Передмова


НазваниеПередмова
страница4/7
Дата публикации01.07.2013
Размер1.28 Mb.
ТипДокументы
userdocs.ru > Культура > Документы
1   2   3   4   5   6   7


^ II. ІСТОТА І ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВИ
Розуміння нації, як найвищої в своїй внутрішній цінності й значінні основи суспільного життя, приводить націона­лізм також до відповідного трактування істоти та завдань держави. У відмінність до соціалістичних протидержавних те­орій, український націоналізм вчить, що передумовою забез­печення всебічного розвитку нації та її активної ролі в світо­вому оточенні є власна, незалежна держава. Державна органі­зація має узгіднити взаїмочинність усіх сил нації та уможливляти їм свобідний розвиток. Вона — в розумінні українського націоналізму — має відображувати в собі співвідно­шення окремим національно-суспільних складників, об’єднувати їх, в оту суцільність і охороняти їх назовні силою й пра­вом своєї суверенності (незалежності). Факт існування нації не конче зумовляться її державною незалежністю (бува­ють і недержавні нації; з таких наразі є й Українська Нація), проте тільки через власну державу нація стає творчим чинни­ком історії й повноправним господарем своєї власної долі. Без нього нація завжди й неминуче стає предметом поневолення й визиску інших державних націй.

Тільки державне існування нації вповні здійснює і поси­лює чинний характер самої національної ідеї. Тому основне завдання нації полягає в поширенні її державних меж насам­перед на цілий, пов’язаний із нею, етнографічний простір. За цим промовляє не тільки духова й фізична неподільність нації, але і усі підстави її власної будуччини. Неможливість чи невміння досягнути свого державного об’єднання позбавляє націю передпосилок дальшого належного росту, а навіть спроможності правильно виконувати свої життєві функції. Тоді нації унеможливлюється не лише заспокоєння евентуальних потреб екстенсивного (зовнішнього) поширення, але й інтенсивне (внутрішнє) використання її власних ресурсів.

Життя а його духовими двигунами й протилежними інте­ресами накидає нації свій залізний закон; згідно з ним пере­думовою її здоров`я, сили й поступу є державна соборність. Без цього загрожує нації розшматування й руїна. Ось причи­ни, чому український націоналізм із такою непримиримістю поборює — поруч історичних ворогів — також москофільство наших комуно-соціалістів та гетьманців і полонофільство ундо-уенерівщини. Свідомий величезного значіння об’єднання всіх земель Української Нації, як головної підстави її здорового існування — він протиставить цим групам кон­цепцію власних сил нації й національної революції, змагаю­чись за здобуття Самостійної, Соборної Держави, що є цент­ральним пунктом його політичної програми.

Засаду великодержавності ми підчеркуємо нарочито, щоби вказати на ті принципові розбіжности, що заходять між українським революційним націоналізмом і різними так зв. “національними” партіями в оцінках завдань і значіння на­шої будучої держави. Протисоборницька (а тим самим і, противеликодержавницька) постава партій, пов’язана з їх фактичним відмовленням від всякої чинної боротьби за держав­ність (легалізм і опортунізм) не є випадком! Тут ділає їх збірна психологія, оперта на старому раціоналістичному сві­тогляді, з його скептицизмом, вірою в пацифістичну конструк­цію життя, де правда, мовляв, “сама перемагає” (“бо чейже життя кермується розумом, а не сліпими стихіями”...). Цим раціоналізмом оперували наші партії в найбільш рішаючі й критичні для Української Нації моменти. Що з того вийшло — всі знаємо! Проте й після пережитого трагічного досвіду їх психологічне наставлення ніяк не змінилося... І тепер су­проти боротьби, змагання, жертв, заборчого натиску — вза­галі супроти всякої акції, що вимагає напняття волі та зусиль — протестує увесь їх внутрішній зміст.

