київської Русі е "Слово", або "Моління" ^ Данила Заточника (кінець XII — початок XIII ст.) — натхненний гімн розуму і мудрості. Вперше у вітчизняній філософській думці Д. Заточник утверджував цінність мислячої особи не за її належність до вищих кіл, а за її особисті мудрість і розум. Розум важливіший за багатство, з ним не зрівняються ні фізична сила, пі хоробрість, ні слава, ні авторитет. Мудрість передбачає втілення знання істини в практику власного життя; вона є і життєвим досвідом, і практичним розумом.
3.Проблеми знання і мудрості.Авторитет книжкового знання.Розуміння філософії.

Досить помітне місце в системі філософсько-світоглядних уявлень діячів давньоруської держави посідає гносеологічна проблематика. Яскравим виявом теорети-ко-пізнавальних орієнтацій у культурі Київської Русі є, зокрема, властиве цій культурі розуміння ролі книги, писаного слова, книжного вчення в духовному житті людини.
Переважаючу тенденцію в цьому плані становить культ книжного знання. «Книжність» осмислюється як одна з найвищих чеснот людини, як запорука мудрості. Літописець, вшановуючи просвітницьку діяльність Ярослава Мудрого, в запису під 1037 р. зазначає, що книги «се бо суть рекьі, напояющие вселенную

Книга уявляється не просто важливим, а необхідним чинником, завдяки якому людина оволодіває мудрістю.
Не випадково термін «книжний», як правило, наявний в переліку тих доброчинно-стей, якими відзначаються позитивні герої давньоруських літописців

Кирило Туровський пояснює: «солодко бо медвен-ньій сот и добро сахар, общего же добрее книгий разум: сия убо суть сокровища вечньїя жизни...»45 На думку Даниїла Заточника, припадаючи до книжкової мудрості, «аки пчела, падая по розньїм цве-том» й беручи звідси «сладость словесную и разум», черпаючи мудрість, «аки в мех водьі морскиа», людина розвиває свій розум.

На Русі створюється досить розгалужена система шкіл. Не лише в Києві, де ще наприкінці X ст. Володимир «нача поймати у нарочитьія чади д^ти, и даяти нача на ученье книжное» 46, Новгороді, айв окраїнних містах держави існували школи для навчання «книжного». Феодосій, повідомляє його «Житіє», в дитинстві «извьіче все божественное писание» в школі, що існувала в Курську. Високоосвіченими були не лише представники вищого духівництва, а й давньоруські князі (Володимир Свято-славович, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, його батько Всеволод Ярославович, який, за повідомленням Володимира Мономаха, володів п'ятьма мовами). Грамотність досить поширена серед різних верств давньоруського населення, про що свідчать не лише письмові пам'ятки тієї пори, а й дані археології (зразки побутового письма на бересті, графіті, написи на виробах ремісників тощо). Як вказують дослідники, грамотність — обов'язкова риса билинних героїв цього періоду. Принагідно зауважити, що пам'ятки народної творчості розглядають грамотність як одну з чеснот не лише чоловіків, а й жінок 47. З високою повагою до «книжного слова». 
пов'язана й велика популярність на Русі Кирила і Мефодія, яких шанують як творців слов'янської писемності. Кирило в свідомості давньоруських книжників — глибокий мудрець, значний мораліст, звернення до авторитету якого вважається достатнім для утвердження певної ідеї чи морального повчання. З ім'ям його починають пов'язувати появу творів, які йому не належали. З часом йому починають приписувати чи не всі твори, автором яких значився будь-який Кирило чи Костянтин. Пам'ять Кирила і Мефодія на Русі шанують, мабуть, з кінця X ст. Принаймні в місяцеслові першої датованої давньоруської пам'ятки книжності — «Остромиро-вому євангелії» вже згадується день пам'яті Кирила і Мефодія. На Русі надзвичайно поширені серед письмових пам'яток «Житія» Кирила і Мефодія. Зображення їх — одне з популярних у пам'ятках іконографії давньої Русі..
Діяльність книжника підноситься до рівня божественного творення. Ця ідея досить яскраво простежується у тогочасній літературі з притаманним їй зіставленням акту творення й акту творчості. Творець — це й бог, який словом творить світ, але це і письменник, поет. «Творцем канонів» називає в запису під 1242 р. автор Новгородського 1-го літопису св. Климента; в «Пчелі» творцем названо Гомера; в перекладі «Хроніки» Йоана Малали про «зовнішніх», античних поетів і мислителів сказано, що вони «б^аху философи и твор-ци» 50. Слов'янський перекладач трактату Георгія Хіровська, вміщеного в Ізборнику 1073 р., називає поетичні тропи, розгляду яких присвячено цей трактат, «творьчьстии образи».
«Сказати» і «створити» сприймаються як багато в чому подібні поняття. Адже бог творив словом. Тому Слово як атрибут божественного має реальну творчу могутність. Шістьма словами бог створив світ, і давньослов'янський книжник, автор «Шестидневу», мислить себе як такого, що здійснює акт, аналогічний божественному. Не випадково в передмові до «Шестидневу» Йоана, екзарха Болгарського, праця письменника порівнюється із будівництвом храму, адже світ в цілому мислиться не чим іншим, як храмом, створеним задля слави бога.
^ 4. Онтологічні та натурфілософські уявлення. Поняття Бога

