Передмова


НазваниеПередмова
страница5/7
Дата публикации01.07.2013
Размер1.28 Mb.
ТипДокументы
userdocs.ru > Культура > Документы
1   2   3   4   5   6   7
недооцінила значіння організованого втручання суспільства в соціально-виробничі процеси, то комуно-соціалізм переоцінив можливості планово-регулюючого принципу в суспільнім житті, зводячи останнє до шкідливого схематизму й духово-матеріальної нівеляції. Комуно-соціалістичний теоретичний план створення однотипного, унітарного (олнокласового) пролетарського суспільства — то, мовляв, єдине може усу­нути визиск і нерівність — заперечував органічний суспіль­ний розподіл і тому завів у практиці. Це підтверджує й дій­сність СССР. В совіцькій “реторті” відбувається нова суспільна диференціація, а з нею кристалізується й стара соціальна нерівність, дарма, що означується вона тепер іншими назвами (раніше були “їх благородія” і “патомствениє дворянє” - тепер “партсекретарі” і “знатниє люді комунізму”...). На тлі цього процесу стає все більш виразним і матеріальний, визиск дійсно-працюючих псевдо-працюючими; цей визиск переходить в особливо жорстоких і характерних для нувори-шей-конвістадорів, що несподівано для самих себе вийшли на кін історії —формах...

З інших заложень виходить при розгляді порушуваних проблем націократична концепція. В розвиткові внутрішніх від­носин нації вона добачає органічний процес сполучення духа й матерії, що витворює в кожну тяглу історичну добу питоменні їй суспільно-виробничі й устроєві форми. Конструктивне чи деструктивне значіння цих форм в даному історичному періоді залежить від їх своєчасності й пристосованості до збірних потреб суспільного організму, що невпинно розви­вається. Тут спостерігаємо еволюцію, що має свою логіку й розставляє історію в певні послідовні етапи. Та обставина, що, наприклад, в добі меркантилізму Кольбера не існували літаки, сучасні банківські концерни, або не було “наукового” соціалізму, не є випадковою... При розгляді суспільних форм цієї еволюції з перспективи часу, годі встановлювати їх “соціальність”, чи “антисоціальність”, “справедливість” чи “несправедливість” на критеріях сучасних політичних теорій і етичних понять. Цієї власне помилки допускаються комуні­сти, коли в усіх, навіть прадавніх, періодах історії знаходять чудесне “підтвердження” партійних “законів” Маркса-Леніна-Сталіна, і таки наші соціалістичні “соціологи”, що описуючи добу Князя Володимира, або Богдана Хмельницького, підхо­дять до неї з критерієм темпераментного есерівського агіта­тора й обурено картають цих мерців за те, що були вони “буржуями-поміщиками” і “ворогами працюючого люду”... (коли не помиляємося, таку “науку” розвивав у своїх писан­нях Микита Шаповал). Бо коли соціальну справедливість ро­зуміти не тільки під кутом сьогоднішньої можливості для всіх людей добре їсти, одягатися й відпочивати, але у широ­кому плані історичної рації, то покажеться, що всі витворюва­ні нею соціальні, господарські, політичні й правні інститути були потрібні, як складові елементи загального прогресу, а тим самим для свого часу і справедливі, і етичні.

Соціально-неспра.ведливі й неетичні ставали вони тоді, коли дальші завдання суспільного розвитку переростали їх зміст і призначення, перетворюючи їх із факторів будуючих — в гальмуючі, або й руйнуючі. З правила одначе ці старіючі інститути (політичні устрої, господарські системи, суспільні стани і тд.), набираючи вже виразних паразитарно-шкідливих форм, все ж ще силкувалися вдержатися при житті й творили серед своїх прихильників в суспільстві своєрідні (“консерва­тивні” або реакційні) течії, аж поки цілковито не щезали, збагачуючи досвід і “архів” історії... Ці зміни найчастіше пере­ходили в умовах боротьби, противенства інтересів і соціальних антагонізмів, поки нові фактори не привертали порушену рів­новагу. В циклю цих історичних явищ, помічаємо, що коли еволюція стабілізує певний уклад суспільного існування в матеріальному плані, то революція виступає в ролі його корек­тора, черпаючи своє новаторство в площині ідей і духа.

