Передмова


НазваниеПередмова
страница2/7
Дата публикации01.07.2013
Размер1.28 Mb.
ТипДокументы
userdocs.ru > Культура > Документы
1   2   3   4   5   6   7
впливом переходила й їх діяльність у періоді підготовки та переведення жовтневої революції. Коли б не це — не існував би сьогодні Совіцький Союз!

Захопивши владу й Росії, комунізм (большевизм) одра­зу перечеркнув існуючий політичний і господарський устрій та його правні норми. Мало того — у свому гарячковому революційному пориві він одним махом, хотів знищити старі форми суспільного існування, і ввесь духовно-психологічний уклад життя та зломати дотеперішню уяву про людину, мораль, дійсність і будучність... Він змагав не лише до усус­пільнення всіх продукційних засобів і знищення приватної власності й визиску людини людиною, але й до цілковитого зрівняння всіх людей у життєвому побуті й потребах.

Як бачимо, комунізм ставив перед собою величезні зав­дання! Зо становища послідовної логіки самої соціалістичної доктрини — він, безперечно, мав рацію. Проте в прак­тиці такий ідеальний суспільний устрій міг бути здійснений не лише через встановлення відповідної устроєвої системи, але й при умові цілковитого переродження душі та психології людей, при умові повного занику в них почувань егоїзму, злих інстинктів і перетворення їх в якихось над-людей, що складалися б із самих елементів добра, високої етичності та альтруїстичної здібності поступатися кожночасно власним інтересом для других.

Просякнений містичною вірою в свою місію, оп’янілий ус­піхами перших перемог — московський комунізм не розважав над труднощами. Він цілий творив тоді з себе волевий, фана­тичний порив у будучність... З таким наставленням довелося йому вперше криваво зударитися з реалізмом життя.

Виходячи з засад марксівського соціалізму, комунізм поставив собі завданням створення інтернаціонально-бездержавного й безкласового (пролетарського) суспільства з соціалізованими засобами господарського виробництва та ко­муністичним розподілом матеріальних дібр. В протилежність соціал-демократії, що визнаючи ті самі засади в “далекій” теорії, — зрезигнувала з них у практиці й послуговувалася супроти капіталізму опортуністичною еволюційною тактикою — комунізм постановив здійснювати їх негайно, терористич­ними методами соціальної революції. Терен Росії, де опану­вав він владу, являвся для нього спочатку лише вихідною ба­зою дальшого розгортання класової боротьби пролетаріату, що мала знищити капіталізм і в інших державах та запровади­ти комуністичний устрій у цілому світі.

Та поки мова про світову революцію — комунізм (большевизм) одразу був поставлений перед невідкличним нака­зом ліквідувати в самій Росії всі ті ворожі сили, що загрожу­вали вже після першого дня перемоги розсадити його з сере­дини. Для цього створив він відповідну форму державного устрою, що з одного боку покривалася з соціалістичною те­орією, а з другого — відповідала його власним інтересам. Так зродилася система рад (совітів) у межах “Союзу Совіцьких Соціалістичних Республік”, оперта на режимі так зв. проле­тарської диктатури. В плані економічному запроваджено було систему так зв. воєнного комунізму, що характеризувалася не лише соціалізацією всіх засобів продукції, але й комуні­стичним, плановим розподілом господарських продуктів у сус­пільстві.

На базі цих трьох засад — соціально-політичної диктатури, соціалізації продукційних середників і господарського виробництва та комуністичного споживання матеріальних багацтв — почав московський комунізм після жовтневої рево­люції здійснювати свої реформаторські суспільні завдання.

