Передмова


НазваниеПередмова
страница1/7
Дата публикации01.07.2013
Размер1.28 Mb.
ТипДокументы
userdocs.ru > Культура > Документы
  1   2   3   4   5   6   7
Микола Сціборський

НАЦІОКРАТІЯ

ПЕРЕДМОВА

Основною темою цієї нашої розвідки є націократія, себ­то концепція державно-політичного й соціяльно-економічного устрою, що її заступай сучасний організований український націоналізм.

Для кращого вияснення ідеологічно-програмових засад націократії та її відмінностей від інших політичних концепцій уважали ми за вказане спинитися також над коротким переглядом питань демократії, соціалізму, комунізму, фашиз­му й диктатури, що попереджають у цьому збірникові основ­ну тему про націократію.

Працю свою рекомендуємо насамперед увазі провідних націоналістичних кадрів. Обмежений розмір цієї книжки приневолив нас надати розвідці схематичний характер проте сподіємося, що й у такій обробітці вона дає відповідь на ряд актуальних для українського націоналізму питань.

АВТОР.

ЗМІСТ

1. ДЕМОКРАТІЯ 5 стор.

ІІ. СОЦІЯЛІЗМ 17стор.

III. КОМУНІЗМ 3О стор.

IV. ФАШИЗМ 49 стор.

V. ДИКТАТУРА . 6ї стор.

VI. НАЦІОКРАТІЯ 73 стор.

І. ДЕМОКРАТІЯ

Останні десятиліття перед світовою війною характеризу­валися найвищим розвитком тих ідей і теорій, що їх видвигнула велика французька революція, з її гаслами - рівности, сво­боди й братерства. Переможно опановуючи духове, культур­не, політичне і господарське життя, ці ідеї вплинули на ство­рення відповідних державно-устроєвих форм і змінили пануючі погляди на людину та її відносини з державою.

Попередні устрої феодалізму і станової монархії стави­ли людину її положення предмету панування над нею держав­ної влади. Вона не мала власних, випливаючих з визнання її внутрішньої вартости прав. Ті права являлися для неї лише привілеями, набутими з волі і за згодою володаря держави - монарха, короля, князя і т. д. Цей володар-суверен був єди­ним джерелом всіх прав і від него залежало уділяти якусь їх частину окремим особам, чи цілим суспільним станам (звідси походить: “монарша ласка”, “царський дарунок”, “привілей від короля” і т. д.).

Натомість проголошена французькою революцією “декларація прав людини” виходила з признання за людською особистістю власних, абсолютних, ні від незалежних цінностей, що обумовлялися самим фактом її народження (сво­бода). Продовженням цеї ідеї було признання людини не за об’єкт (предмет), а за суб’єкта (підмета) права, що повинно виходити з однакових для всіх засад (рівність). Устійнення за­сад особистої свободи і рівних громадянських прав людей, обмежуваних лише для унормовання суспільного співжиття (бра­терство) привело до перегляду теорій і понять про право суверенности (зверхности) в державі, приналежне раніше її володареві-монархові.

Нові теорії переносили поняття суверенности на цілий нарід, як той суспільно-політичний збір, що складається з певної кількости наділених всіма правами громадян. Окремий громадянин ставав таким чином ніби частинним носієм суверенного права цілого народу. Впродовж XIX ст. ці ідеї особистої і громадянської свободи набирали все більшого признання, оформлюючись в потужний рух лібералізму. Під його впливом відбулася перебудова державних устроїв майже всіх культурних народів світу, оперта на засадах демократії (народоправства). Під діянням складних процесій суспільно-господарського життя, нових соціяльних класів і політичних партій, демократичні форми державних устроїв вже перед світовою війною дійшли свого завершення у вигляді режимів політичної, або інакше кажучи, парляментарної демократії. Устрій сучасної політичної демократії виходить, з тих основ:

— 1. Признання самоцінности людини та її рівности з ін­шими людьми.

2. Наділення її усією повнотою особистої свободи і громадянських прав, обмежуваних лише для загальних сус­пільних інтересів.

— 3. Визнання цілого народу, як єдиного носія суверенности, якому належить виключне право порядкувати своїм державним, суспільним і господарським життям та означува­ти своє відношення до інших народів.

— 4. Організації державного керування на підставі ос­новних законів (так зв. конституція) та при помочі органів, обраних народом на основі загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права.

Теоретичні цінности демократії давали надії, що вона прислужиться до всебічного розвитку суспільства і витворить якнайбільш наближені до ідеальної досконалости устроєво-політичні форми. Такі погляди на творчу ролю демократії ще донедавна були майже загальними. Признання демократичних теорій в суспільстві було так велике, що навіть самий критичний погляд на них уважано в опінії за ознаку некультурности, або зверненої проти інтересів народу — реакційности. Та на ділі ці надії не виправдалися. Після світової війни полі­тична демократія опинилася в дуже важкому стані. Кожний новий рік завдає їй все нові потрясення. Ми є свідками не зростання її сил і впливів, лише їх занепаду. На кін життя за­явилися нові, раніше незнані, політичні ідеї і устрої (кому­нізм, фашизм, націонал-соціялізм), загальною ознакою яких є їх непримирима ворожість до ідеї і системи демократії. Під впливом невдач демократії, значна частина світової опінії, яка ще так недавно вірила в непомильність її теорій і рецептів, зачинає якраз в них добачувати причини сучасного критичного стану людства.

Наша повоєнна епоха позначається великими катаклізмами в житті культурних народів. Людство, ніби втративши попередні означені шляхи своїх прямувань, силкується їх від­найти в хуртовині боротьби, соціяльних антагонізмів і заворушень. Йде переоцінка всіх тих вартостей, то донедавна вважалися незрушимими... Всі ці пронеси вдаряють в демократію, все більш розхитуючи її основи. Які ж цьому причини?

Щоб зрозуміти сучасну кризу політичної демократії треба розглянути ті умови, в яких вона розвивалася. Ми вже згадували, що колискою її була велика французька революція. Остання викликана була не лише помилками керівництва тодішної абсолютистичної монархії, але й органічними змінами (суспільної структури і господарських відносин. В ті часи вже оформилися нові суспільні верстви, що набираючи все більшої політичної і господарської ваги, не могли погодитися з існу­ванням перестарілого режиму, з його безправністю і пануванням — повільно втрачаючої всяке конструктивне значіння — родової аристократії. Ускладнення попередніх господарських відносин також вимагало ґрунтовних змін продукційних умов, що вже не укладалися у форми февдально-кріпацького устрою.

Всі ці обставини, після ряду катаклізмів і революційних вибухів впродовж XIX ст., створили в площині політично устроєвій — демократію, а господарській — економічний лі­бералізм, необхідний для розвитку нових форм капіталістичного виробництва. На політичній демократії і економічному лібералізмі сперлася ціла устроєва система нової доби.

В ділянці суспільно-політичній, демократія своєю моло­дою енергією і творчим патосом швидко полонила життя, зба­гативши його величезними вкладами культурного і цівілізаційного поступу. В ділянці господарській, капіталізм створив блискучу еру технічно-матеріяльного прогресу. Опертий на повні життєвої ініціятиви нові суспільні стани, використо­вуючи винаходи і удосконалення, капіталізм все більш поши­рював свою експанзію, будуючи нові форми матеріяльного життя. Це дійсно була “щаслива весна” розвитку демокра­тично-капіталістичної системи!

