Передмова
Скачать 1.28 Mb.
|
| Іv. фашизм |
| впливом переходила й їх діяльність у періоді підготовки та переведення жовтневої революції. Коли б не це — не існував би сьогодні Совіцький Союз! Захопивши владу й Росії, комунізм (большевизм) одразу перечеркнув існуючий політичний і господарський устрій та його правні норми. Мало того — у свому гарячковому революційному пориві він одним махом, хотів знищити старі форми суспільного існування, і ввесь духовно-психологічний уклад життя та зломати дотеперішню уяву про людину, мораль, дійсність і будучність... Він змагав не лише до усуспільнення всіх продукційних засобів і знищення приватної власності й визиску людини людиною, але й до цілковитого зрівняння всіх людей у життєвому побуті й потребах. Як бачимо, комунізм ставив перед собою величезні завдання! Зо становища послідовної логіки самої соціалістичної доктрини — він, безперечно, мав рацію. Проте в практиці такий ідеальний суспільний устрій міг бути здійснений не лише через встановлення відповідної устроєвої системи, але й при умові цілковитого переродження душі та психології людей, при умові повного занику в них почувань егоїзму, злих інстинктів і перетворення їх в якихось над-людей, що складалися б із самих елементів добра, високої етичності та альтруїстичної здібності поступатися кожночасно власним інтересом для других. Просякнений містичною вірою в свою місію, оп’янілий успіхами перших перемог — московський комунізм не розважав над труднощами. Він цілий творив тоді з себе волевий, фанатичний порив у будучність... З таким наставленням довелося йому вперше криваво зударитися з реалізмом життя. Виходячи з засад марксівського соціалізму, комунізм поставив собі завданням створення інтернаціонально-бездержавного й безкласового (пролетарського) суспільства з соціалізованими засобами господарського виробництва та комуністичним розподілом матеріальних дібр. В протилежність соціал-демократії, що визнаючи ті самі засади в “далекій” теорії, — зрезигнувала з них у практиці й послуговувалася супроти капіталізму опортуністичною еволюційною тактикою — комунізм постановив здійснювати їх негайно, терористичними методами соціальної революції. Терен Росії, де опанував він владу, являвся для нього спочатку лише вихідною базою дальшого розгортання класової боротьби пролетаріату, що мала знищити капіталізм і в інших державах та запровадити комуністичний устрій у цілому світі. Та поки мова про світову революцію — комунізм (большевизм) одразу був поставлений перед невідкличним наказом ліквідувати в самій Росії всі ті ворожі сили, що загрожували вже після першого дня перемоги розсадити його з середини. Для цього створив він відповідну форму державного устрою, що з одного боку покривалася з соціалістичною теорією, а з другого — відповідала його власним інтересам. Так зродилася система рад (совітів) у межах “Союзу Совіцьких Соціалістичних Республік”, оперта на режимі так зв. пролетарської диктатури. В плані економічному запроваджено було систему так зв. воєнного комунізму, що характеризувалася не лише соціалізацією всіх засобів продукції, але й комуністичним, плановим розподілом господарських продуктів у суспільстві. На базі цих трьох засад — соціально-політичної диктатури, соціалізації продукційних середників і господарського виробництва та комуністичного споживання матеріальних багацтв — почав московський комунізм після жовтневої революції здійснювати свої реформаторські суспільні завдання. Часи, що про них тут згадуємо, стали для сучасного комунізму вже далекою історією !.. Об’єктивний розгляд його шістнадцятилітньої практики вказує, що він уже основне змінив свою внутрішню суть і назверхні форми. Комунізм виявляє всі ознаки власної самодегенерації, фатально — хоч і у відмінних формах та під впливом інших обставин — наслідуючи вже знані нам приклади саморозкладу демократії та довоєнного соціалізму. Формально ісповідуючи старі догмати, він