Стан боєвого поготівля й чинності вражає їх незвичним напруженням; він лякає їх примусом жертв, необхідністю по­ставити все на одну карту й поступитися егоцентризмом “осо­бистого інтересу”. Тому відкидають вони тактику прямого революційного Наступу — з її непримиримістю й принципіалізмом — послуговуючись коньюктурництвом, спекуляціями, легалізмом, опортунізмом і філософією: “якось то буде”... Самостійності вони справді хотіли б, коли б хтось їм її “дав”; одначе нічого самі не роблячи для здійснення цього завдання, вони вже згори спішать самодемобілізуватися в очікуванні то­го “спокою”, що чекає їх у власній державі. Для того власне вони з такою завзятістю (справді гідною кращого примінення!) виступають супроти націоналістичної концепції націо­нальних і міжнаціональних відносин, що вимагає постійного зосередження сил, витривалості й чуйної пильності. Уважаю­чи націоналістичне гасло — Україна понад усе! — за “нездо­ровий” або “смішний” шовінізм, а націоналістичну теорію перманентної (постійної) міжнаціональної боротьби й суперниц­тва — де встояти може лише сильна, ініціативна нація — за “шкідливий імперіалізм”, вони вже наперед присягаються, що, здобувши державу (навіть лише у межах Вінницького пові­ту !..) нізащо не вестимуть супроти інших націй активної по­літики. Наївні в своєму доктринерстві та непоправно хворі на нігілістичне ставлення до всякої вищої мети, що не уклада­ється в вульгарні, обивательські поняття спокою й “добробу­ту одиниці” — вони годяться лише на вимушену іншими “оборону”... Забувають при тому, що навіть оборона успішна лише в наступі!

Український націоналізм хоче спричинитися до створен­ня потужної й великої держави, що в стані була б кожночасно — через свою внутрішню скріпленість і зовнішню актив­ність — найкраще здійснювати завдання Української Нації та захищати її інтереси перед іншими націями. Як вказувало­ся, у цьому устремлінні він послуговується насамперед засадами здорової, егоїстичної національної моралі, необмежуваної ніякими “принципіальними” умовами і виключністю націо­нального інтересу, що стає для нього превище всіх “загально­людських” доктрин.

Заперечити життєву рацію цих прагнень і принципів на­ціоналізму ніхто не в силі; не можуть цього зробити й про тивні йому партії. Тому в боротьбі з націоналізмом послуговуються вони провокаційними брехнями, свідомо викривлю­ючи його ідеологію й програмові завдання. Вони твердять, що націоналізм хоче поневолити власне ж суспільство й пе­ретворити його в сліпе, безчинне знаряддя послуху “кліці диктаторщиків”, що каже: “Держава — це я!”

Утотожнюючи український націоналізм із фашизмом (і при цьому в кривім дзеркалі, брехливо, представляючи самий фашизм у спекулятивній надії, що ширшому громадянству не­доступні його джерельні студії, крім безграмотних і демаго­гічних брошурок) — вони тенденційно представляють його в суспільній опінії за “протинародній” рух і “пужало” громадсь­кої свободи.. Між тим український націоналізм, признаючи за фашизмом велику історичну заслугу і дійсно наближуючись де нього своїм ідеологічним змістом, є водночас рухом на­скрізь оригінальним і від нікого незалежним. Він орієнтуєть­ся лише на завдання власної нації, чого якраз ніяк не можна сказати про наші партії, що в своїй прив’язаності до чужих неорганічних ідеологій цілком забувають умови та вимоги власного національного оточення.

Націоналізм вчить, що коли нація уявляє собою підставу людської спільноти й джерело її духової та матеріальної творчости, то держава — це життєве здійснення нації, це засіб, що забезпечує, удосконалює й збагачує її існування, як рівнож означує її історичну роль між іншими націями. В націо­налістичному світогляді нація й держава виступають як одно-ціла та найвища в її ідейній і реальній вартості мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму держа­ва не є відірваною від життя й людей самоціллю. Натомість вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націона­лізм підпорядковує всі інші цілі та інтереси: класові, партій­ні, групові й особисті.