Проте вже в другій половині м. ст., демократія зазнала перших перешкод на безжурному шляхові свого розвитку. Насамперед викрилися внутрішні суперечности між її ідейними засадами (свобода, рівність, братерство) і реальним розвит­ком суспільно-господарськнх відносин, які вона витворювала своїм устроєм.

Ми вже згадували,, що поступ політичної демократії йшов в парі з поширенням нової форми господарського виробництва — капіталізму. В цьому сполученні демократії і капіталізму не було нічого випадкового, бо обі ці форми політичного і господарського устрою були між собою зв’язані себе доповнювали. Капіталізм, що передумовляє свободу го­сподарської діяльности (економічний лібералізм), не міг про­являтися в часи попереднього февдального устрою, з його зв’язаним характером господарства, привілеями, замкненими в

собі цехами, закріпаченими селянами і т. д. Демократія, скасу­вавши формальну нерівноправність людини перед законом, знищивши станові та інші привілеї, побудувавши цілу еконо­мічну систему на вільній конкуруючій грі суспільних сил — розкрила перед капіталізмом безмежне поле діяльности.

Отже існування капіталізму не було б можливим без демо­кратії. З другого боку і сама демократія джерело своїх розвоєвих сил находила в капіталістичній системі виробництва. Роз­виток її був би утруднений без росту культурного рівня мас, загального поступу і технічної цивілізації, а проголошені нею засади правної, особистої і суспільної свободи та рівности ви­магали створення такої господарської бази, на якій вони могли б реалізуватися і матеріяльно. Цим вимогам—як здавалося, в цілости відповідав капіталістичний устрій. Це органічне спо­лучення з бігом часу фатально відбилося на самій демократії і стало джерелом її суперечностей і кризи.

В невпинному і переможному розвитку капіталізму, вже в 50 р. р. мин. ст. зачали проявлятися зловіщі симптоми. Ма­сове використання робочої сили в підприємствах купчило в мі­стах величезну кількість робітників, що втягаючись в темпо великороського життя, швидко втрачали початковий сільський консерватизм і малорухомість. Цей пролєтаріят, по­збавлений всякої приватної власності), існував лише з праці своїх рук, продаючи її на формально “вільному”, а фактично вповні монополізованому капіталістами ринку праці. В ту еру, коли засади економічного лібералізму вважалися священними і непорушними, суспільству і державі було унеможливлене яке будь втручання в господарське виробництво, не існувало законів про охорону праці, регуляції зарібної платні, соціяльного забезпечення.

Цю обставину зручно вміла використати новороджена кляса капіталістичної буржуазії, що швидко перетворилася в чинник соціяльного поневолення робітництва і жорстокого визиску його праці. Визиск праці капіталом безперечно не обумовлявся самим хижацтвом чи аморальністю капіталістів, як в цьому стараються переконувати нас дешеві демагогіч­ні брошурки соціялістів... Експльотаційна роля капіталу випливала з самої його внутрішної істоти, являючи з себе один з факторів капіталонакопичення, без якого не могла б існувати сама капіталістична система в її клясичній формі.

Економічна еволюція викликала все зростаючу деференціяцію (розподіл) суспільства, оперту на протилежности го­сподарських інтересів і боротьбі. Народи, що раніше ділилися на окремі стани, після родових засад, розкладалися у своїй середині появою нових соціяльних кляс. Ознакою і побудни­ком приналежности до тої чи іншої кляси стали вже не умо­ви народження, лише спільність чи протилежність матеріаль­ного інтересу.

Трудові маси — набуваючи все більшої політичної сили і суспільного значіння, підносячись у свому культурному рівні — не могли скоро не усвідомити разячих контрастів між високими ідеями демократії і способами їх реального здійснення в умовах капіталістичного устрою. Бо пропагуючи в те­орії гасла свободи людини і здійснивши їх в площині формальноправній, демократія не спромоглася цю свободу здо­бути в основній і важливій для існування суспільства соціально-економічній ділянці. Противно — як раз з розвитком полі­тичної демократії і капіталізму, в його класично-лібералістичних формах, господарська і соціальна залежність маєтково слабшого від сильнішого, проявилася з нечуваною до тепер си­лою... Формально вільний громадянин обернувся в раба нової — соціально-економічної системи!

Ідея рівності, що штовхала до боротьби маси “санкюлотів” і являлася для них приваблюючим вогником перемоги, на ділі обернулася лише... в мертві літери писаних законів. В той час, як життя — ігноруючи ці закони — виразно прямува­ло до фактичної соціальної, політичної і матеріальної нерівності. Нарешті заповідь братерства, що духові емоції та мрії найкращих умів революції — в реальній дійсності стала затріпаною, сентиментально-порожною форму­лою, без всякого внутрішнього змісту. Події ніби глузували над тою заповіддю, виказуючи жорстокі закони безнастанної боротьби права сильного... Політична демократія, сподіваючись найти в капіталізмі союзника, що мав створити матеріальний приклад для її ідей— права, свободи, рівності і поступу — ґрунтовно на цьому завелася. Бо капіталістична система шкереберть опрокидувала і уневажила ці ідеї, запроваджуючи в житті нерівність, без­правність і антагонізми.

Розгляд історичних процесів наочно доводить, що політичні права і впливи даної суспільної групи майже завжди стоять в простій пропорції до її господарської сили. Цього “неписаного” закону, мимо його антисоціяльного значіння, не зуміла скасувати і демократія. З розвитком її політичної і еко­номічної системи, проголошені нею громадські і політичні права все більш втрачали на своїй практичній вартості, обер­таючись у замаскований середник узалежнення більшости віл меншости.

Капіталізм зродив, як реакцію, потужну робітничу клясу і її професійні організації. На порядок дня прийшли полі­тичні партії, як виразники певних клясових інтересів. В 50, 60 і 70 р. р. м. ст. вибухають вже нові соціяльно-революційиі рухи і робітничі страйки. Зав’язується пристрасне гостре змагання між нетрудовими і трудовими верствами за право і можливість існування на землі... В цій боротьбі демократичні держави і їх уряди не займали означеного становища, яке могло б привести до направи труднощів і урегульовання соціальних порушень.

Обмежуючись лише на пасивному голошениі своїх старіючих ідей, лишаючись вірною принципам “вільної гри” соціальних сил, в якій — після існуючого хибного переконання -- добро “само” повинно неминуче перемогти зло для дальшого “поступу”, провідна політична демократія не спромог­лася вхопити в сильні руки керми подіями і втратила відповід­ний мент для свого власного скріплення в перспективах істо­рії. І хоч подібний поступ її ідей і системи продовжувався в ряді всіх послідуючих десятиліть, то це вже був лише поступ інерції.

Реальна дійсність все більш розхитувала віру широких мас, в універсальність демократії і в її спроможності з успіхом розрішити нові складні проблеми. Внутрішньо мінялася і сама демократія, її початковий зміст, означуваний духовістю, що забезпечувала творчість, виповнювався примітивним матеріалізмом, єдність початкової мети — заміняли антагонізми, а перестаріла енергія оберталася у силу безвладності. Патос і віра зникли, уступаючи місце пожовклим теоріям і мертвим, і традиціям без змісту.