властиво вже відмовився від теорій, що стимулювали його розгонову силу в часи революційної “весни”. Сьогоднішня комуністична доктрина (коли цим почесним терміном взагалі можна назвати хаотично нагромаджене словоблудіє “комнауки”...) — це вже не марксівський соціалізм, навіть не, ленінський комунізм, це “сталінізм”, в якому схоластика зпримітизованої первісної догми змішана з диктовними життям і виродженням самого комунізму спекулятивними компромісами. Те саме бачимо й у практичній політиці компартії; її “генеральна лінія”, що заступила попередню пряму революційну дію, представляє з себе комплекс непримиримих внутрішніх і тактичних протиріч. Які причини самодегенерації сучасного комунізму? Шукати їх треба насамперед у самій його концепції. Основою її є, як знаємо, суспільний безкласовий колектив, зрівняний в умовах його матеріального існування. Хоч проблема комунізму виходить із чисто матеріалістичних заложень, проте вона є насамперед психологічна проблема. Як вже зазначалося вище, здійснення ленінського комунізму залежало не так від механічного запровадження його соціально-економічних форм, як від глибоких змін духового Змісту та психології індивідуальності й цілого суспільства. Вагу цього психологічного моменту розумів і Маркс, але просякнений історично-матеріалістичним і діалектичним світоглядом, він не міг інакше його оцінити, як у своїй, чисто механістичні, формулі: “побут означує свідомість”. Недооцінення психологічних факторів катастрофально відбилося на московському комунізмі. То маючи в своїх руках владу й зв’язані з нею необмежені можливості для свого доктринерського експериментаторства, він після довшої боротьби самий опинився в полоні ворожої йому ідеологічної стихії. Покликаний її асимілювати він самий підпав її асиміляції. Закони життя та випливаючі з них органічні стремління людської індивідуальності сказалися сильнішими від жаху червоного терору та його уроєних цілей !.. Причини цього, явища полягають не лише в консерватизмі ідеологічного та духового укладу суспільства, але й у його само-охоронному інстинкті, що протиставиться антисуспільному значінню комунізму. Це твердження для декого може здаватися несправедливим; мовляв — чиж можна рух, що змагає до усунення соціальної несправедливості й запровадження рівності людей, уважати антисуспільним, руїнницьким?!. Проблеми рівності ,й нерівності є надто складні, щоб їх розглядати на цьому, місці засадничо. Вкажемо лише, що начало рівності взагалі видається нам безпідставним у самих процесах світобудови. В обмеженому ж соціальному плані абсолютна рівність, після нашого переконання, є абсолютним злом. В соціальному житті ділають принципи кількості і якості; власне ці останні творять багатство явищ, зводячи різноманітність творчого світу до гармонії, що визначає корисний для цілого, суспільства поступ. На самій матеріальній базі нівелююча рівність ніколи не обмежується; вона закономірно тягне, за собою нищення тих суспільних і духових первнів, що стимулюють якісний розвиток і зводить життя до панування кількісного, не продукуючого, лише споживаючого, примітиву. Деформуючи творче існування, пропагована комунізмом матеріальна рівність, сама по собі, є цілковитою утопією. Що це так, може краще за нас ствердити сталінський комунізм, що самий подає тепер застрашаючі зразки варварської нерівності. В своїх постулатах колективної рівності, комунізм не є навіть оригінальний. Історія суспільних ідей, устроїв, реформаторських та релігійних рухів знає чимало спроб творення такого “раю”, побудованого на рівності й альтруїзмі Моральною синтезою цих стремлінь являлося християнство. І коли високу ціль зродження над-людини — своїм змістом рівнозначну божеській непогрішимості — не довелося здійснити Могучому Велетневі Духа — Христові, з Його справді божеською екстазою ідеалістичної любові, то, тим менш було підстав сподіватися, що цю місію довершить обездуховлений