Таке розуміння істоти держави далеко відбігає від по­глядів на її природу політичної демократії, а зокрема - “демократії” української... Остання й тепер перебуває під прокляттям примітивної та безтрадиційної ідеології, що з особ­ливою силою проявляється серед бездержавних національних суспільств. Зводячи (здоровий у своїй річевій основі) постулат індивідуальної свободи до абсурдного анархізму в думках і діланню, а поняття особистого інтересу до отупілої міщанської своєкорисності — наша радикальна й соціалістична | демократія являє собою застрашаюче видовище ідейного й політичного нігілізму, що стає запереченням усякої системи; ієрархії й громадського ладу. Вищі неуємні вартості дер­жави — це для неї не більше, як... “реакція”, або й “контрре­волюція”... Пересякнена й тепер забобонністю нігілістично - драгоманівської “науки”, вона до всякої державної організа­ції ставиться з засадничою підозрілістю... Всякий державний устрій, (крім її власних програм, де є все, крім... елементів, державництва!) Їй взагалі представляється не інакше, як поліційний комісаріат”, де когось обов’язково мають “душити” і “поневолювати”. Вона взагалі найкраще почувається в умовах дезорганізованості, а як і в організації, то найрадше під чужонаціональною рукою... Одначе коли б таки прийшло до створення власної держави, то ундо-уенерівські й радикал-соціалістичні “демократи” інакше собі її не мислять, як в ролі тої “кооперативи”, де кожний міг би вільно ходити за “добро­бутом”, при тому з якнайменшим тягарем державних обов’язків і жертв. В цей спосіб розуміють вони “ідеї” громадської свободи й людських прав...

Між тим так не є й не сміє бути! Здорова й альтруїстична супроти власної нації, ідеологія українського націоналізму не може погодитися на трактування держави лише за технічний середник задоволення громадських і особистих інтересів. Дер­жава — це не крамничка, що до неї ходять тільки “за потре­бою”... Стоячи на службі національно-громадських інтересів, допомагаючи в їх здійсненню цілому суспільству й поодино­ким громадянам — держава водночас має свій власний, неза­лежний зміст і характер, випливаючий із зверхності її мети та загальності її значіння. Сама її природа й національно-історична суть обдаровують її вищими вартостями, що перед ними мусить коритися частковий і дочасний інтерес. Держана — це не лише організована доцільність; це насамперед святе святих нації, що зобов’язує кожного громадянина до служіння, жертв і високих духових поривів.

Не внутрішня боротьба часткових інтересів, тільки солі­дарні, узгіднені зусилля цілого суспільства, спрямовані на за­безпечення сили й ладу держави, можуть гарантувати в лоні нації всім її прошарованням внутрішній мир, охорону, працю, законність, соціальну справедливість і розвиток. Це конструктивне завдання націоналізм означує в гаслі: —

— Держава вище кляс і партій! —

Державний устрій націоналізм будує на авторитеті вла­ди й організованій на органічному принципі участі в держав­ному керовництві працюючих версти Української Нації. Під­креслюємо — працюючих верств, бо націоналістична ідеологія (цілком далека як від соціалістичної демагогії, так: і від протисуспільної реакційності клерикальне - гетьманського “консерватизму”) зумовляє рівність у громадських правах й участь у державній кермі насамперед обов’язком громадянина та його працею на користь нації та держави. Тільки творчі, продукуючі соціальні складники нації — вважає націоналізм управненими й гідними до керми державою. З цих власне складників творитиметься справжня провідна верства. Натомість соціальним хижакам, суспільним неробам, шкідникам і політичним “отаманам” — націоналізм відмовляє не тільки права на керовництво, але й самої рації існування.

На цих принципах будується устроєва концепція україн­ського націоналізму, то її називаємо націократією. Політич­ні, соціальні й господарські форми націократії ми переглянемо нижче. Тепер подаємо її загальну дефініцію. Отже націокра­тією називаємо режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об’єднаних — відповідно до їх супільно-продукційної функції — в представницьких органах державного управління.

ІІІ. СУСПІЛЬНО - ВИРОБНИЧА СТРУКТУРА НАЦІЇ.

Нація, це вічність — вчить український націоналізм. Ко­ріння її виростають із глибини віків, а розвоєвий гін прямує в незбагнену прийдешність. Являючись підставою існування даної людської спільноти, нація єднає в своїй тяглій незмінності її окремі складники. Органічна, у своїй духовій і фізичній істоті, як цілість, :вона й цим складникам надає в кожну пору історичного розвитку органічний характер. Внутрішній поділ нації на окремі складники мінявся, щодо їх суспільних форм і функцій, й процесі історії. В нашій епосі цей поділ у середині нації означується існуванням окремих соціальних груп населення.