Народженню демократії на початку присвічували ідеї, що уважалися за “вічні правди”. Одначе, на основі їх вона не спромоглася створити закінченого і абсолютного світогляду. Це і не дивно, бо сама, надміру аналітична, наскрізь раціона­лістична і скептична, природа демократії була здібна лише на створення “умовних”, релятивних ідейних вартостей. Так повільно віру, мораль і дух минулого заступала зроджена нею матеріалістична розрахунковість нової доби.

Розчарованість в реформаторській і ідейній місії демократії найбільш яскраво проявилася у вигляді нової ідеї, нової концепції політичної і суспільно - виробничої організації — в соціалізмі. Коли капіталізм для демократії був свого роду, “внутрішнім шкідником”, що непомітно підточував її силу, то соціалізм — відкидаючи устроєві і ідеологічні підвалини демократії — проголошував їй війну і чатував на її знищення. Так опинилася вона між двох сил, з яких кожна розхитувала її по свому...

В звичці своїй до “толєранції”, демократія своєчасно не добачила цеї небезпеки. Зрештою погамувати відосередне, діяння капіталізму і соціалізму вона могла лише при умові створення власної планової системи, що здібна була б дати ви­черпуючі вказівки, для всіх складних проблем нового життя. На це демократія не спромоглася.

Причини цього лежать насамперед в певних дефектах її ;державно-політичного устрою. Як відомо, приймаючи нарід за суверена держави, демократія свій устрій побудувала на засадах виборного представництва, себто парламентаризму. Коли парламентарна система давала певні користі раніше, то тепер позначається вона цілою низкою органічних хиб. Зроста­юча боротьба політичних — класових і господарських інтересів привела до створення чисельних партій, груп і фракцій. Використовуючи політичну свободу демократії і часто з’являючись відображенням егоїстичних інтересів різних, іноді виразно антисоціальних, груп, всі вони намагаються впливати через парламенти на державне керування, часом дуже мало оглядаючись на загальні національні інтереси.

В стремлінню здобути виборчі голоси, партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуваннями, закулісними інтригами, неморальними компромісами, підкупом і корупцією, як також і штучними засобами впливання на суспільну опінію в бажаному для них напрямі. Ці методи профанують і викривлюють значіння самого виборчого принципу, і перетворюють проголошену демократією за “святе святих” свободу слова й думки в спекулятивний середник збаламучення, засліплення, обдурення і провокування народніх мас з одною метою: “вибити” з них побільше голосів за кандидата даної партії...

Сучасний парламентаризм витворює свого роду “спеціалістів” від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають “торгівельними бюрами”, де можна купити-продати суспільний інтерес по в подобі. Це давно вже привело до скупчення в проводі партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній опінії характеру несумлінного і своєкорисного гешефтмахерства. В наслідок —найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики.

Ці всі обставини унеможливлюють для демократії творен­ня авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають конструктивну, розраховану на дов­ший час, державну політику. Водночас приводять вони до своєманітного парадоксу демократії, коли формальне народо­правство, замість служити інтересам народу, отже, більшості,— обертається в середник його використання в руках меншости. Вся ця профанація народоправства відбувається при лицемірному голошенню “високих” ідей, ще більш пони­жуючих в суспільній опінії їх авторитет і вартість.

При таких умовах демократія не могла протиставитися розкладаючим її силам. Її політична слабість і світоглядова розгубленість особливо виразно позначилася після світової війни, коли на підставі нею-ж толерованих законів, до участи в державному керуванню прийшли такі політичні течії,— мета яких полягає в зруйновані і держави, і самої демократії. Тут ми маємо до діла вже з виразною “артеріосклєрозою” де­мократії, з цілковитим занепадом її само охоронного інстинкту, і з безнадійно-маняцьким доведенням її засад “політичної сво­боди” до повного абсурду!

Повоєнна ситуація, виповнена міжнародними конфлікта­ми, загостреною, політично-соціальною боротьбою і господарською кризою, кинула народи світу у розпучливе положен­ня. Невдоволення з існуючого стану речей обертається у по­тужні підривні революційні рухи. Сучасність вимагає рішучого перегляду усієї системи суспільного існування. Але — як доказують події — годі чекати від демократії сміливого і чинного втручання в труднощі епохи. Ще як ніколи роздерта внутрішніми чварами, катаклізмами і суперечностями, вона безрадно протиставляє, розбиваючим її силам самі нікчемні, затріпані слова: “свобода, рівність, братерство”...

Так витворився стан, відомий, під назвою кризи демократії. Як бачимо, процес розхитання і деградації її початкової внутрішньої сили започаткувався вже давно. Механічно поступаючи наперед і поширюючись кількісно, демократія водночас розкладалася внутрішньо. Складна повоєнна доба унагляднила цей розклад у всій його неприхованій правді. Цього і досі не годні зрозуміти, провідники демократії, коли сучасний її стан вони з ображеним виглядом приписують лише “сліпим, реак­ційним і розкладовим силам...”

Фатальність її долі виявляється насамперед в неспівмірности її кличів з практичним вмінням пристосувати їх до життя. Викидаючи одною рукою перед народами прапори своїх ідейних постулатів—демократія другою рукою штовхає ці народи на “вістря ножа” твердого життя, що ніяк не хоче укладатися в уроєні нею форми. І це не тому, що здійснення певної частини цих постулатів засадничо неможливе, лише то­му, що демократія не виказала відповідного до розмаху сво­їх початкових ідей організаторського і реформаторського генія, інстинкту.

Марнуючи початковий патос, втрачаючи віру у свою місію вона чим далі, тим все виразніше стає “човном”, що, йде самоплавом. Контрасти між обіцяним і, здійсненим стають все більш гострішими і нестерпимими. Не виказуючи потрібної активності для погамовання відосередніх сил, що підточують її власний організм, демократія своїм перестарілим внутріш­нім змістом демобілізує духову відпорність І творчість суспільства. Загалом слід признати, що устрій політичної демократії може існувати лише в умовах спокою, стабільності і рівноваги. Лише тоді в стані так-сяк ділати його складна, повільна, обтяжена зайвими атрибутами і суперечностями, машина.

З ментом нарощення цеї рівноваги, коли вимагане най­більше напруження ідейних, духових і творчих зусиль, — цей устрій виказує свої органічні хиби. Криза демократії в значній мірі викликається і посилюється труднощами сучасної доби.

Нові ідейні і політичні рухи, це насамперед реакція на витворений демократією безнадійний стан. Одні з них (ко­мунізм) — це реакція ще глибшого падіння, в якій проявляються сили стихійних, руїнницьких інстинктів, загрожуючи цілковитою катастрофою. Другі (авторитарно-націоналістичні) _ це здорові відрухи омолоджених, обновлених і скріпле­них індивідуальних і громадських первнів, що змагають до упорядкування і заміни перегнивших основ суспільною жит­тя. Не в примір космополітичному розгонові демократії, ці націоналістичні рухи не відриваються від того джерела, що їх зродило: від нації. Тут черпають вони свої сили і можливості.