Часи, що про них тут згадуємо, стали для сучасного ко­мунізму вже далекою історією !.. Об’єктивний розгляд його шістнадцятилітньої практики вказує, що він уже основне змі­нив свою внутрішню суть і назверхні форми. Комунізм вияв­ляє всі ознаки власної самодегенерації, фатально — хоч і у відмінних формах та під впливом інших обставин — наслідуючи вже знані нам приклади саморозкладу демократії та дово­єнного соціалізму. Формально ісповідуючи старі догмати, він властиво вже відмовився від теорій, що стимулювали його розгонову силу в часи революційної “весни”. Сьогоднішня кому­ністична доктрина (коли цим почесним терміном взагалі можна назвати хаотично нагромаджене словоблудіє “комнауки”...) — це вже не марксівський соціалізм, навіть не, ленінський комунізм, це “сталінізм”, в якому схоластика зпримітизованої первісної догми змішана з диктовними життям і вирод­женням самого комунізму спекулятивними компромісами. Те саме бачимо й у практичній політиці компартії; її “генеральна лінія”, що заступила попередню пряму революційну дію, пред­ставляє з себе комплекс непримиримих внутрішніх і тактичних протиріч.

Які причини самодегенерації сучасного комунізму? Шукати їх треба насамперед у самій його концепції. Основою її є, як знаємо, суспільний безкласовий колектив, зрівняний в умовах його матеріального існування. Хоч проблема кому­нізму виходить із чисто матеріалістичних заложень, проте вона є насамперед психологічна проблема. Як вже зазначалося вище, здійснення ленінського комунізму залежало не так від механічного запровадження його соціально-економічних форм, як від глибоких змін духового Змісту та психології індивідуальності й цілого суспільства. Вагу цього психологічного моменту розумів і Маркс, але просякнений історично-матеріалістичним і діалектичним світоглядом, він не міг інак­ше його оцінити, як у своїй, чисто механістичні, формулі: “побут означує свідомість”.

Недооцінення психологічних факторів катастрофально відбилося на московському комунізмі. То маючи в своїх руках владу й зв’язані з нею необмежені можливості для свого доктринерського експериментаторства, він після довшої бо­ротьби самий опинився в полоні ворожої йому ідеологічної стихії. Покликаний її асимілювати він самий підпав її асиміляції. Закони життя та випливаючі з них органічні стремління людської індивідуальності сказалися сильнішими від жаху червоного терору та його уроєних цілей !.. Причини цього, явища полягають не лише в консерватизмі ідеологічного та духового укладу суспільства, але й у його само-охоронному інстинкті, що протиставиться антисуспільному значінню комунізму. Це твердження для декого може здаватися несправедливим; мовляв — чиж можна рух, що змагає до усунення соціальної несправедливості й запровадження рівності людей, уважати антисуспільним, руїнницьким?!.

Проблеми рівності ,й нерівності є надто складні, щоб їх розглядати на цьому, місці засадничо. Вкажемо лише, що на­чало рівності взагалі видається нам безпідставним у самих процесах світобудови. В обмеженому ж соціальному плані абсолютна рівність, після нашого переконання, є абсолютним злом. В соціальному житті ділають принципи кілько­сті і якості; власне ці останні творять багатство явищ, зводя­чи різноманітність творчого світу до гармонії, що визначає корисний для цілого, суспільства поступ. На самій матеріальній базі нівелююча рівність ніколи не обмежується; вона за­кономірно тягне, за собою нищення тих суспільних і духових первнів, що стимулюють якісний розвиток і зводить життя до панування кількісного, не продукуючого, лише споживаю­чого, примітиву.

Деформуючи творче існування, пропагована комунізмом матеріальна рівність, сама по собі, є цілковитою утопією. Що це так, може краще за нас ствердити сталінський комунізм, що самий подає тепер застрашаючі зразки варварської нерівності. В своїх постулатах колективної рівності, комунізм не є навіть оригінальний. Історія суспільних ідей, устроїв, ре­форматорських та релігійних рухів знає чимало спроб творення такого “раю”, побудованого на рівності й альтруїзмі Моральною синтезою цих стремлінь являлося християнство. І коли високу ціль зродження над-людини — своїм змістом рівнозначну божеській непогрішимості — не довелося здійснити Могучому Велетневі Духа — Христові, з Його справді боже­ською екстазою ідеалістичної любові, то, тим менш було під­став сподіватися, що цю місію довершить обездуховлений матеріалістичний комунізм.