У вченні про буття (онтологію) Туровський виходить з фундаментального протиставлення двох світів – земного і небесного, видимого й невидимого, що і є суттю християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежностей "внутрішнього" і "зовнішнього", їх співвідношенню як церковного і світського, християнського і поганського. Як висновок – зовнішнє є темрявою, внутрішнє – світлом.

Ця особливість у розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі – проблеми людини, що є цілком закономірним, адже в природі людини поєднані обидві сторони християнської картини світу.

Розглядаючи співвідношення “Бог – людина”, Туровський безперечний пріоритет надає Богові, який є творчою силою, творцем всього сутнього; людина ж перебуває у стані підкорення Богові. Водночас мислитель акцентує увагу на тому, що весь задум створення спрямований до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказує їй шлях до обожнення, не позбавляючи свободи волі людини у виборі між добром і злом.

Кирило Туровський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, згідно якої кожна людина, к праведник, так і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з центральних у творчості мислителя. При цьому він відходить від абсолютного протиставлення тіла і душі, прагне подолати їх суперечливість – адже з християнської позиції душа не може бути тільки чистою, а тіло – тільки грішним. Душа, хоча вона і вторинна за походженням, твориться не із землі, є витоком Божого Духу. Душа, за Туровським, є життєвим началом людини, від неї витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа підкоряється тілесному началу, то це призводить людину до гріха.

Досить цікавим для дослідників онтологічних проблем є трактування морально-етичних норм поведінки людини та їх зв’язок з християнським світоглядом. Адже питання світобудови Володимир Мономах розглядав з точки зору традиційного для християнства уявлення, тобто створеною Богом на «догоду людині» [3, с. 35]. Тому Мономах учив пам’ятати про вбогих та слабких, поважати старших, остерігатися клятвопорушення й неправди, гордині, особливо обману, лінощів, пияцтва й блуду, бо з ними гине душа й тіло, хоча чи дотримувався він сам цих правил і норм, це питання залишається синергетично-дискусивним. Він вказував, що належність до роду людського усвідомлюється через світську діяльність, звернену до земного життя, загальнокорисної справи, де праця - найвища міра людини, основа людської особистості. Володимир Мономах не розривав фізичної і розумової праці та вважав першу необхідною умовою для другої.

Продовження онтологічних, гносеологічних та соціально- філософських ідей Володимира Мономаха знаходимо у Кирила Транквіліона-Ставровецького (нев. - 1646), доля якого з 1626 р. і до смерті (помер 1646 р. у Чернігові) була пов’язана з Черніговом де він був архімандритом Єлецького монастиря. Кирило Транквіліон- Ставровецький написав праці «Зерцало богословії», «Євангеліє учитєльноє», «Перло многоцінноє». В українській філософії він є фундатором морального вчення, що базується на онтологічній єдності краси і користі. Красивою є та людина, яка створює своїми руками й розумом матеріальні та духовні блага, що є корисними як їй самій, так і іншим людям.