В істоті своїй націократія також є й еволюційна і рево­люційна. Ця перша її прикмета виявляється в стремлінні збе­регти актуальні й животворчі сили суспільного укладу та за­безпечити для них найкращі умови розвитку, тоді, як друга — в організованій здатності своєчасно усувати перешкоди, що стають на дорозі прямувань суспільного організму. Тому у відмінність до інших політично-устроєвих концепцій, націо­кратія не має прикмет схолястичного доктринерства... Оперта на усталеному світогляді — вона в розбудові суспільно-виробничих і політичних відносин внутрі нації кермується не мертвими чи там паперовими програмами, лише безпо­середнім вчуванням в потреби нації та її окремних елементів.

Націократія визнає, що нерівність іманентна (істотна) суспільству. Хай цей закон заперечують демократичні ілюзії й комуно-соціалістична демагогія, проте він відповідає різноманітності й градації самого життя, що ніколи не укладаєть­ся в однотипні схеми. Справді конструктивні завдання суспіль­ства полягають не в безнадійних утопіях “уравніловки” (як­раз тут класично збанкротував комунізм !..) лише в організо­ваному стремлінні до радикальної направи сучасної виробничої анархії, до знищення паразитарної експлуатації інтелек­туального й фізичного труду, олігархічної безвідповідальності і станово-класових (буржуазних і комуністичних !..) аб­сурдів, що творять хворобу нашої епохи. Як будемо бачити, в цій власне площині шукає націократія направи соціальних відносин. Виходячи з принципів якості, творчого обов’язку та національної етики — вона будує лад, здібний забезпечи­ти кожному продукуючому членові суспільства всебічний розвиток, правове положення й справедливий еквівалент (оп­лату) його праці.

В середині нації дійсно проявляються певні розбіжності інтересів окремих суспільних груп та це в найменшій мірі не виправдує комуно-соціалістичних теорій заперечення самої нації й класової війни. Як у фізиці або фізіології, так і в нації переходить процес взаємного притягнення різнорідних по своєму змісту елементів; вона зазнає невпинного обміну суспільних речовин, що забезпечують її загальне здоров`я. Основою цієї внутрішньої гармонії є насамперед духо-волеві фактори; але крім їх впливають і фактори матеріальні. Бо мимо певної стичності, ці матеріальні завдання та інтереси найкраще здій­снюються й забезпечуються в організуючих і контролюючих рамках нації-держави. Гармонійне співробітництво соціальних груп порушується й зазнає внутрішніх зривів в умовах застарілості суспільно-виробничої структури нації, коли поруч актуальних груп для даної історичної доби — задержуються ще при житті, а то й пануванні ті складники, що вже пережили свою соціальну місію і, відмираючи в клітинах націй, стають паразитарними. Власне тому націократія — заперечуючи “пролетарську” фікцію комуно-соціалізму — з неменшою нетерпимістю ставиться до українських таки реакційних, або так зв. “консервативних”, течій, що під спекулятивного покришкою “трудових монархій” намагаються штучно відживити паразитарні й антисуспільні (поміщицькі й “протофісовські”) сили.

За фундамент своєї суспільно-виробничої й політичної бу­дови націократія бере животворчі — характерні для нашої доби й інтересів Української Нації — основні групи селян­ства, робітництва й провідної, продукуючої інтелігенції, що є еманацією (втіленням) цих перших двох соціальних груп, ведучи їх у творчу, бадьору будучність не шляхами антагонізмів і війни “всіх проти всіх” — лише соціального миру й солідарности (співробітництва).
^ IV. СОЦІЯЛЬНО - ЕКОНОМІЧНІ ПІДСТАВИ НАЦІ0КРАТІЇ

Націократія — як режим панування нації у власній дер­жаві, здійснюваний владою всіх її соціально-корисних верств — лишилася б утопією, коли б націоналізм не спромігся оперти її на здорових соціально-економічних підставах. Націократичні принципи надкласовості й національної солідарності перетворилися б на практиці в пусті слова, коли б український націоналізм не мав усталеного погляду на сучасну соціально-економічну проблематику та не знав практичних середників її конструктивної розв’язки на Україні.