Чи слід чекати повного занику демократії і всіх тих засад, які вона створила?.. Гадаємо, що мимо своєї органічної хороби, вона ще певний час задержиться серед тих народів, тра­диції і характер яких вже підпали асиміляції її форм і впливів. Її перспективи залежатимуть там від того, в якій мірі вона зу­міє свій внутрішній і устроєвий зміст піддати ревізії вимог нової доби. З другого боку очевидно, що в ряді інших країн демократія вже втратила свій вплив і втрачатиме його далі. Певні, створені нею, конструктивні принципи (бо і такі мають­ся) найдуть собі примінення і в нових формах суспільно-по­літичного життя. Але свою “коронну” роль політична демо­кратія вже зіграла. Вона без будучності.

^ II. СОЦІЯЛІЗМ

Розчарованість із устрою капіталістичної демократії най­більш виразно проявилася у вигляді нової ідеї й політичної концепції суспільно - виробничої організації людства - в соціалізмі. Останній — перейшовши початковий етап різних утопійних теорій — уже в другій половині минулого століття проявляється в житті у вигляді так зв. наукового, чи марксівського соціалізму.

Об’єктивно розглядаючи історичні обставини творення й діяння соціалістичної концепції, що з’явилася якраз у добі розвитку політичної демократії, треба признати, що причиною її появи була не лише практична неспроможність демократії задовольняюче розрішити ряд суперечних проблем життя, але й ті духово-психологічні умови, що їх виплекала була сама демократія.

Історія культури вчить, що людство від віків безнастанно шукало великих, імпонуючих ідей, що могли б полонити його душу, свідомість і почування. Раніше тими ідеями були ре­лігії (Будди, Христа, Магомета і т. д.); в нові часи — політичні та фільозофічні теорії. Кожного разу приклонники таких ідей схильні були уважати їх як щось незрушиме й непомиль­не, за пічні правди (для прикладу можна взяти хоч би сучасний московський комунізм, що чим далі, тим більш прибирає характеру єдиної, нетерпиме виключаючої всі інші, релігії се­ред його визнавши).

Демократичні й лібералістичні теорії в боротьбі з поточним укладом старої станової монархії, поквапилися зруй­нувати й її духово-культурні основи, то базувалися на авто­ритеті влади, черпали свою .мораль із приписів релігії, а мету життя добачували у вірності християнізмові та монархові. Аб­страгуючи від оцінок внутрішніх і суспільних вартостей культури часів старої монархії, треба ствердити, що для неї скріплюючим цементом була її духовність. Хоч впливи й здобутки цієї культури охоплювали безпосередньо лише обмежені, упривільовані версти (аристократію, духовенство), то все ж, спираючись на, єдиному принципі, вони у відповідному переломленні поширювалися посередньо і на народні маси, фор­муючи світогляд останніх на якійсь вищій, абсолютній ідеї, що становила основну підвалину цілої державної й суспіль­ної організації.

Народженню демократії також присвічували ідеї, що їх . уважали за “вічні правди”. Проте на основі їх вона — сама наскрізь релятивістична й раціоналістична - не спромоглася створити свого закінченого й абсолютного світогляду. У від­ношенні до всіх проблєм життя й духа, що на них стара куль­тура вміла відповідати або означеним “так”, або категоричним “ні” — демократичні теорії давали невиразні, спірні відповіді. Руйнуючи попередні (хоч кількісно обмежені, але якісно виповнені) духовно-моральні основи культури, демократія розбудовувала власну цивілізаційну систему, оперту на засаді кількісного поширення, при одночасовій деградації її внутрішньої суті. Віру, абсолют, дух і мораль минулого засту­пили - скептичність, умовність і матеріалістична розрахунковість нової доби.

Від цих світоглядових тенденцій демократії не важко бу­ло вже перекинути місток і до соціалістичних теорій, що — використовуючи її психологічне тло — послідовно приходи­ли до засадничого заперечення всякого ідеалізму й усякої духовності, переносячи увесь зміст і таємницю світобудови в площину своєї матеріалістичної діалектики, що визнає лише єдиний “закон” шлунка...

Не створивши ясного, сугеруючого своєю суцільністю й величністю суспільного ідеалу, демократія не зуміла також ви­кресати в свідомости мас ясного образу людського співжиття в перспективному пляні. Її гасла були лише обривками, відір­ваними фрагментами цього пляну, а політична чинність, узалежнена від хибних надій у “непомильність” волі більшості, органічно була непридатною для якої будь плянової творчості.

Використовуючи всі від’ємні сторони політичної демо­кратії, особливо зневіру суспільних мас в її спроможність станути арбітром зростаючих соціальних конфліктів — соціалізм протиставив їй свою власну концепцію, що скоро зискала багатьох прихильників. Необхідно підкреслити, що роз­хитуюча до решток, зрушену впливами демократії, духову основу життя, та поглиблюючи матеріалістичний світогляд суспільства до вульгарного рівня “тваринної” ідеології — соціалізм тим не менше спромігся надати цій ідеології імпонуючих форм.

Ліберальній факультативности ідей демократії, він про­тиставив свою власну ідею у формі виключного, безкомпромісового та зобов’язуючого всіх наказу. Супроти демократич­ної невиразності й пасивності до проблем організації співжиття суспільства — соціалізм видвигнув плян-схему унормовання політичних, соціальних і господарчо-продукційних відносин будучого життя. Непримиримий у свому світогляді, він і свій реконструктивний соціальний плян наказував прий­мати за непомильну, неминучу в здійсненні догму, що опирається на складній, часто псевдо-науковій, аргументації.

Створена Марксом, доктрина соціалізму полягає в на­ступному. Капіталістичний устрій є джерелом економічної експльоатації працюючих (так зв. теорія “податкової вартості”), соціальної нерівності, періодичних господарських криз, що час-від-часу стрясають економічною системою ці­лого світу, та імперіалістичних війн, спричинюваних експльоатаційними інтересами капіталу, війн, що руйнують і унеможливлюють людський поступ. Дальший розвиток капіталізму неминуче приведе до скупчення всіх продукційних і спожив­чих багацтв у руках правлячої меншості, себто капіталістів-власників продукційних засобів (так зв. теорія “концентрації капіталу”), в той час, як широкі народні маси позбавлятимуться власності на середники виробництва та попадатимуть у все більше матеріальне убожество (так зв. теорія “пролетаризації мас”). В наслідок цих “закономірних”, — як твердять соціалісти, — процесів створиться в світовому масштабі лише дві основні соціальні класи — капіталістів і пролетарів. Проміжні групи селянства, ремісництва, дрібних продуцентів, крамарів, тощо, після довших хитань також при­єднаються до пролетарського класу під тиском цієї господарської закономірності. Відносини між капіталістами й пролетаріатом буде визначати жорстока соціально-класова бороть­ба. В тій боротьбі зростаюча в своїй свідомости й зорганізованості пролетарський клас набуватиме все більшої сили, в той час, як капіталістично-буржуазний клас отінюватиметься в усе більш ізольованому й загрозливому положенні. Цей пе­реходовий період позначатиметься революціями, страйками та іншими виявами соціальної боротьби пролетаріату. Нареш­ті наступить момент соціальної революції, коли об’єднаний в інтернаціональному масштабі пролетаріат знищить капіталістич­ну меншість, експропріює (вивласнить) всі її багатства й продукційні серединки та створить безкласове інтернаціональ­не суспільство (власне, однокласове суспільство, їло склада­тиметься лише з працюючих), з соціалістичною (себто не приватновласницькою, а усуспільненою) організацією госпо­дарського виробництва і розподілу. В цей спосіб зникнуть — приватна власність, класовий поділ, соціальні конфлікти, ви­зиск, матеріальна нерівність, окремі національні держави й війни. Наступить нова, щаслива ера суспільного життя, не­знана ще в історії...