На думку Ставровецького, якщо ремісник або землероб, мислитель чи поет має високий достаток, власною працею, то це високоморально. У всіх людей є дар божий - ум, але розум кожний індивід здобуває як від інших людей, з книжок, так і з своєї практичної діяльності [3, с. 261]. Проте саме життя і діяльність Кирила Транквіліона-Ставровецького з синергетичної точки зору вказує на онтологічні і гносеологічні аспекти його життєдіяльності, котрі мають суттєві розбіжності. Доказом цього є його перехід 1626 р. в унію і отримання архімандрії Чернігівського Єлецького монастиря, що теж вказує на відмінності у мисленні і бутті.
5.

Онтологічні проблеми в києворуській світоглядній думці визначаються й

вирішуються, виходячи з поєднання християнської догматики та міркувань,

закладених в міфологічно-народній культурі. Ідея креаціонізму веліла русичам

вірити в створення Богом світу з нічого, в існування природного й

трансцендентного світів. Створена Богом природа ним же й керується, а тому

позбавлена самодостатньої цінності. Світ земний зображався у християнській

літературі як осередок зла, якому протиставлявся ідеальний творящий

божественний світ. Але ж креаціоністська концепція в ряді творів мислителів

Київської Русі набула своєрідного трактування.

Якщо Бог створив природу для людини, міркують київські філософи, то

вона повинна активно перетворювати природні речі у відповідності до своїх

потреб. Природні явища не повинні бути предметом поклоніння, як це було за

язичницьких часів, а стають об’єктом людської діяльності. Русь в ХІ – ХІІ ст.

розвивалась по висхідній як ранньофеодальна держава, а тому й філософській

думці була притаманна пропаганда активної життєвої позиції людини та

оптимістичний погляд у майбутнє. Так, Іларіон ____я_+ЂяХКиївський впевнений, що цей світ

найкращий, бо живе за благодаттю Божою. Володимир Мономах у “Повчанні”

захоплюється гармонійністю земного світу, його красою, яка гідна досконалості її

творця. На його думку, людина має не тільки працювати, але й милуватись

природою, яку Бог створив “на потєху” нам. Думки про кінець світу в цей час у

києворуській літературі відсутні.

Києворуській думці притаманні певні пошуки єдності земного й

божественного світі в уяві наших далеких предків посередниками між небом і

землею виступали ангели, які охороняють кожну конкретну річ, тварину чи

людину. Ангели в християнській свідомості перебрали на себе функції

міфологічних оберегів. Посередником між Богом і людиною уявлялась і Діва

Марія, в яку вселився Святий Дух, яка народила Ісуса Христа – Боголюдину.

Єдність Бога й природи на Русі намагаються також розуміти, осмислюючи

неоплатонівські ідеї про Боже творення світу шляхом еманації.

В пам’ятках культури Київської Русі зустрічаємо відображення ідей про

чотири першоелементи, з яких складаються матеріальні речі: земля, вода, вогонь і

повітря. Про це читаємо в найбагатшому збірнику уривків з творів античних

філософів “Бджола” та ”Ізборнику” 1073 р. А Іоанн, екзарх Болгарський, твір

якого “Шестиднев” був популярним на Русі, навіть насмілюється критикувати

Арістотеля за визнання п’ятого елементу – ефіру. Але в цілому уявлення Іоанна

про будову Всесвіту повторює концепцію Арістотеля: Земля має форму кола й

розташована в центрі сферичного небозводу, з яким зв’язано кілька

концентровано розташованих рухомих кіл, до яких прикріплені Сонце й Місяць,

рухомі планети й нерухомі зірки.

Отже, зароджується натурфілософська тенденція, в надрах якої зеленіють

паростки наукового пошуку знань про природу. “Ходіння” Ігумена Даніїла до

Палестини можна розглядати як зародок вітчизняної географії. Збірки

“Фізіологи”, “Палея” містять початки знань з біології, а праці Кирика (ХІІ ст.) – з

математики.

Водночас у духовній культурі Київської Русі в ХІ ст. проявляється

натурфілософська позиція, що є результатом поєднання міфології східних слов’ян

та християнства. Так, у “Повісті временних літ” вміщена під 1071 рік “Оповідь

про волхвів”, у якій так зображено створення людини: Бог, помившись у лазні,

обтерся ганчіркою й скинув її на Землю; з цієї ганчірки диявол створив людину, а

Бог втілив у неї душу. Отже, Бог натуралізований; він, як і людина,

забруднюється, миється в лазні, схожий на земних людей. Волхви вважають, що

світ один, і проти цього не дискутує літописець. Взаємодія “Бог – диявол” у

творенні людини більш відповідає християнському розумінню.