Треба ствердити, що до проблеми надкласової держави й до самої можливості узгодження інтересів окремих соціальних груп — частина суспільної опінії ще й тепер ставиться, зо скептичним застереженням. Причини цього явища не можна пояснювати лише самими провокаціями московського комунізму й його інтернаціонально-соціалістичних (у нас радикал-соціалістичних, есерівських і есдеківських) підголосків.

Бо поруч із націоналістичними рухами різних народів і їх боротьбою за творчу, справедливу, відповідну сучасному розумінні суспільної етики, внутрішню солідаризацію націй, на уламках капіталістично-буржуазної демократії жирують різні групи, що використовують гасла націоналізму для своїх антисоціальних цілей. Ці непокликані й підозрілі “націоналісти” виходять переважно з середовища спекулянтів фінансового капіталу, інтернаціональних біржових пройдисвітів типу Ставицького, власників земельних латифундій, що використовують найбільш хижацьку ренту орендарського капіталізму, безжурних “стригунів” дивідендних купонів на цінності, ви­творювані інтелектуальною й фізичною працею інших людей і тд. Свідомо ігноруючи те, що націоналізм — це революція, спрямована не лише до обновлення національного життя, але й до радикальної зміни перестарілнх і паразитарних соціально-економічних відносин, ці легалізовані гангстери капіталізму часто підшиваються під націоналізм, проголошують себе за його “союзників” і маніпулюють його конструктивними принципами в деструктивних завданнях соціальної реакції.

В українській дійсності роль згаданих соціальних пара­зитів, на щастя, вже неактуальна, бо вони з корінням вирва­ні в часах революції. Що найвище їх останні рештки гніздять­ся лише на еміграції, здобуваючи, щоправда, в останніх часах співчуття серед частини найбільш назадницьких галицьких па­рафій... Безуспішно вичерпавши всі свої аргументи про “тру­дову монархію й консерватизм”, завівшись на концепціях “бо­жих влад” та інших гетьмансько-клерикальних “енцикліках”, вони й собі проповідують націоналістичні теорії надкласовості й національної солідарності!, стараючись ціпи словесним жон­глюванням замаскувати протинародні наміри “гаспод памєщіков” з берегів Ванзее.

Між тим справжня солідаризація й пріоритет збірних ін­тересів нації, можливі до здійснення лише в умовах такої полі­тичної й суспільно-виробничої реконструкції держави, що — спираючись на надкласову суть націократії — не тільки за­безпечувала б регульовання соціально-економічних розбіж­ностей, але — і це найголовніше — звела б саму їх можливість і причини до мінімуму (вище ми вже згадували, що ціл­ковите усунення цих розбіжностей немислимо й для націократії; цьому суперечить закон супільно-виробничої диференціації нації).

На бігунах нашої епохи бачимо дві соціально-економічні системи: приватновласницький капіталізм демократії та дер­жавний (або псевдосоціалістичний) капіталізм московського комунізму. Зроджений вимогами технічного розвитку й ус­кладненням суспільної структури, класичний капіталізм сперся на потрійній формулі, що її конкретизували в своїх теорі­ях Адам Сміт та інші економісти минулого століття: “недоторканій, свяченій приватній власности”, господарській свободі й приватній ініціативі, стимульованої прагненням ка­піталістичного зиску. Як бачили ми при розгляді проблем по­літичної демократії, спочатку капіталізм справді був соціально-корисною, дієвою силою технічного й цивілізаційно-культурного прогресу. Пізніше ускладнення господарського ви­робництва й розподілу перетворили значну частину капіталі­стичних принципів в анахронізми, то фатально штовхали са­мий капіталізм на антисоціальні манівці. Знесилена в свому по­ступі й закостеніла на “високих” (“логічних”...) безчинних кличах, політична демократія не спромоглася вчасно ці анахронізми скорегувати й лишила події котитися до... цілком нелогічного кінця, що супроти нього не може тепер не бури­тися конструктивний суспільний інтерес, мораль і етика.