матеріалістичний комунізм. Так і сталося! Заповідженого “раю”, з його абсолютною й матеріальною рівністю, комунізм не створив, ба навіть фактично вже відмовився від цього; натомісць ставрував сучасність всіма негаціями свого внутрішнього змісту. Антисуспільне значіння комунізму ховається не в його економіці і заповіджених світових революціях. Як будемо далі бачити, в цій практичній частині своєї програми він самий вже збанкротував. Безпосередньої небезпеки цих його “реформ” не існує для світу. Тим більше, що на порядок дня прийшли в світі вже інші концепції, що відкидаючи демагогію комуністичної устроєвої нівеляції, перебудовують суспільства на принципах творчої етики, громадського обов’язку й соціальної справедливості. Тим ідеям належить будучність! Руїнницький зміст комунізму лежить у його світогляді. Пояснюючи всі вияви життя самим діянням матеріалістичних факторів, здвигаючи на п’єдестал дикунського обожування матерію, брутально попираючи ногами різноманітний світ ідей і зводячи ряд найважніших проблем і вимог людського духа до рівня “контрреволюції” — комунізм обездуховлює, каструє й обмежує в творчих спроможностях той фактор, що в дійсності є передумовою всякого поступу: живу людину. Помиляється той, хто гадає, що ці риси комунізму проявляються лише тимчасово, поки він остаточно не переміг, що пізніше він створить свою власну еру культури, свободи й поступу. Бо його спрощуюча, нівелююча всі внутрішні цінності, природа (таким є зрештою цілий марксизм!) є незмінною. Трактуючи людину за препарат для ножа своєї діалектики, вихолощуючи в ній усі духові первні, він неминуче мусить випускати її зо свого “операційного столу” у світ... однобоким примітивом, варваром. А примітив ніколи не здібний творити будуючі вартості. В кращому випадку, він їх споживає; в гіршому — руйнує створене іншими. Сучасна практика московського комунізму дає багато цьому прикладів. Комунізм — це не середник розвитку й удосконалення життя; це уроєна самоціль, що їй життя має підпорядкуватися без решти. І горе тому, хто зважиться думати, відчувати, бажати, а тим більше ділати вступереч тій самоцілі! Той у пазурах комуністичної диктатури буде знищений фізично. Коли ж і врятує себе, то лише за ціну відречення себе, перетворення в механізованого “робота” комуністичної системи, без власної душі, волі, розуму та прагнень. Всіма двигунами його внутрішнього “я” буде кермувати відповідний параграф комуністичної “політграмоти”... Якщо б комунізм закріпився в світі, то суспільство закономірно й все глибше впадало б у прірву духового примітивізувания та культурного здичавіння. Складну й величаву лабораторію життя, з грою його розгонових сил, ідей і волевих пристрастей, змінила б сіра кузня комунізму, де штамповано б “стандартну” людину-робота. Спровоковане в перших часах жовтневої революції й опановане большевизмом суспільство, скоро відчуло ці деформуючі його прикмети. Не лише національно-поневолені, але й московські народні маси — а їх напочатку так приваблювала примітивність комунізму — зрозуміли, що йти за ним, це значить стрімголов летіти в прямовісну безодню. І слідуючи голосові самоохоронного інстинкту, вони протиставили йому свою психологічну стихію. Зачалися епохальні в своїй грандіозності змагання. Приховані від зовнішнього світу, роками точилися вони — конвульсивні, жорстокі, з гекатомбами людських жертв. З одного боку барикади була — матерія, озброєна в потужні середники кривішого терору; з другого — безборонний, але сильний хотінням жити, дух. Боротьба йшла за перемогу духовости, за ідеали, за вірування, за мораль, за етику, за любов, за родину, за побут, за право індивідуальної ініціативи й творчості, за саму можливість існування, вдушеного кривавим чоботом комуністичного доктринерства. Сьогодні дух вже перемагає. Назверх ця перемога ще не проявляється у виразних формах. Тим не менше вона є фактом. Надломлений нею в самій своїй основі — комунізм у відвороті. Претендуючи колись на ролю фактора, що покликаний безкомпромісово ламати та пристосовувати до себе життя, він тепер самий змушений пристосовуватися до накидуваних йому реальною дійсністю обставин. Урядовому комунізмові наразі пощастило ще схоронити своє зовнішнє “лице”, але зміст його цілком вже не той, що в часи жовтневого буревія. Повторюємо: сталінізм — це рештки неактуальної вже комуністичної догми, що в цілості підпорядкована тактиці вимушених компромісів. Психологічна поразка комунізму відбилася й на його політико-економічній системі. Державна організація теоретично являлася для комунізму переходовим етапом до часу дефінітивного розвитку світової революції, що мала знищити капіталістичний устрій і збудовані на ньому, держави. Таким чином, створення совіцької держави було напочатку для компартії лише “прикрою необхідністю”, що забезпечувала їй опорну базу для дальшої боротьби за перебудову світу на бездержавно-соціалістичних засадах. В ідеї державний устрій СССР мав створити особливу систему демократії продуцентів (пролетаріату). Все населення країни поділено було на дві основні категорії: “працюючих” і “непрацюючих”. Перша категорія набувала всі формальні громадсько-політичні права; друга не лише позбавлялася тих прав, але й можливості одержувати продукти усуспільненого господарства. Конституція признала за органи державного керування так зв. ради (совєти) з виборних представників працюючих, що формально, були організованим виявом народного суверенітету. В дійсності ж вже напочатку всю повноту влади в державі вихопила комуністична партія, цей “провідний авангард пролетаріату й світової революції”. Зосереджуючи в своїх руках усі ділянки державного, господарського та суспільного кермування, тримаючи під червоним терором всі вияви життя, діяльності, ба навіть почувань народів СССР — компартія запровадила режим своєї диктатури, що офіційно ототожнювалася з волею пролетаріату. Так компартія фактично перетворилася в чинник, що на його услугах стала сама держава й ціле її населення. При такому стані конституція СССР обернулася в фікцію. Цей процес панування компартії все заглиблювався та дійшов тепер свого завершення в формах сталінського правління. Режим Сталіна це вже навіть не диктатура компартії, як певного колективу; це нічим необмежувана деспотія одної людний, що спираючись на підібрану кліку, підпорядкувала собі й компартію, і державу. Інспіровані Сталіним ухвали цьогорічного XVII партійного з'їзду цілком звели нанівець основні закони СССР і скасували елементарні засади контролі державного управління. Так диктатура з початкового засобу досягнення поставлених цілей перетворилася у самоціль. Сталінський режим є логічним наслідком примітивної програми комунізму, що свою ціль добачувала в механічному спрощуванню всіх різноманітних елементів життя й здійснювала це завдання брутальними методами терору. Хвора концепція не могла створити здорових форм суспільного існування! Всяка диктатура, обперта на перманентному політичному терорі і здушенні самодіяльності народу, стає ціллю в собі; вона водночас закономірно, звужує й ту нечисленну суспільну, базу що на ній сама тримається. Так сталося й з диктатурою компартії. Опанувавши владу й зв’язані з нею соціальні та матеріальні корнети, комуністична кліка все більш замикалася в собі. Вслід за упослідженими “нетрудовими” елементами, від неї відривалися й ті класи, що її саму привели до влади: селянство та робітництво. В останніх часах глибока прірва вже лягає між масами компартії та її проводом, що тримається лише на інерції тимчасової пореволюційної рівноваги. Періодичні “чистки” кадрів компартії стверджусь це явище. Стремління комунізму до ліквідації нетрудових, паразитарних верcтв, не могло само по собі викликати заперечень. Дійсно, в кого можуть збуджувати симпатії непродукуючі, експлуатаційні елементи, що ними просякнений соціальний устрій