Таким чином, онтологічні, натурфілософські уявлення в києворуській

культурі розробляються в межах світоглядних позицій міфології й християнства,

які перетинаються. Природа уявляється як книга, написана Богом для людини, що

є метою Бога, в ім’я якої ним створений світопорядок. Людина активно взаємодіє

із Всесвітом, переносячи на нього свої властивості. У той же час русичі знають і

певні початки наукових пошуків про будову світу.

Онтологічні уявлення книжників Київської Русі, відображаючи взаємодію

християнської і давньоруської міфологічної моделі світу, спираючись на античні

ідеї та початки візантійської науки, схиляються до плюралізму в розумінні

природи.

^ 6. Вплив християнства на розуміння людини в філософській думці Київської Русі.

Новим фактором, який вплинув на формування людинознавчих концепцій і визначив їх подальший розвиток, стало прийняття Київською Руссю християнства, що призвело до зміни світоглядних та культурно-ціннісних орієнтирів. На зміну язичницькому світосприйняттю приходить християнізована картина світу, яка по-новому поставила проблему людини, розуміння її сутності та призначення в світі. Християнський світогляд стає панівним і цим зумовлюється його провідна роль у культурі в цілому і зокрема у формуванні філософського мислення.

Християнство з його вірою в єдиного Бога дало нашим предкам ідею моністичного Всесвіту, в якому безмежна кількість і багатоманітність конкретних проявів буття пов"язані єдиною першопричиною [13]. Це був справді гігантський крок в еволюції їхнього світогляду, який знаменував собою початок певної упорядкованості у світобаченні людини. Відбулася кардинальна переорієнтація поглядів на людину, якщо в міфо-язичницькому світогляді на перше місце кладеться інтерес до проблеми ставлення людини до природи, то тепер проблема людини вирішувалась в контексті відношення „людина - Бог”.

Основною домінантою нового світогляду, який закріплювало християнство, стало сприйняття значущості людини і людства в навколишньому світі. Християнство змінило ціннісне ставлення людини до природи, воно сприяло подоланню страху перед нею.[13. с.37]. Як зазначав Д.Лихачов: "Страх перед стихійними силами природи, типовий для язичництва, в основному пройшов. З"явилась свідомість того, що природа дружня людині, що вона служить їй . Тому оточення перестало лише лякати людину. Вона розправила плечі" [52].

Християнство винесло божество (Бога) за межі природи, поставивши в її центрі людину. Віднині стало „аксіомою, що людина – центр Всесвіту” і лише в ній є сенс існування світу. Однак світ, природа не залишилися самі по собі і в собі. Природа розглядалась як така, що служить людині, допомагає їй матеріальними благами, через неї Бог передає людині заповіді поведінки. Всесвіт повертається до людини, співчутливо бере участь у її долі. Саме під впливом цього людина „розправила плечі”, світ постав перед нею своєю широтою, вона втратила страх перед світом, намагаючись підпорядкувати собі навколишній простір, відкрила для себе далекі країни, зв’язки з якими почали налаштовуватись завдяки християнській релігії. Русь об’єдналась у феодальну державу, одну з найбільших у тогочасному світі, кличе до далеких переїздів і навіть переселень завдяки монументалізму нового світорозуміння.

В новому світобаченні чітко протиставляється духовне і матеріальне (на відміну від язичницького світу де була відносна єдність цих двох начал, світ уявлявся цілісним ) і саме духовному віддається примат- все творить і всім править дух. З духом і матерією пов’язується боротьба двох протилежностей – Бога і диявола, душі і плоті, добра і зла. Людині у цій боротьбі відводиться моральна відповідальність за свої вчинки, за свідомий вибір між цими протилежними силами, її життя підключається до світового універсаму, її доля стає частиною долі світової. [24. с.49-50]

Морально-етичний бік християнського віровчення був близьким русичам, і, очевидно, відіграв вирішальну роль у перемозі над язичництвом. Народ Київської Русі прийняв християнство радше як моральну основу, аніж як картину світу, як засіб регулювання суспільних відносин. Тісний зв"язок з матір"ю-природою, землею, хліборобський спосіб життя зумовлювали гуманні взаємини між людьми.