До критичного розгляду соціалістичної концепції в її суспільному та ідеологічному плані ми прийдемо нище.

Тепер хочемо підчеркнути, що соціалізм, звертаючи своє ві­стря проти капіталізму, неминуче мусів стати на шлях запе­речення ідеологічної й устроєвої бази, що на ній розвинувся самий капіталізм, себто — політичної демократії.

Конфлікт між демократією а соціалізмом позначився на­самперед у сфері їх ідейних кличні. Видвигаючи принципи рівності й братерства, демократія сподівалася їх здійснення від самої “досконалої природи” людини, що, в процесах свого суспільного існування, сама, мовляв, своїм “розумом” збудує ідеальний устрій життя на основі миру, згоди й поступу. Ця фаталістична віра демократії у “безгрішність” людини (так суперечна зо скептичною, аналізуючою істотою самої демо­кратії) в дійсності не виправдалася.

Інакше підійшов до цієї проблеми соціалізм. Згідно з йо­го теоріями — сліпа віра в досконалість людини безпідставна. Життя — це не приємний “вишневий садок”, де все мирно співжиє й благоденствує... Це арена безнастанних змагань і сплетений вузол антагоністичних відносин! Суспільне зрівняння й братерське співжиття прийдуть не “самі собою”, ли­ше, як наслідок довшої трансформації (перероблення) людсь­кої натури й її суспільних інстинктів через усунення капіта­лістичної системи. Цю ж капіталістичну систему можна буде знищити лише шляхом класової боротьби та її завершення — соціальної революції.

Самий постулат рівності й братерства соціалізм звужує, приймаючи його, як умовний (коли буде здійснений бажаний для нього суспільний устрій) і застосовуючи його не до всіх людей “взагалі”, лише до одної їх категорії — пролетаріату. Також особисту й громадську свободу, що її демократія виводить із засадничого признання абсолюціях цінностей і вроджених прав людини, соціалізм трактує, як умовні вартості, що вимірюються й залежності від класових ознак. Та ча­стина суспільства, що не належить до пролетаріату, виключається з приналежних пролетаріатові норм права і свободи; їй лишається або самій перетворитися в пролетаріат, або згинути.

Ідейні розбіжності перейшли й у площину державно-устроєву. Уважаючи саму державну Організацію народів ли­ше за переходову фазу до здійснення уроєного ідеалу інтер­національного, бездержавного суспільства - соціалізм, в протилежність до демократичного режиму, проголошує політичну диктатуру пролетаріату, з одночасовим обезправненням усіх інших верств суспільства. І хоч цю — заперечуючу засади демократії — диктатуру соціалістичні теорії уважають лише за тимчасовий етап у творенні соціалістичного, безкласового суспільства, то все ж її принцип, що нищить свободу ділання, поглядів, почувань життя людини — є основним, краєкутним каменем цілої соціалістичної концепції.

Це підтверджує й сучасна політична практика далеко йдучого вияву соціалістичної доктрини — московського кому­нізму, що творить так зв. III Інтернаціонал. Але і II Інтернаці­онал, що складається із соціалістично-демократичних, меньшовицьких партій різних народів, хоч і відрізняється у своїй тактиці від комуністів — також стоїть на засадничому признанню пролетарської диктатури. Той факт, що приналежні до II Інтернаціоналу соціалісти працюють у рамках демократичних устроїв, пояснюється з одного боку їх бажанням використувати для своїх інтересів свободу цих режимів, а з дру­гого — угодовством декого з них супроти капіталістичної бур­жуазії.

Цікаво зазначити, що використовуючи обездуховлене; зматеріалізоване тло демократії, соціалізм все ж спромігся на­дати власним теоріям характеру абсолюту, як це в свій час ро­била станова монархія. Змінилася лише сама орієнтація ідей і надій у той “еквівалент”, що чекає вірних. Давніше суспільний, культурний і моральний уклад базувався на вірі в Бога й обов’язку всіх служити Його ставленикам на землі: церкві та владі; за це вірні діставали нагороду на небі. Соціалізм свою систему опер на вірі в “богоносну” місію пролетаріату й соціальної революції. За це його прихильники можуть чекати винагороди “в соціалістичному раю на землі”.

Людська природа в її відвічних шуканнях абсолюту лишилася незмінною...

Суспільно-реконструктивний план соціалізму є надбудо­вою його фільозофічної концепції, що має назву історичного чи економічного матеріалізму.

Економічний матеріалізм, — це фільозофічна доктрина, Що в основу історичної еволюції суспільства кладе господар­сько-виробничі відносини. Ці останні скермовують ціле люд­ство лише в одному напрямі розвитку, що його вислідом є перманентна (безпереривна) класова боротьба. Згідно з цією доктриною, життям кермують не Ідеї — створювані силою людського генія, духа й волі — лише обездуховлені, механіч­ні господарські процеси, що мають характер якоїсь фатальної, незалежної від втручання людей, закономірності.

Щоправда, ідеї та воля людей грають певну ролю в жит­ті, проте вони самі, після переконання соціалістів, є ляше вислідом діяння цих механічних закономірностей і носять на со­бі їх тавро. Цю залежність людського творчого духа від мертвої матерії, основоположник наукового соціалізму, Маркс, ок­реслив у своїй класичній формулі: “Побут означує свідо­мість”.

Як бачимо, фільозофія соціалізму є наскрізь матеріалістична й раціоналістична; вона відкидає ідеалізм, зневажливо уважаючи його за “неуцтво” (в сучасній практиці побратима “соціалізму, московського комунізму, ідеалізм — це вже просто “контрреволюція” зо всіма випливаючими з того наслідками...). Мимо цього, як вже згадували, марксівська соприхильників характеру догми-релігії.

Пояснювати це явище треба не лише прикметами самої незмінної людської натури (навіть і обтяженої надмірно всі­ма атрибутами самопевного марксівського “всезнайства”...), але й внутрішніми суперечностями фільозофії марксизму. Ці суперечності виявляються вже з побічного розгляду так зв. діалектичного матеріалізму (діалектики), на якому базується світогляд соціалізму й комунізму. З одного боку діалектика відкидає ідеалізм і засади абсолюту, претендуючи на ролю точної, раціоналістичної науки. Вона сприймає життя, як нев­пинний рух, основою якого є протиріччя, що опреділюють само буття. Розвиток усіх історичних явищ лежить на так зв. “законі трьох фаз”, із яких остання незмінне приводить до вищого щабля поступу...