Так і сталося! Заповідженого “раю”, з його абсолютною й матеріальною рівністю, комунізм не створив, ба навіть фак­тично вже відмовився від цього; натомісць ставрував сучас­ність всіма негаціями свого внутрішнього змісту. Антисуспільне значіння комунізму ховається не в його економіці і заповіджених світових революціях. Як будемо далі бачити, в цій практичній частині своєї програми він самий вже збанкроту­вав. Безпосередньої небезпеки цих його “реформ” не існує для світу. Тим більше, що на порядок дня прийшли в світі вже інші концепції, що відкидаючи демагогію комуністичної устроєвої нівеляції, перебудовують суспільства на принципах творчої етики, громадського обов’язку й соціальної справедливості. Тим ідеям належить будучність!

Руїнницький зміст комунізму лежить у його світогляді. Пояснюючи всі вияви життя самим діянням матеріалістичних факторів, здвигаючи на п’єдестал дикунського обожування матерію, брутально попираючи ногами різноманітний світ ідей і зводячи ряд найважніших проблем і вимог людського духа до рівня “контрреволюції” — комунізм обездуховлює, каструє й обмежує в творчих спроможностях той фактор, що в дійсності є передумовою всякого поступу: живу людину.

Помиляється той, хто гадає, що ці риси комунізму про­являються лише тимчасово, поки він остаточно не переміг, що пізніше він створить свою власну еру культури, свободи й поступу. Бо його спрощуюча, нівелююча всі внутрішні цінності, природа (таким є зрештою цілий марксизм!) є незмін­ною. Трактуючи людину за препарат для ножа своєї діалектики, вихолощуючи в ній усі духові первні, він неминуче му­сить випускати її зо свого “операційного столу” у світ... од­нобоким примітивом, варваром. А примітив ніколи не здібний творити будуючі вартості. В кращому випадку, він їх споживає; в гіршому — руйнує створене іншими. Сучасна прак­тика московського комунізму дає багато цьому прикладів.

Комунізм — це не середник розвитку й удосконалення життя; це уроєна самоціль, що їй життя має підпорядкуватися без решти. І горе тому, хто зважиться думати, відчувати, ба­жати, а тим більше ділати вступереч тій самоцілі! Той у пазурах комуністичної диктатури буде знищений фізично. Коли ж і врятує себе, то лише за ціну відречення себе, перетво­рення в механізованого “робота” комуністичної системи, без власної душі, волі, розуму та прагнень. Всіма двигунами його внутрішнього “я” буде кермувати відповідний параграф кому­ністичної “політграмоти”...

Якщо б комунізм закріпився в світі, то суспільство зако­номірно й все глибше впадало б у прірву духового примітивізувания та культурного здичавіння. Складну й величаву лабора­торію життя, з грою його розгонових сил, ідей і волевих при­страстей, змінила б сіра кузня комунізму, де штамповано б “стандартну” людину-робота.

Спровоковане в перших часах жовтневої революції й опановане большевизмом суспільство, скоро відчуло ці дефор­муючі його прикмети. Не лише національно-поневолені, але й московські народні маси — а їх напочатку так приваблювала примітивність комунізму — зрозуміли, що йти за ним, це значить стрімголов летіти в прямовісну безодню. І слідуючи голосові самоохоронного інстинкту, вони протиставили йому свою психологічну стихію. Зачалися епохальні в своїй грандіозності змагання. Приховані від зовнішнього світу, роками точилися вони — конвульсивні, жорстокі, з гекатомбами люд­ських жертв.

З одного боку барикади була — матерія, озброєна в по­тужні середники кривішого терору; з другого — безборон­ний, але сильний хотінням жити, дух. Боротьба йшла за пе­ремогу духовости, за ідеали, за вірування, за мораль, за ети­ку, за любов, за родину, за побут, за право індивідуальної ініціативи й творчості, за саму можливість існування, вдуше­ного кривавим чоботом комуністичного доктринерства.