Моральний кодекс християнства, з одного боку, підсилив ті гуманістичні норми, що склались у дохристиянський час, а з іншого - послабив, а то й відмів ті, які їм суперечили, що сприяло гуманізації суспільних і сімейних відносин. Християнство засудило кровну помсту, багатоженство. Проголосивши рівність усіх перед Богом, воно у сфері суспільних відносин висунуло принцип однаковості прав і обов"язків. Це був великий крок уперед на шляху морального прогресу.

^ 7.Етика Київської Русі
Етична проблематика періоду Київської Русі (IX—XII ст.) обґрунтовується відповідно до потреб державотворення та згідно з християнським моральним ідеалом. Він утверджується, з одного боку, під впливом ідей візантійських отців церкви, праці яких приходять на Русь разом із християнством. З іншого боку, складається власна проповідницько-повчальна традиція, що задіює досвід доброчесного життя києворуських отців церкви. Повчальність у культурі Київської Русі розвивається у двох основних напрямках. Перший пов´язаний з церковною ортодоксією і звернений до монахів та служителів церкви. У ньому протиставляється два світи: земний та небесний. Земний — це світ зла, світ плинний і неістинний, світ плотського життя. Ця позиція має місце у житійній літературі, зокрема "Житії Феодосія Печерського", "Житії Бориса і Гліба", "Києво-Печерському патерику". Богословське спрямування має "Поучения братії" єпископа Новгородського Луки Жидяти (помер 1059 p.). Воно суттєво вплинуло на розвиток давньоруського проповідництва [4, с 40]. Основна увага в "Поученні" зосереджена не на релігійних, а на соціально-етичних максимах. У ньому звучить заклик до православних братів бути правдивими, турбуватися про ближніх (про бідних, сиріт), уникати сварок і непорозумінь, не бути злостивими, облудними, скнарами тощо. Однак вона не містить проповіді монашого аскетизму, характерної для візантійської церковно-учительної літератури X—XI ст. Інший тип повчальності має виражений світсько-гуманістичний характер. У ньому органічно поєднані тенденції світської вченості грецького взірця та народно-міфологічні уявлення про світ і місце людини у ньому. "Уявлення про світ, людину, притаманні давньослов´янській міфології, знаходять своє відбиття у релігійних віруваннях того часу, де сакральному відводиться місце "вгорі" природного космосу, де припускається відносна єдність Духовного і тілесного начал. Ці уявлення накладають свій відбиток на характер філософської думки на більш високому рівні розвитку давньоукраїнського суспільства", — пише В. Горський  [3, с. 28].

Основне місце у філософській проблематиці посідають моральні проблеми, оскільки філософія Київської Русі спиралася на християнський неоплатонізм. Згідно з ним, "філософія насамперед навчає людину, як вона може наблизитися до Бога "ділами своїми" [3, с. 31]. Мудрість розглядається не стільки як знання істини, скільки як "життя в істині". Світ бачиться світлим і життєрадісним, сповненим моральнісного змісту, що зумовлено непротиставленістю земного і небесного начал. Таке розуміння оперте, як було сказано, на переосмислення патристикою неоплатонічних ідей "кеносису" — сходження божества у світ, а отже світ постає як єдність реального та ідеального, земного і божественного. Добро постає як іманентне світові. Назване розуміння здобувало певне "підтвердження" і в системі суспільного життя, оскільки взаємини світської та духовної влади у Київській Русі базувалися на їх злагоді, а не протистоянні. Причому, світська влада виступала провідним організатором життя. Несуперечливість двох влад (принаймні, як ідеал їх зв´язку) створює для віруючих образ злагодженості двох світів: земного та небесного. Звідси зрозуміле недогматичне ставлення світської людини до віри: творення образу морально злагодженого життя зі світом.

Образ моральної злагоди як ідеал доброчесності містить визначна пам´ятка писемності "Поучения" Володимира Мономаха (1053—1125). Автор обстоює думку про доброчесне життя не у монашій аскезі, а в мирському житті, в активному творенні добра у державі, у родині, у стосунках між людьми. Повчальність цього плану цінна не лише корисністю порад як такою, а й філософією життя, опертою на духовних зв´язках між людьми. В "Поученні" звучать слова осуду насильства над слабкими і вбогими, міститься заклик творити добро, мати душу чисту і непорочну, язик стриманий, розум смиренний. Осуду піддаються такі моральні вади, як брехня, пияцтво, ледачість. Натомість утверджуються працелюбність, освіченість, наполегливість у справах: чи то у навчанні, чи то у домі своєму, чи на війні, чи на полюванні.