Встановлюючи ці “закономірні” протиріччя, що стають якимсь “началом усіх начал” — діалектика, сама того не по­мічаючи, повільно перетворювалася в містику, а спроби “на­укового” обосновання згаданих “трьох фаз” суспільного роз­витку завели її в глухий кут ортодоксальної схоластики. Визнавцям соціалізму нічого не лишалося, як прийняти її за мі­стичну догму, “увірувати” в неї — отже допуститися того, що заперечує сама раціоналістична природа діалектики...

Штучні, нарочито ускладнені претензійною науковістю теорії марксизму створили секту фанатиків-інтелектуалів, що своїми коментарями остаточно перетворили їх у недоступний для пересічної людини праліс словесної еквілібристики. Маси, що йшли за соціалізмом, не вглиблялися в його світоглядові й фільозофічну суть. Вони сліпо, з вірою, сприймали лише його вдаряючи, ефективні гасла класової боротьби, соціальної революції та обіцянки чудасійного перерозподілу матеріальних багацтв після принципу: “хто був нічим, той стане всім”. Так сама по собі спрощена, вульгарна концепція соціалізму при дотику з масами ще більш примітивізувалася, часто стаючи середняком їх деморалізації.

Та швидко, побіч протиріч світоглядових, зачала хитати­ся й сама — така струнка, та льогічна на перший погляд — соціально-економічна програма марксизму. Нанесли їй перший удар самі ж таки соціалісти. Зачався рух за перегляд марксівських теорій, знаний під назвою берштайнізму, що розко­лов єдиний раніше соціалістичний табор, на ревізіоністів (приклонників перегляду) і ортодоксів (що стояли на старих засадах марксизму).

Перші сумніви запали відносно “безгрішності” схеми Маркса про концентрацію капіталу та закономірну пролетаризацію суспільних мас. Обсервуючи початкові стадії тво­рення капіталізму, коли він пробував у хоробливо-напруженому періоді змін старих продукційних відносин і промислових революцій — Маркс дійсно мав підстави ствердити процес га­рячкового нагромадження капіталу й пролетаризацію мас. Він спромігся також прозорливо відгадати де в чому й перспек­тиви розвитку капіталізму, даючи їм наукове обосновання. Але від правильно відчутих симптомів до “становлення непогріши­мих закономірностей була ще величезна дистанція!.. Цієї об­ставини не врахував Маркс, надаючи своїм спостереженням характеру фатального закону, що спирався на натягнену, мо­тивацію діалектики.

Між тим ревізіоністи запримітили, що хоч концентрація капіталу дійсно відбувається, проте далеко не тими темпами й шляхами, що їх заповідав Маркс. Незнані ще йому, нові фор­ми капіталових інвестицій і виробничих процесів приводили до того, що концентруючись і консолідуючись у світовому масштабі, капітал водночас виказував тенденцію до диференціації, себто розпорошення між все зростаючим числом вла­сників. “Закон” про неминучу ізоляцію кількісно зникаючої класи капіталістів в обличчі безмежно зростаючих спролєтаризопаних мас — не виправдувався.

Те саме сталося й з “законом” пролетаризації суспіль­ства. Маркс мав рацію, коли заповів урбанізацію суспільства, в значній своїй частині позбавленого власних середників го­сподарської діяльності та існуючого лише з продажі своєї праці — фізичної чи розумової. Проте й ця еволюція не дала, в свому висліді заповідженого Марксом ефекту — матеріального зубожіння мас. Ми є свідками, що під впливом багатьох факторів (боротьба організованої робітничої класи з капіта­лістичним визиском, модерне соціальне законодавство та за­безпечення, державний контроль господарського виробництва і т. д.) матеріальний і культурний рівень життя робітничої класи зростає, а умови праці поліпшуються.

Поруч із пролетаризованням певних прошарків середніх клас, відбувається також зворотний процес переводу проле­тарів до середніх клас (дрібні власники, рантьє, тощо), при чому це явище найбільш виразно проявляється в індустріалізованих країнах, отже із нагромадженим капіталом, де, після Маркса, самі середні класи мали б підпасти неминучій пролетаризації.

З бігом часу виявилися й інші хиби теорії марксизму, над якими тут не спиняємося; вони цікаві лише для спеціалістів. Тут важно підкреслити, що ревізія основних положень наукового соціалізму вплинула й на практичну політику об’єднаних в II Інтернаціоналі соціал-демократичних і радикал-соціалістичних партій. Після ортодоксального марксизму якраз закономірна концентрація капіталу й пролетаризація мас мусіла витворити реальні передпосилки класової боротьби та соціальної революції, що мала ґрунтовно змінити створений капіта­лістичною демократією суспільний і господарський лад. Ко­ли ж ці засадничі “закономірности” виказалися проблематич­ними, то ще більш сумнівним ставав їх очікуваний фінал - соціальна революція. Загнаний в сліпий кут суперечностей, соціалістичний табор зачав міняти свою політичну тактику.

Ця зміна відбувалася важкою для нього ціною внутрішніх конфліктів, вагань і потрясень. Прийшов врешті час, коли революційність соціалізму, що поривала за собою маси, заступила тактика опортунізму; початкові непримиримі догми станули об’єктом пристосовання до обставин... “стабілізації капіталізму”. Шукати сьогодні однодумності та ясних відповідей у соціалістичних програмах — марна річ! Йдучи по лі­нії найслабшого спротиву, вони — устами таких своїх авто­ритетів, як Каутський — вже проголошують, що “успіхи соціалізму й капіталізму йдуть в однаковому напрямі(!). Соціалізм зацікавлений у розквіті капіталістичної системи(?). Чим успішніше розвивається капіталістичне виробництво, тим біль­ше шансів на запровадження соціалістичного устрою... Як­найменше віри в об’єктивізм історичного розвитку!” і т. д.

Як бачимо, тут шкереберть вивертаються не лише про­грамові основи соціалізму, але й його історично-матеріалістична та діалектична суть. Важко вгадати, щоб сказав Маркс, коли б міг пізнати ці несподівані, викликані вимушеною спе­куляцією, теорії людей, що продовжують себе уважати його учнями та спадкоємцями!..

Подібно до політичної демократії, соціалізм вже втратив свій початковий боєвий патос, перетворившись в еволюційну та угодовську супроти капіталізму течію. Революційними в цім лишилися самі святочні фрази... Тут пімстилися на ньому не лише суперечності його доктрини, але й те, що обставинами свого політичного розвитку він засуджений був на поло­ження не кермуючого й будуючого конструктивні вартості, лише деструктивного та опозиційного супроти існуючого ладу чинника. Для конструктивної, провідної ролі соціалізм не був підготований ані програмове, ані психологічно. Мимо претензій на “універсальність”, сама його програма, при глибшому її розгляді, виявляє свою однобічність і недовершеність; це на­самперед концепція розподілу вже існуючих матеріальних багацтв, а не конкретний план їх творення.

Не дивно, що найбільшої поразки марксизм зазнав як раз тоді, коли після світової війни, в ряді головних країн Європи, обставини так легко передали йому до рук керму й владу. В цих нових для нього умовах, соціалізм не лише не спромігся здійснити свою соціальну революцію; йому забракло сил, здібності та мужності навіть планово зрушити саму капіталістичну систему, що опинилася в його руках... Крім примітивної “експропріації” й анархії справа не пішла! Заскочений несподіваними можливостями, не в міру галасливий, а водночас безчинний і розгублений — ІІ Інтернаціонал здавав позицію за позицією.