Сьогодні дух вже перемагає. Назверх ця перемога ще не проявляється у виразних формах. Тим не менше вона є фак­том. Надломлений нею в самій своїй основі — комунізм у від­вороті. Претендуючи колись на ролю фактора, що покликаний безкомпромісово ламати та пристосовувати до себе жит­тя, він тепер самий змушений пристосовуватися до накидуваних йому реальною дійсністю обставин. Урядовому комуніз­мові наразі пощастило ще схоронити своє зовнішнє “лице”, але зміст його цілком вже не той, що в часи жовтневого буревія.

Повторюємо: сталінізм — це рештки неактуальної вже комуністичної догми, що в цілості підпорядкована тактиці вимушених компромісів.

Психологічна поразка комунізму відбилася й на його політико-економічній системі. Державна організація теоретично являлася для комунізму переходовим етапом до часу дефінітивного розвитку світової революції, що мала знищити капіталістичний устрій і збудовані на ньому, держави. Таким чи­ном, створення совіцької держави було напочатку для компар­тії лише “прикрою необхідністю”, що забезпечувала їй опорну базу для дальшої боротьби за перебудову світу на бездержавно-соціалістичних засадах.

В ідеї державний устрій СССР мав створити особливу систему демократії продуцентів (пролетаріату). Все населен­ня країни поділено було на дві основні категорії: “працюючих” і “непрацюючих”. Перша категорія набувала всі фор­мальні громадсько-політичні права; друга не лише позбавля­лася тих прав, але й можливості одержувати продукти усус­пільненого господарства. Конституція признала за органи державного керування так зв. ради (совєти) з виборних представників працюючих, що формально, були організованим ви­явом народного суверенітету.

В дійсності ж вже напочатку всю повноту влади в держа­ві вихопила комуністична партія, цей “провідний авангард пролетаріату й світової революції”. Зосереджуючи в своїх ру­ках усі ділянки державного, господарського та суспільного кермування, тримаючи під червоним терором всі вияви життя, діяльності, ба навіть почувань народів СССР — компартія за­провадила режим своєї диктатури, що офіційно ототожнювалася з волею пролетаріату. Так компартія фактично перетво­рилася в чинник, що на його услугах стала сама держава й ціле її населення. При такому стані конституція СССР обер­нулася в фікцію.

Цей процес панування компартії все заглиблювався та дійшов тепер свого завершення в формах сталінського прав­ління. Режим Сталіна це вже навіть не диктатура компартії, як певного колективу; це нічим необмежувана деспотія одної людний, що спираючись на підібрану кліку, підпорядкувала собі й компартію, і державу. Інспіровані Сталіним ухвали цьо­горічного XVII партійного з'їзду цілком звели нанівець основ­ні закони СССР і скасували елементарні засади контролі державного управління. Так диктатура з початкового засобу досягнення поставлених цілей перетворилася у самоціль.

Сталінський режим є логічним наслідком примітивної програми комунізму, що свою ціль добачувала в механічному спрощуванню всіх різноманітних елементів життя й здійсню­вала це завдання брутальними методами терору. Хвора концепція не могла створити здорових форм суспільного існуван­ня! Всяка диктатура, обперта на перманентному політичному терорі і здушенні самодіяльності народу, стає ціллю в собі; вона водночас закономірно, звужує й ту нечисленну суспільну, базу що на ній сама тримається. Так сталося й з диктатурою компартії. Опанувавши владу й зв’язані з нею соціальні та матеріальні корнети, комуністична кліка все більш замикалася в собі. Вслід за упослідженими “нетрудовими” елементами, від неї відривалися й ті класи, що її саму привели до влади: се­лянство та робітництво. В останніх часах глибока прірва вже лягає між масами компартії та її проводом, що тримається лише на інерції тимчасової пореволюційної рівноваги. Періодичні “чистки” кадрів компартії стверджусь це явище.