сучасної капіталістичної демократії? Однак у цій соціальній реконструкції, практичні методи комунізму цілком розійшлися з його теоретичними цілями. Самий розділ на “трудові” і “нетрудові” верстви давно вже перестав бути актуальним у змінених суспільних і продукційних умовах совіцького Союзу. Поглиблюючи його й тепер, сталінська диктатура кермується навіть вже не соціальними міркуваннями, лише штучними, зовнішніми ознаками: “певна” чи “непевна” дана людина або колектив для пануючої кліки ?.. Сучасність совіцького Союзу визначається вражаючою нерівністю. Право на існування мають лише вибранці комуністичного режиму. Цих — зникаюча меншість. Всі інші засуджені на животіння, на сліпий послух і ролю безвладного знаряддя п руках комуністичної деспотії. Цих — багатомільонова більшість. Переродження компартії в замкнену касту пануючих бюрократів змінило її дух і психологію. Її революційна енергія вгасла. Сучасне її наставлення — це бажання-миру й безжурного уживання поглядів перемоги... для самої себе. Відповідно до цього змінилися й погляди комунізму на істоту держави. Ця остання перестала бути для нього лише “прикрою необхідністю”... Автоматично ще й тепер виголошуючи святочні інтернаціональні формули, совіцька влада на ділі “деградувалася” до культу власної великодержавності. Це й не дивно! Поставивши своєю ціллю вдержання влади для самої влади, сталінська правляча кліка неминучо мусила опертися на базу, що найкраще її забезпечує: на державу. Вона теоретично не від того, щоб посісти й цілий світ! Але де є певність, що так буде? Хто може ручити, що в наслідку нових світових збройних заворушень, вона не втратить й те, що має тепер?! Такі сумнівні “авантюри” вже не в стані приваблювати сучасний комунізм, з його консервативним “реалізмом”. Забувши про свої колишні максимальні постуляти, він задовольняється мінімум: тими можливостями панування, що їх дає йому СССР. “Краще ворона в руках, ніж орел у небі” — такою є філософія сталінізму. З цього психологічного моменту самозбереження випливає, як будемо бачити, і сталінська концепція “соціалізму в одній країні”. При всьому своєму теоретичному інтернаціоналізмі, компартія була та є еманацією московського духа та московської психологічної стихії, зо всіма прикметами їх негативності, хаотичності, примітивності та самозаперечливості. Ці прикмети позначили і створену нею державу. В СССР — гасла інтернаціоналізму парадоксально сполучаються з московським імперіалістичним месіанством; ідеї найбільших утопій співжиють із реальним режимом терору та нищенням індивідуальності; матеріалізм — з містикою; соціалістичні поступові теорії — годяться з вражаючою соціальною нерівністю, що заіснувала на тлі комуністичного устрою, а гасла нової людини — з огидним у своїй заскорузлості міщанством. Але насамперед, СССР — це вияв обновленої московської великодержавності, що їй комунізм (большевизм) намагається привернути зломану потенцію. Власне цією тенденцією слід пояснювати імперіалістичну політику комунізму у відношенні до поневолених народів СССР, що її він приховує брехливо-спекулятивними формулами ленінської “національної” теорії. Як бачимо, до існуючої державно-устроєвої концепції комунізму неможливо підходити з якими будь теоретичними критеріями. Практика московського большевизму переліцитувала навіть (самі по собі деструктивні) комуністичні теорії... Але й у плані економічному, що був його головною основою, комунізм не справився з поставленими теоретичними завданнями. Його найбільш класичною та додержаною в дусі суворої доктрини епохою – був, згаданий вже, воєнний комунізм. Знищено тоді було приватну власність, особисту ініціативу, товаровий обмін на засаді усталеної грошової одиниці та всі, дотепер знані, закони господарської продукції. Замісць цього, економіку опанувала однобока концепція планового розподілу вже нагромаджених до революції багацтв, без спроможності їх нового творення. Воєнний