Розчаровані у своїй вірі та надіях маси відверталися від нього... Страшного удару завдав соціалізмові й його рідний брат — комунізм, що з’явився в той час на Сході. Між тим в Європі на кін життя приходили нові сили, нові реформатор­ські рухи, зроджені стихією націоналізму... І під їх наступом, соціалізм послідовно падає в Італії, на Балканах, в Мадярщині, Німеччині, Польщі, Австрії, Іспанії і т. д. Сьогодні, ще так недавно могучий і впливовий, ІІ Інтернаціонал являє з себе жа­люгідне видовище руїни й катастрофи.

Оздоровлені свіжим ідеалістичним поривом і жагою тво­рення нового життя, народи — виповіли війну марксизмові. Боротьба йде не так із цілою соціально-господарською кон­цепцією соціалізму, як насамперед із його обездуховленим, механістичним і матеріалістичним світоглядом, з його — су­перечною з законами життя — інтернаціоналістичною та кос­мополітичною природою. Слід признати, що соціалізм, як по­літична течія, відограв у свій час і позитивну ролю в ділі бо­ротьби робітництва з капіталістичним визиском, за здобуття своїх прав на культурний, правовий і матеріальний розвиток. Певні корисні елементи соціалістичної концепції пристосовуються та пристосовуватимуться до життя й новими реформаторськими рухами. Натомісць справжнім історичним злом мар­ксизму є його світоглядові заложення. Війна з ними — це війна живих будуючих ідей із отруйною мертвеччиною діалектичної схоластики, що примітивізує й вульгаризує духове єство людини та суспільства.

Соціалізм в упадку! Самопевний у своїй “глобальній” місії, він щоправда спромігся зрушити й надщербити гнилі основи політичної демократії, але далі самий розгубив свої шляхи... Рештки, колись потужних, соціалістичних кадрів шукають рятунку. Частина їх знаходить його в ще більшому уго­довському симбіозі з капіталістичною дійсністю, інші знова бачать вихід у поєднанні з комунізмом. Сучасні безвлад­ні спроби II Інтернаціоналу творити “єдиний фронт” з III (московсько-комуністичним) Інтернаціоналом — це ніщо інше, як вияв розкладу соціалістичного табору. Очевидно, що як даль­ший опортуністичний симбіоз із капіталізмом, так і поєднання з комунізмом нічого доброго не віщують соціалістичному ру­хові.

Скинений із шахівниці перспектив, він послідовно ко­титься на похилій площині, щоб зазнати остаточного краху та втратити самостійну політичну ролю.
ІІІ. КОМУНІЗМ

В площині світоглядовій і теоретичній — комунізм і соціалізм між собою тотожні, їх обох зродила спільна доктрина марксизму, з її матеріалістичним розумінням історії, діалектикою, класовою боротьбою, соціальною революцією та планом створення бездержавно-інтернаціонального соціалістичного суспільства. Хоч наразі комунізм і соціалізм перебува­ють у незгоді, то мимо цього вони нерозривні в самій своїй природі. Кажучи теоретично, комунізм не лише не є запере­ченням соціалізму, але його логічним продовженням і прак­тичним завершенням. Таке власне розуміння комунізму виявив самий творець класичного соціалізму — Маркс, у свому зна­ному “Комуністичному Маніфесті”.

А втім і організаційно комунізм виріс із соціалістичного руху, з рядів соціал-демократичної партії, що офіційно представляла марксизм. Розбиття раніше єдиного соціалістичного руху зачалося перед кілька десятиліттями, і особливої гостро­ти набрало в кругах московської соціал-демократії. Але й пі­сля того комуністичні елементи довший час не поривали зв’язків із соціал-демократичною партією, творячи в ній скорше внутрішню опозицію та навіть маючи однакову партійну наз­ву, лише з означенням своєї фракційності. Ця комуністична фракція дістала назву “соціал-демократів большевиків” (під проводом Леніна) у відмінність до решти соціал-демократичної партії, що її відтоді називано “меншовицькою”.

Щойно після жовтневої революції 1917 року в Росії, комуністичний рух — вже оформлений у самостійну партію (ВКП-б) — остаточно пориває всі зв’язки з об’єднаною в II Інтернаціоналі соціал-демократією та іншими соціалістичними групами та створює III Інтернаціонал, або інакше кажучи — Комінтерни (Комуністичний Інтернаціонал). Під кермою Комінтерну, зачинає комуністичний рух ширитися й в інших країнах світу, оформлюючись в окремі, але підпорядковані йому, крайові компартії.

Початковою причиною розбиття соціал-демократії на “большевицьку” і “меншовицьку” були не так теоретично - світоглядові, як насамперед програмово-тактичні розходжен­ня. Соціалістичний рух набирав тоді вже значної світової ва­ги й зо стадії абстрактного теоретизування перетворювався в чинник практичної політичної дії. Та якраз ця — ніби спри­ятлива для нього обставина — викликала найбільші усклад­нення.

Ревізіоністичний перегляд “законів” Маркса привів до того, що його — хай безпідставна в претензіях на “безгріш­ність”, а проте пориваюча своєю суворою суцільністю й ім­перативністю — доктрина розгубилася в лабіринті нових, ча­сто угодовсько-спекулятивних, теорій і теорійок... Розслабле­на цими внутрішніми суперечностями, соціал-демократія не могла оформити й свого чину на якомусь конкретному плані. Її максимальна програма ставала порожньою фразою без змісту, ба навіть без віри в її реальність, а мінімальна — оберталася в середник замаскованого вростання соціалістичного руху в умовини, творені його ворогом: капіталізмом. Соціал-демократія все більш опортунізувалася, втрачаючи поперед­ню революційність; її тактика вела самий соціалізм до капіту­ляції.

Це викликало реакцію в колах тих фанатиків марксизму, що не схильні були навіть під впливом “реальних обставин” розмінювати його бойові постулати. Серед тих непримиримих був Ленін... Добачуючи можливість створення соціалістич­ного ладу не в самих “об’єктивних” закономірностях соціально-економічного розвитку, лише насамперед у соціальній ре­волюції, Ленін викинув, призабуте вже соціал-демократієію, гасло прямої революційної дії. Отже коли репрезентований ІІ Інтернаціоналом офіційний соціалізм фактично вростав у капіталізм і в своїй політичній тактиці послуговувався угодов­ською мінімальною програмою еволюції, то Ленін проголошував капіталізмові негайну війну, ведену на основі непри­миримої максимальної програми революції. Ця революція ма­ла здобути соціалізмові перемогу та привести його до логічного завершення — комуністичного устрою світового сус­пільства.

Як бачимо, в єдиному таборі соціал-демократії станули проти себе дві опозиційні, а згодом і ворожі групи: револю­ційні максималісти та еволюційні мінімалісти. Звідціля вийшли й назви: “большевиків”, себто тих, то заступали непримири­му максимальну програму марксизму, і “меншовиків”, що схи­лялися до угодовської мінімальної програми.