Стремління комунізму до ліквідації нетрудових, паразитарних верcтв, не могло само по собі викликати заперечень. Дійсно, в кого можуть збуджувати симпатії непродукуючі, експлуатаційні елементи, що ними просякнений соціальний устрій сучасної капіталістичної демократії? Однак у цій соціальній реконструкції, практичні методи комунізму цілком ро­зійшлися з його теоретичними цілями. Самий розділ на “трудо­ві” і “нетрудові” верстви давно вже перестав бути актуальним у змінених суспільних і продукційних умовах совіцького Со­юзу. Поглиблюючи його й тепер, сталінська диктатура керму­ється навіть вже не соціальними міркуваннями, лише штучни­ми, зовнішніми ознаками: “певна” чи “непевна” дана людина або колектив для пануючої кліки ?.. Сучасність совіцького Со­юзу визначається вражаючою нерівністю. Право на існування мають лише вибранці комуністичного режиму. Цих — зникаюча меншість. Всі інші засуджені на животіння, на сліпий послух і ролю безвладного знаряддя п руках комуністичної деспотії. Цих — багатомільонова більшість.

Переродження компартії в замкнену касту пануючих бюрократів змінило її дух і психологію. Її революційна енер­гія вгасла. Сучасне її наставлення — це бажання-миру й безжурного уживання поглядів перемоги... для самої себе. Відповідно до цього змінилися й погляди комунізму на істоту держави. Ця остання перестала бути для нього лише “прикрою необхідністю”... Автоматично ще й тепер виголошуючи святочні інтернаціональні формули, совіцька влада на ділі “деградувалася” до культу власної великодержавності. Це й не дивно! Поставивши своєю ціллю вдержання влади для самої влади, сталінська правляча кліка неминучо мусила опертися на базу, що найкраще її забезпечує: на державу. Вона теоретично не від того, щоб посісти й цілий світ! Але де є певність, що так буде? Хто може ручити, що в наслідку нових світо­вих збройних заворушень, вона не втратить й те, що має те­пер?! Такі сумнівні “авантюри” вже не в стані приваблювати сучасний комунізм, з його консервативним “реалізмом”. За­бувши про свої колишні максимальні постуляти, він задо­вольняється мінімум: тими можливостями панування, що їх дає йому СССР. “Краще ворона в руках, ніж орел у небі” — такою є філософія сталінізму. З цього психологічного мо­менту самозбереження випливає, як будемо бачити, і сталін­ська концепція “соціалізму в одній країні”.

При всьому своєму теоретичному інтернаціоналізмі, ком­партія була та є еманацією московського духа та московсь­кої психологічної стихії, зо всіма прикметами їх негативності, хаотичності, примітивності та самозаперечливості. Ці прик­мети позначили і створену нею державу. В СССР — гасла ін­тернаціоналізму парадоксально сполучаються з московським імперіалістичним месіанством; ідеї найбільших утопій співжиють із реальним режимом терору та нищенням індивідуальності; матеріалізм — з містикою; соціалістичні поступові те­орії — годяться з вражаючою соціальною нерівністю, що заіснувала на тлі комуністичного устрою, а гасла нової людини — з огидним у своїй заскорузлості міщанством. Але насампе­ред, СССР — це вияв обновленої московської великодержавності, що їй комунізм (большевизм) намагається привернути зломану потенцію. Власне цією тенденцією слід пояснювати імперіалістичну політику комунізму у відношенні до поневоле­них народів СССР, що її він приховує брехливо-спекулятивни­ми формулами ленінської “національної” теорії.

Як бачимо, до існуючої державно-устроєвої концепції ко­мунізму неможливо підходити з якими будь теоретичними кри­теріями. Практика московського большевизму переліцитувала навіть (самі по собі деструктивні) комуністичні теорії...