Сучасне положення капіталізму замало пояснювати кри­зою товарової перепродукції, дефектами обміну й грошової циркуляції. Існуючий на перестарілих, гниючих соціальних підпорках, капіталізм переживає справжню й глибоку рево­люцію, що з господарської площини переходить у суспільно-політичну війну всіх проти всіх. Доба продукуючого, соціально-корисного, капіталу, з творчим розмахом його колишніх “капітанів”, що одушевляла теорії Сміта, скомпрометована анонімним — позбавленим всяких творчих стимулів — фінан­совим капіталом, що ціль свою добачує в спекуляції штучни­ми символами реальних цінностей на шкоду суспільним інте­ресам. Приватна власність — з засобу добробуту й господарського скріплений суспільних мас — перетворилася в серед­ник застрашаючої соціальної нерівності; приватна ініціатива — з побудника господарської діяльности — обернулася в анархію виробництва і монополь хижацьких клік; природне устремління людини до зиску — виллялося в легалізовані фор­ми експлуатації праці, а сама праця — обернена в “звичайний товар” — втратила свій колишній духовий зміст, свою мораль і творчу філософію. Нелогічно змагати до направи певних наслідків без усунення причин, що їх зроджують. Так само нелогічні спроби поєднання націократичних принципів надкласовості й соціального миру з силами капіталістичної реакції, що зроджують суспільний паразитизм і перманентні соціальні антагонізми. Ті, що ігнорують цю логіку, ведуть нечесну гру!

Соціалізм — коли відкинути його неприродний матеріалістичний світогляд — до певної міри правильно викрив антисоціальні дефекти капіталістичного устрою, але самий помилився в своїх висновках. Його спрощена, механічна схема Могла дати лише такі наслідки, що їх бачимо на практиці мос­ковського комунізму. Комунізм створив у площині суспільно-політичній нову формою, але стару змістом, соціальну нерів­ність, сполучену з тиранією узурпаторської кліки, а в госпо­дарській — неповоротливу, хаотичну (дарма що “планову”!), машину державного капіталізму, що — вбивши всі здорові стимули праці й приватного інтересу — душить країну смер­тельним пресом визиску, безглуздого експериментаторства та марнотратства народних сил.

Українська націократія свою соціально-економічну політику будує на критичному досвіді й поєднанні старих до­цільних елементів із новими формами та завданнями суспіль­ного життя. Внутрішні суперечності капіталізму очевидні; во­ни з усе більшою силою позначатимуться на занархізованні внутрішніх відносин демократії. Проте помилкою думати, що всі його засади втратили свою актуальність. Життєздатні принципи капіталізму націократія використовує в зреформо­ваних суспільно-виробничих умовах.

Так вона не заперечує приватну власність, економічну свободу й прагнення господарського зиску. Власність, при­ватна ініціатива й право на зиск — це проблеми не лише економічні, але й психологічні. Вони в основними, рушійними силами господарського розвитку. Де ці сили паралізовані — там вбивається само суспільне життя, а з ним і творчу від­повідальність громадянина; на їх місце приходить бюрокра­тична мертвеччина й лицемірне “ханжество”, що ховає під брехливою маскою штучно погамовану людську натуру (при­клад комунізму). Але водночас націократія привертає цим рушійним силам їх втрачений при капіталізмі властивий вміст. Інститут приватної власності, господарську свободу й стимули зиску — що в умовах капіталізму перетворилися в легалізований спекулятивними формулами “священості” і “економічного лібералізму” засіб хижацького визиску, в мо­нополь панування клік і в аморальне право паразитарного споживання плодів праці інших людей, нічого взамін не продукуючи — вона обмежує твердими рамками творчого обов’язку, встановлюючи рівновагу між авторитетом держави, ін­тересами цілого суспільства й приватними стимулами господарюючого індивіда. Твердження соціалізму, що приватно-.власницькі елементи капіталізму мають тенденцію перероста­ти в антисоціальні вияви, підставне в умовах нерегульованого, стихійного характеру соціальних відносин і господарської продукції. Для
1   2   3   4   5   6   7

Похожие:

Передмова iconПередмова
Завдання психології вищої школи на сучасному етапі реформування вищої освіти в Україні
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2020
контакты
userdocs.ru
Главная страница