Проблеми соціальних груп, їх взаїмочинності та відно­шення до нації й держави належать під цю пору до найбільш спірних й актуальних. Власне тут лежить вузол боротьби ідей і суспільних антагонізмів, що стрясають сучасність, зроджу­ючи соціальні конфлікти й революційні зриви. Щоб зрозу­міти причини цих явищ, треба розглянути ті процеси й по­будники, що приводять до згаданого поділу. Кожна націо­нальна спільнота має дві сторони свого буття: духову й матеріальну. Коли перша є джерелом її творчости, то друга — це те реальне тло, що на ньому ця творчість конкретизується в певних матеріальних надбаннях. Як духова творчість уля­гає законам якісної, індивідуальної градації (спираючись на ній, націоналізм заперечує комуністичний психоз “колективу”, що не творить, лише “делаєт” культуру...) так і матеріальна чинність суспільства базується на виробничій градації, що диктується життєвою доцільністю й називається суспільно-господарським поділом праці.

Принцип господарського поділу праці обсервуємо вже в примітивних суспільствах старовини. В міру культурно-матеріального їх розвитку та поширення товарового обміну, цей розподіл все поглиблювався, витворюючи окремі суспільні групи (цехи, виробничі корпорації, стани) людей, занятих виробництвом конкретних господарських продуктів, що їх об­мін забезпечував їм існування. В цій історичній добі знаходимо початки теперішнього суспільного розгалуження націй. Протягом останнього століття, при капіталістичній системі продукції Й обміну, господарський поділ праці пішов приспішеними темпами й оформився в сучасній технічно-виробничій спеціалізації й соціально-класовій диференціації суспільства. Як бачимо, розпиток суспільно-виробничої структури націй прямував органічними шляхами, відображаючи в собі більш ускладнені вимоги життя й господарської продукції.

Слід зазначити, що розподіл суспільних функцій не об­межився на самій господарській ділянці; він впливав також на нерівномірну концентрацію багацтв, запроваджував протилежність матеріальних інтересів, і спричинявся до витворен­ня відповідних політико-устроєвих систем в історії, де право на владу й панування здобували упривілейовані, економічно сильніші групи, що накидали обов’язок послуху й господар­ську залежність матеріально-слабшим. Ціла історія позна­чається цим змаганням багацтва з бідностю за перерозподіл матеріальних дібр і за політичні впливи, змаганням, що узмістовлюється в сучасному широкому понятті соціальної бо­ротьби та експлуатації. На фоні цих процесія виринає ряд питань. Коли суспільно-виробничий розподіл нації є явище органічне, то чи справді стають неминучі й антагонізми її ок­ремих складників? Чи дійсно соціальний гнет і експльотація економічно слабших — сильнішими, мають характер закономірності? А коли так, то чи не означає те, що сама концеп­ція суспільного життя є несправедливою й аморальною ?..

До розв’язки цих питань, демократія й комуно-соціалізм підійшли різними шляхами. Визнаючи факт соціальної нерівності, політична демократія шукала способів її направи головно в площині етичній, їй здавалося, що досить проголоси­ти свободу індивіда, виховати його на гаслах “рівності й бра­терства”, як цей індивід, а за ним і всі інші, виявляючи свої прагнення у “волі більшості”, запровадять корисний, відпо­відний “справедливій логіці” життя, суспільний лад. Між тим демократичні теорії привели до несподіваних і протилежних практичних наслідків: в епоху демократії й капіталізму, соціальна нерівність, матеріальний визиск праці й політичне па­нування фінансово-партійної олігархічної меншості над більшістю набрали особливо виразних і антисуспільних форм.

Комуно-соціалізм не вірив у направляючу силу етики, особливо — “буржуазної” етики. Конструктивний вплив мо­же мати лише “соціалістична” етика, то буде наслідком соціально-політичної й економічної перебудови суспільства, а не її причиною — казав він. Заперечуючи органічність нації й її окремих складників — кляс (крім пролетарської) комуно-соціалізм видвигнув програму соціальної революції, що має; скасувати приватну власність (як головну причину соціальної нерівіності й експльотації) і створити безкласове (однокласове) суспільство з соціалістичними засобами госпо­дарського виробництва. Коімуно-соціалістична концепція грі­шить не меншити помилками, що й демократична... Бо коли демократія, покладаючись на логіку “гри стихійних сил”,
1   2   3   4   5   6   7

Похожие:

Передмова iconПередмова
Завдання психології вищої школи на сучасному етапі реформування вищої освіти в Україні
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2020
контакты
userdocs.ru
Главная страница