комунізм був поверненням до часів так зв. натурального господарства, з його примітивним обміном; він означав деградацію економічної системи на століття взад. Це швидко зрозумів і Лєнін, скасувавши воєнний комунізм і запровадивши “Нову Економічну Політику” (НЕП), що тимчасово обмежену власність і приватну ініціативу в господарському виробництві. НЕП був першою поразкою комунізму з його теоріями загальної “уравніловкі”. Зійшовши на манівці власної доктрини – він до неї вже не вернув! Логіка економічного розвитку та психологічна стихія мас невмолимо штовхала його до так легко знищених і так важко відновлюваних засад сучасної господарської системи, з її комерційним розрахунком, законами собівартості, оплати праці згідно з ознаками кваліфікації та грошевим риночним товарооборотом. На невдачах комунізму відбилася й та обставина, що самий марксизм, теоретично зорієнтований на саму деструктивну фазу соціальної революції, не давав конкретного пляну організації соціалістичного виробництва, а тим більше комуністичного розподілу його кадрів. Фатальний вплив мало й те, що комунізм – всупереч марксівській теорії про закономірність економічного назрівання соціальної революції – опанував владу якраз у Росії, де цих “закономірних” передпосилок не було. Цей парадокс змусив Лєніна виробити... нову “теорію”, що вже унезалежнювала процеси революції від її економічної дозрілості... В умовах диктатури компартії, її вождеві вільно було голосити які завгодно спекулятивні теорії. Та це справі не помогло! Як із дерева й глини немислимо збудувати модерну машину, так і нерозвинена економічна система Росії не могла стати базою для соціалістичної реконструкції. Ціла історія господарських п’ятирічних планів СССР — це історія компромісів фантастичної доктрини комунізму з непереможними законами економіки. Економічний сталінізм — це не комунізм і не соціалізм; це особлива форма державного капіталізму, де основні принципи приватновласницької капіталістичної системи нещасливо сполучені з урядовим плановим бюрократизмом. Цей останній, відкинувши якраз найбільш життєві елементи капіталістичного устрою, заабсорбував у собі його негативні прикмети: монополізм, матеріальну експлуатацію, соціальну нерівність. У висліді, на тлі матеріально ожебраченої країни, заіснував економічний режим “доганяння Америки”, кермований не господарською доцільністю, лише інтересами політики панування. Будучність закономірно штовхатиме совіцьку економіку на шлях ще більших суперечностей, все далі від первісної її доктрини. Економічна, еволюція комунізму переходила в умовах опозиційних потрясінь внутрі компартії. Сучасна “генеральна лінія” Сталіна, з її індустріалізацією, й колективізацією — не властиво програма лівої опозиції компартії: троцькізму. Знищивши троцькізм у боротьбі за владу, Сталін позичив певні елементи його економічної програми. Але для троцькізму його економічна програма була лише частиною загального завдання; центр завдання лежав у приспішенні світової революції. Сталінізм відмовився революційної концепції троцькізму та заступив її формулою “соціалізму в одній країні” що означала злє замаскований відворот від початкових революційних теорій. На цю нову тактику вплинули: національно-консервативне й програмове переродження московського комунізму, його внутрішня слабість і крах міжнародного комуністичного руху. Сучасна тенденція сталінізму до спільного фронту з міжнародною соціал-демократією є під оглядом дегенерації комунізму вельми характерна! Комунізм закінчує цикль свого розвитку; відорвавшись колись від поміркованого офіційного соціалізму в якості непримиримого революційного фактора, він — вичерпаний у своїй потенції — вертає на рейки спекулятивного угодовства. Теоретичні ідеали, змагання, нове життя, нова людина — де всі ті кличі, що колись захоплювали “стару гвардію” Лєніна?!. Сьогодні для червоних можновладців це вже не більше, як “лєвацкая балтавня”... Для