Світське спрямування повчальності яскраво простежується у праці "Слово про закон і благодать" сподвижника Ярослава Мудрого Митрополита Іларіона. Автор порівнює Старий і Новий Завіт як закон і благодать. Старий Завіт — "детоводитель ко Христу", але він не сама істина. Він виправдовує, але не спасає. Закон Іларіон розглядає не в містико-релігійному, а в світському аспекті — як державний Закон, що роз´єднує людей, адже одних підносить, а інших — принижує.

Інша справа — благодать. Це істина, що однаково світить усім народам, об´єднуючи, а не роз´єднуючи людей. Істина є джерелом спасіння, адже спрямовує не на земне і плинне, а на вічне. У "Слові про закон і благодать" немає песимізму і крайнощів аскези, немає спонуки на "монашу ангелоподібність" як умову спасіння. Натомість людина підноситься до Сина Божого — Ісуса Христа. Іларіон наголошує, що Христос заповідав наслідувати його, але у справах людських, а не божественних [4, с 47]. Тобто, свідомість віруючих спрямовується не на втечу від земних справ, а на моральну діяльність за прикладом Христа.

Етична проблематика порушена також у відомих пам´ятках книжності — проповідях Кирила Туровського та Климента Смо-лятича, "Слові" Данила Заточеника. Особливе місце у культурі Київської Русі посідає визначна пам´ятка світської літератури XII ст. "Слово про Ігорів похід". У ньому домінує мотив любові до рідної землі, бажання захистити її від ворожих нападів та розграбування, причинами яких часто є суперництво князів за владу. Силою поетичного слова автор намагається переконати князів забути чвари і розбрат, згуртуватися для захисту рідної землі. При усьому багатстві тенденцій осмислення моральної проблематики у культурі Київської Русі простежується цілісність погляду на цінності людського життя. Переважає тенденція поваги до людини як суб´єкта життєвості. Утверджується образ морально злагодженого життя людини зі світом та з собою.

^ 8.Естетична свідомість Київської Русі.

Розвиток української естетичної думки є невід'ємною частиною історії світової естетичної думки. Більшість дослідників вважають, що вона зародилась в XI ст. як синтез візантійської естетичної традиції та місцевої матеріально-художньої культури. Запровадження християнства дало змогу долучитись до античної та візантійської культурної спадщини. Велику роль у формуванні естетичної думки Київської Русі відіграли праці Іоанна Дамаскіна ("Діалектика"), Іоанна Болгарського ("Шестоднев"), Пилипа Пустинника ("Діоптра"), в Ізборниках 1073 і 1076 рр. тощо.

В давньоруський період література та мистецтво ще не відокремились в самостійні галузі суспільної свідомості. Вони були підпорядковані загальним, практичним завданням життя, тісно пов'язані з християнською релігією та церквою.

^ В естетиці та мистецтві середньовіччя, центральне місце належить образу, символу, знаку. За тогочасними світоглядними уявленнями матеріальний світ - лише знак, символ божественного світу. Через матеріальне, середньовічний символ передавав сутність ідеального. Так, текст Священного Писання тлумачився не як історична хроніка, тут кожна подія була зразком моральної поведінки і водночас несла з собою приховану сакральну істину. Долучитись до істини можливо було лише шляхом любові, споглядання божества в собі та оточуючих люди-1 ну образах, символах і знаках.

Тому велике значення в перші сторіччя утвердження християнства в Київський Русі (X - XII ст.) надавалось вихованню "нової" людини - християнина. Храми, мозаїки, фрески, ікони, літературна творчість допомагали виконувати це завдання. Вони очищали від скверни наставляли на шлях порятунку (катарсична функція). Разом з тим твори мистецтва були розраховані на певну естетичну дію на людину. При цьому категорії моральні та естетичні як правило ототожнювались: добро з красою та світлом; зло з потворним та темним.

Квінтесенцією середньовічних архітектурних споруд були храмові споруди. Храм відповідав уявленням про прекрасне, красу як піднесене, чудове, незвичайне таке, що виділяється з життя. Він сприймався як величезний розкішний витвір мистецтва. Митрополит Іларіон в "Слові про закон і благодать" прославляє Ярослава Мудрого як будівничого Софійського собору в Києві. Галицько-Волинський літопис докладно розповідає про відбудову після пожежі в 1260 р. в Хол мі храму в ім'я Діви Марії.