Ленінові годі було відмовити в прозорливості й у пра­вильному відчутті моторичннх двигунів життя... Коли західноєвропейські, а під їх впливом і московсько-меншовицькі провідники соціалізму потопали в хаосі мертвої, безчинної й бездушної матеріалістичної схоластики, він відчував, що пе­ремога комуно-соціалізму залежить і від духо-волевого нап­руження його акції. Фанатик марксизму, Ленін водночас у са­мій своїй істоті парадоксально сполучав історичний матеріалізм із... волюнтаризмом, діалектику — з певними психологічними проявами... ідеалізму.

Такими внутрішніми прикметами визначалася зрештою більшість московських соціалістів, відрізняючись цим від західноєвропейських, хоч і виходила з однакової з ними док­трини. На це склалися особливі причини. В Європі соціалістичний рух викликався реальними соціально-економічними умовами, що їх тут створював уже розвинений промисловий і фі­нансовий капітал. Це надавало європейському соціалістичному рухові не чуттєвих, але цілком практичних, матеріалістичних познак. Тут боротьба відбувалася на базі конкретно існуючих соціально-економічних відносин, втягаючи в рух, крім робіт­ничих мас, подвійну категорію лідерів: відірваних від життя кабінетних теоретиків марксизму та різних партійних прак­тиків. Серед останніх було чимало “дєльцов” (по нашому, “реальних політиків”...) що в лідерстві соціалізму бачили певні, часом дуже далекі від яких-будь “ідеалів”, користі. Цим пояснюється й тепер існуючий в Європі парадокс, що на чо­лі соціалістичних партій перебувають “пролетарі”, маючи в банках... мільйонові власні конта!

Інші обставини були в Росії. Її примітивна соціально - економічна система та режим абсолютистичної монархії не творили органічної бази для розвитку соціалізму. Робітничі маси не були дозрілими до приняття його кличів. Натомісць його ідеї полонили ту частину московського суспільства, що властиво до соціалізму й пролетарської революції не мала ні­якого реального відношення, це інтелектуальну еліту — ін­телігенцію, ба навіть буржуазію (цей факт доволі дивно ви­глядає на тлі безапеляційного твердження Маркса про те, що “побут означує свідомість” !..). Не маючи ніякої змоги засто­сувати соціалістичні теорії до практичного життя, ця інтелі­генція перетворила їх у романтику, де реалізм заступлено чуттям, мріями, серцем і ідеалістичними емоціями, отже вия­вами, доволі далекими від марксівського матеріалізму...

У витворенню цих прикмет московського соціалізму пев­ну ролю відограли й особливості московського духа й психології. В них глибоко закорінені пероні містики, що надають їм то характеру пасивної “стоячої води”, то знов раптового стихійного шалу... Ціла культурна і політична історія Московії визначається цими вибуховими шуканнями якоїсь абсолют­ної “правди всіх правд”, що лежить десь поза межами реаль­ного існування. При всій своїй глибині, ці містичні шукання мають незмінні в часі риси якоїсь духової патології, що вульгарно спрощує різноманітний світ ідей і явищ, заступаючи їх внутрішній зміст і якість зовнішніми формами бо­жеського фетишу.

Так було раніше, коли московські маси добровільно йшли на кострища в спорі між собою — трьома чи двома “перста­ми” хреститися; має чи не має бути якась літера в церковних книгах? Пізніше ці характерні “психологічні риси виявилися в примітивному “народолюбстві” московської інтелігенції, в хоробливому душевному “самоковирянію” достоєвщини, в цареславному ідолопоклонстві, а, нарешті, п московському ко­мунізмі. Духове напруження москаля ніколи не буває радісне й творче; його незмінно супроводить аскетизм, якась азійська фатальність, пов’язані з нездоровою екзальтацією (в тому, що большевизм послуговується в своїй сучасній практиці методою так зв. “ентузіазму”, не май нічого випадкового...).

Будучи продуктом московського духа й культури, Ленін ці прикмети переніс на свій комунізм. Останній уявляв із себе непримириму секту фанатиків, що жили й ділали силами свого духоволевого напруження. Ленінську “стару гвардію” визначав гарячковий ідейний порив, скермований до здобуття поставлених цілей; це були аскети-містики, що ціль свого іс­нування бачили в боротьбі за свої теорії. Як бачимо, комуністичний рух, змагаючись за панування матеріалістично - марксівської концепції у світі, водночас самий живився й міцнішав у боротьбі силами волюнтаризму і своєманітаого ідеалізму.

Це означило його перспективи! Бо коли прийшла рішаюча година, він — нівелюючий усі якості, усуваючий усі сумніви, вульгарно-примітивний у своїй суспільно-ідейній концепції, але водночас непримиримий, волевий і рушійний— ли­ше він міг опанувати московські й духово-змосковлені маси Росії. Що могла розгублена, канцелярійно-академічна, засохла в свому бездушному доктринерстві (з яким щасливо йшла в парі угодовська капітуляція в практиці...) світова соціал-демократія протиставити свому “побратимові” — комунізмові в боротьбі за маси? Його прямолінійним і вражаючим свідомість гаслам: “Грабуй награблене!..”, “Війна палацам, мир хатам”?! Не диво, що комунізм опанував маси.

Вожді комунізму люблять багато писати й говорити про перемога марксизму, в СССР. Між тим ніщо інше, як власне жовтнева революція та всі її сучасні наслідки заперечують те­орії Маркса про механічну “об’єктивність” історичного роз­витку, та його закони соціальної революції. Ніде правди діти... Коли б Ленін (подібно до деяких соціал-демократичних теоре­тиків) покладався на самі “закони” марксизму, то певно не довелося б йому дочекатися перемоги компартії! Історія ніби для глузування над Марксом створила парадокс російської революції, з її жовтнем 1917 року...

Згідно з Марксом, соціальна революція мала насамперед нагрівати в країнах посиленої концентрації капіталу й пролетаризації мас. Отже економічний, головно промисловий, розвиток даної країни обумовляв її “зрілість” для революції В періоді 1917 року Росія з її малорозвиненою соціально-економічною системою, що в ній слідна була ще спадщина недавнього кріпацько-февдального устрою, ніяк не могла тво­рити органічного, підпорядкованого марксівським об’єктивним “закономірностям”, підложжя для соціалізму й комунізму. Після логіки соціалістичної доктрини, революційні зриви стояли на порядку дня в західних індустріалізованих держа­вах... Сталося навпаки! В розвинених економічно країнах соціалізм не втримає своїх позицій; натомість відстала від них на кілька десятиліть Росія, зовсім неочікувано, перша станула тереном комуністичного експерименту.

До питання, які не створило наслідки для самого кому­нізму, ми ще повернемо. Тут важно ствердити, що самий цей експеримент проречисто заперечує твердження марксизму про рішаюче значіння механістично-матеріалістичних факто­рів у подіях історії. Він доказує, що її процесами кермує люд­ський дух і рушійна воля, виявлювані в активному чині. Цю “контрреволюційну метафізику” сучасні володарі Кремля висміюють і переслідують терором... Між тим під її фактичним
  1   2   3   4   5   6   7

Похожие:

Передмова iconПередмова
Завдання психології вищої школи на сучасному етапі реформування вищої освіти в Україні
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2020
контакты
userdocs.ru
Главная страница