Але й у плані економічному, що був його головною ос­новою, комунізм не справився з поставленими теоретичними завданнями. Його найбільш класичною та додержаною в дусі суворої доктрини епохою – був, згаданий вже, воєнний комунізм. Знищено тоді було приватну власність, особисту ініціативу, товаровий обмін на засаді усталеної грошової одиниці та всі, дотепер знані, закони господарської продукції. Замісць цього, економіку опанувала однобока концепція планового розподілу вже нагромаджених до революції багацтв, без спроможності їх нового творення. Воєнний комунізм був поверненням до часів так зв. натурального господарства, з його примітивним обміном; він означав деградацію економічної системи на століття взад. Це швидко зрозумів і Лєнін, скасувавши воєнний комунізм і запровадивши “Нову Економічну Політику” (НЕП), що тимчасово обмежену власність і приватну ініціативу в господарському виробництві. НЕП був першою поразкою комунізму з його теоріями загальної “уравніловкі”. Зійшовши на манівці власної доктрини – він до неї вже не вернув! Логіка економічного розвитку та психологічна стихія мас невмолимо штовхала його до так легко знищених і так важко відновлюваних засад сучасної господарської системи, з її комерційним розрахунком, законами собівартості, оплати праці згідно з ознаками кваліфікації та грошевим риночним товарооборотом.

На невдачах комунізму відбилася й та обставина, що самий марксизм, теоретично зорієнтований на саму деструктивну фазу соціальної революції, не давав конкретного пляну організації соціалістичного виробництва, а тим більше комуністичного розподілу його кадрів. Фатальний вплив мало й те, що комунізм – всупереч марксівській теорії про закономірність економічного назрівання соціальної революції – опанував владу якраз у Росії, де цих “закономірних” передпосилок не було. Цей парадокс змусив Лєніна виробити... нову “теорію”, що вже унезалежнювала процеси революції від її економічної дозрілості... В умовах диктатури компартії, її вождеві вільно було голосити які завгодно спекулятивні теорії. Та це справі не помогло! Як із дерева й глини немислимо збудувати модерну машину, так і нерозвинена економічна система Росії не могла стати базою для соціалістичної реконструкції.

Ціла історія господарських п’ятирічних планів СССР — це історія компромісів фантастичної доктрини комунізму з непереможними законами економіки. Економічний сталінізм — це не комунізм і не соціалізм; це особлива форма державного капіталізму, де основні принципи приватновласницької капіталістичної системи нещасливо сполучені з урядовим плановим бюрократизмом. Цей останній, відкинувши якраз най­більш життєві елементи капіталістичного устрою, заабсорбував у собі його негативні прикмети: монополізм, матеріальну експлуатацію, соціальну нерівність. У висліді, на тлі матеріально ожебраченої країни, заіснував економічний режим “доганяння Америки”, кермований не господарською доцільністю, лише інтересами політики панування. Будучність закономірно штовхатиме совіцьку економіку на шлях ще більших суперечностей, все далі від первісної її доктрини.

Економічна, еволюція комунізму переходила в умовах опозиційних потрясінь внутрі компартії. Сучасна “генераль­на лінія” Сталіна, з її індустріалізацією, й колективізацією — не властиво програма лівої опозиції компартії: троцькізму. Знищивши троцькізм у боротьбі за владу, Сталін позичив певні елементи його економічної програми. Але для троцькізму його економічна програма була лише частиною загального завдання; центр завдання лежав у приспішенні світової революції. Сталінізм відмовився революційної концепції троцькізму та заступив її формулою “соціалізму в одній країні” що означала злє замаскований відворот від початкових революційних теорій. На цю нову тактику вплинули: національно-консервативне й програмове переродження московського комунізму, його внутрішня слабість і крах міжнародного комуністичного руху.

Сучасна тенденція сталінізму до спільного фронту з міжнародною соціал-демократією є під оглядом дегенерації комунізму вельми характерна! Комунізм закінчує цикль свого розвитку; відорвавшись колись від поміркованого офіційного соціалізму в якості непримиримого революційного фактора, він — вичерпаний у своїй потенції — вертає на рейки спеку­лятивного угодовства. Теоретичні ідеали, змагання, нове життя, нова людина — де всі ті кличі, що колись захоплювали “стару гвардію” Лєніна?!. Сьогодні для червоних можновлад­ців це вже не більше, як “лєвацкая балтавня”... Для цього во­ни стали надто “реалістичними”. Вже нема містики первісних поривів, коли не рахувати містичного самозакохання й себе та свою азійську володарність. Їх ціль єдина: самозбереження, рятунок від наступу ворожих стихій.