цього вони стали надто “реалістичними”. Вже нема містики первісних поривів, коли не рахувати містичного самозакохання й себе та свою азійську володарність. Їх ціль єдина: самозбереження, рятунок від наступу ворожих стихій. Ось реальні підсумки “найбільшого в історії” комуно-соціалістичного експерименту. З великих мрій зродилась похмура, мерзотна дійсність. Комунізм вже на останньому етапі. Здержує його лише інерція колишньої енергії. Але не надовго. Бо історія не помиляється... ^ Фашизм — це насамперед ідейна, й духова реакція на стан сучасності, що його витворили демократія, соціалізм і комунізм. Політична демократія, поступово втрачаючи духову й національну основу свого єства, просякалася раціоналізмом і космополітизмом; соціалізм і комунізм цей процес поглибили своєю матеріалістичною концепцією та неприродними інтернаціональними утопіями. В цих виявах фашизм добачував небезпеку збочення суспільства на манівці духового примітивізування та профанацію самої мети життя, і протиставив їм свою світоглядову й устроєву систему. Коли демократія в основу своєї доктрини клала надмірний культ розуму (раціоналізм, позитивізм), а комуно-соціалізм — матерію (історичний і діалектичний матеріалізм), то фашизм свою фільозофію побудував на признанню духа, волі та ідей (спірітуалізм, волюнтаризм, ідеалізм), за рішаючих чинників історичного розвитку. Світогляд і устрій фашизму не поривають (як це теоретично хотів зробити комунізм) всіх зв’язків із створеним нашою епохою укладом духового, культурного, морального, звичаєвого й суспільно-господарського існування. Вони ставлять собі завданням обновити цей уклад, пристосувати його до змінених умов життя, шляхом повернення до призабутих вже принципів ідеалізму та реконструкції перестарілих соціальних засад. Це не значить, що фашизм є мирною, еволюційною течією. Навпаки, — ціла його природа динамічна й революційна. Його внутрішня суть і реформи болючо б’ють комуно-соціалізм, закостенілий консерватизм і ліберальну демократію, проголошуючи їм війну. Мимо того фашизм заховує зв’язок із минувшиною; на тлі її він виступає в ролі творчого реформатора, а не руйнуючого нігіліста. Цей конструктивізм його істоти органічно непримиримий із безтрадиційною, ворохобницькою природою комуно-соціалізму. Вростаючи своїми світоглядовими й аполітичними коріннями в позитивні надбання й традиції минулого — фашизм находить у них джерело свого новаторства, посилюючи та міняючи їх зміст і зовнішні форми, ослаблені чи здеформовані часом й обставинами. Так демократія скристалізувала сучасне поняття національності, і в порядку історичного процесу витворила політико-соціологічне явище державної нації. Пізніше поширення егоцентричного лібералізму, гуманізму та космополітизму, вкупі з матеріалістичним світоглядом послабили й розхитали початковий зміст національного ідеалу. Фашизм підхопив, вирвав із рук демократії упосліджений ідеал нації та підніс його на небувалу висоту, вкладаючи її його життєве здійснення свою вольову потугу і патос молодої творчости. Демократія також була творцем капіталістичного устрою. Започаткувавши епоху величезного матеріального прогресу, капіталізм із бігом часу все більш перетворювався в антисоціальний фактор. Демократія не виявила сил і здібностей, щоб своєчасно скорегувати шляхи капіталізму та узгіднити його дальший розвиток із життєвими інтересами народів, і внаслідок нього опинилася в хаосі соціально-класової боротьби та економічних потрясень. Уважаючи, що капіталістичний устрій себе ще не пережив, фашизм старається використати його форми виробництва й обміну, водночас усуваючи їх шкідливі з соціального погляду прикмети. Цю тенденцію реформаторської тяглости бачимо і в інших виявах фашизму. Весь свій ідеалізм і волюнтаризм фашизм зосереджує в одному рішаючому центрі: |
Похожие:
 | Передмова Завдання психології вищої школи на сучасному етапі реформування вищої освіти в Україні |