Уявлення про красу в давньоруському мистецтві було пов'язане зі світлом, блиском золота, перлів та дорогоцінного каміння. Золото в середньовічній ієрархії кольорів займає перше місце. Воно виступає символом світла, сонця, слави, вічності, атрибутом влади. Звертають на себе увагу назви повчальних збірок, які користувалися широкою популярністю в Давній Русі: "Златоструй", "Злата цеп", "Матриця злата". У назві цих збірок підкреслюється їх вічна цінність, шлях до спасіння. Золото та дорогоцінне каміння широко використовувалось в якості прикрас в храмових спорудах.
Творчість середньовічного художника була строго регламентованою. Звідсіля витікало уявлення про красу як про сталий порядок. Основними характеристиками природної краси виступають величина, висота, округлість, майстерність виконання.

Центральне місце в образотворчому мистецтві та літературі того часу відводиться відображенню морального та естетичного ідеалу. В середньовічній свідомості Бог виступає втіленням добра, світла, справедливості. Будувати власне життя за зразком Христа - найвища мета християнина. У зв'язку з цим, давньоруська література на перший план виводить красу "внутрішньої" людини, яка націлена на духовне вдосконалення індивіда. В "Повчанні своїм дітям" Володимир Мономах говорить про необхідність шанування духовного сану.

Поряд з духовним ідеалом монаха в давньоруській літературі та образотворчому мистецтві йдеться про ідеал князя-воїна, який відчайдушно бореться за свободу рідної землі. Яскравим прикладом такої літератури є "Слово про Ігорів похід". Давньоруського письменника цікавили не стільки індивідуальні особливості князя-володаря, скільки його тилова схожість з ідеалом, моральність. Висвітлюються його головні риси характеру: військова доблесть, хоробрість, мужність.

Похожие:

Філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що -структурували світогляд І відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості icon1. Філософська думка України в світовій філософії Розвинута філософська...
Тоді філософія підносить ці елементи до загальнолюдського знання, виділяючи І підкреслюючи у них загальне І необхідне, І таким чином...
Філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що -структурували світогляд І відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості iconРозділ 17 правовий режим земель історико-культурного призначення
Число їх обмежене, тому що більшість таких об'єктів не може створюватися спеціально – усвідомлення їхньої історико-культурної цінності...
Філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що -структурували світогляд І відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості iconНародного життя в західноєвропейському мистецтві 17 ст
Стиль маньєризм у західноєвропейському живопису 17 ст. Творчість Ель Греко. Портрет в творчості Дієго Веласкеса. Історичний жанр...
Філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що -структурували світогляд І відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості iconПротягом XX ст західна соціологія зазнає величезних змін І нині являє...
При цьому практично всі сучасні соціологи активно використовують ідеї І принципи класичної соціології, керуючись ними як компонентами...
Філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що -структурували світогляд І відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості iconТестові завдання з нормативної дисципліни "Філософія"
Тестові завдання з нормативної дисципліни "Філософія" (Упорядник – к ф н. Семенюк К. С.) – К., 2008. – с
Філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що -структурували світогляд І відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості iconПрактична філософія та правовий порядок: Збірка наукових статей
Практична філософія та правовий порядок: Збірка наукових статей. Кривуля О. М., Харків 2000
Філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що -структурували світогляд І відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості icon1. Особистість як предмет соціологічного аналізу Особистість інтегральна...
Особистість — інтегральна (цілісна) сукупність соціальних властивостей людини, що формується та видозмінюється протягом усього життя...
Філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що -структурували світогляд І відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості iconДокладні висновки
Метою наукового стилю є повідомлення, пояснення, тлумачення досягнутих наукових результатів, відкриттів
Філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що -структурували світогляд І відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості iconТема кількість годин
Сучасні методи уточнюючої діагностики схо. Інтерпретація результатів високоефективної рідинної хроматографії
Філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що -структурували світогляд І відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості iconДослідивши проблему використання жанру балади у творчості Т. Г. Шевченка...

Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2020
контакты
userdocs.ru
Главная страница