Ось реальні підсумки “найбільшого в історії” комуно-соціалістичного експерименту. З великих мрій зродилась похмура, мерзотна дійсність. Комунізм вже на останньому етапі. Здержує його лише інерція колишньої енергії. Але не надовго. Бо історія не помиляється...
^ ІV. ФАШИЗМ

Фашизм — це насамперед ідейна, й духова реакція на стан сучасності, що його витворили демократія, соціалізм і комунізм. Політична демократія, поступово втрачаючи духо­ву й національну основу свого єства, просякалася раціоналіз­мом і космополітизмом; соціалізм і комунізм цей процес погли­били своєю матеріалістичною концепцією та неприродними інтернаціональними утопіями. В цих виявах фашизм добачував небезпеку збочення суспільства на манівці духового примітивізування та профанацію самої мети життя, і протиставив їм свою світоглядову й устроєву систему.

Коли демократія в основу своєї доктрини клала надмір­ний культ розуму (раціоналізм, позитивізм), а комуно-соціалізм — матерію (історичний і діалектичний матеріалізм), то фашизм свою фільозофію побудував на признанню духа, волі та ідей (спірітуалізм, волюнтаризм, ідеалізм), за рішаючих чинників історичного розвитку.

Світогляд і устрій фашизму не поривають (як це теоре­тично хотів зробити комунізм) всіх зв’язків із створеним на­шою епохою укладом духового, культурного, морального, звичаєвого й суспільно-господарського існування. Вони ставлять собі завданням обновити цей уклад, пристосувати його до змінених умов життя, шляхом повернення до призабутих вже принципів ідеалізму та реконструкції перестарілих соціальних засад. Це не значить, що фашизм є мирною, еволюційною течією. Навпаки, — ціла його природа динамічна й революційна. Його внутрішня суть і реформи болючо б’ють комуно-соціалізм, закостенілий консерватизм і ліберальну демократію, проголошуючи їм війну. Мимо того фашизм заховує зв’язок із минувшиною; на тлі її він виступає в ролі творчого реформатора, а не руйнуючого нігіліста. Цей конструктивізм його істоти органічно непримиримий із безтрадиційною, ворохобницькою природою комуно-соціалізму. Вростаючи сво­їми світоглядовими й аполітичними коріннями в позитивні над­бання й традиції минулого — фашизм находить у них джере­ло свого новаторства, посилюючи та міняючи їх зміст і зов­нішні форми, ослаблені чи здеформовані часом й обставинами.

Так демократія скристалізувала сучасне поняття національності, і в порядку історичного процесу витворила політико-соціологічне явище державної нації. Пізніше поширення егоцентричного лібералізму, гуманізму та космополітизму, вкупі з матеріалістичним світоглядом послабили й розхитали початковий зміст національного ідеалу. Фашизм підхопив, вирвав із рук демократії упосліджений ідеал нації та підніс його на небувалу висоту, вкладаючи її його життєве здійснення свою вольову потугу і патос молодої творчости. Демократія також була творцем капіталістичного устрою. Започаткувавши епоху величезного матеріального прогресу, капіталізм із бігом часу все більш перетворювався в антисоціальний фактор. Де­мократія не виявила сил і здібностей, щоб своєчасно скорегу­вати шляхи капіталізму та узгіднити його дальший розвиток із життєвими інтересами народів, і внаслідок нього опинила­ся в хаосі соціально-класової боротьби та економічних потрясень. Уважаючи, що капіталістичний устрій себе ще не пережив, фашизм старається використати його форми виробництва й обміну, водночас усуваючи їх шкідливі з соціального погляду прикмети. Цю тенденцію реформаторської тяглости бачимо і в інших виявах фашизму.

Весь свій ідеалізм і волюнтаризм фашизм зосереджує в одному рішаючому центрі:
1   2   3   4   5   6   7

Похожие:

Передмова iconПередмова
Завдання психології вищої школи на сучасному етапі реформування вищої освіти в Україні
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2020
контакты
userdocs.ru
Главная страница