Передмова


НазваниеПередмова
страница6/7
Дата публикации01.07.2013
Размер1.28 Mb.
ТипДокументы
userdocs.ru > Культура > Документы
1   2   3   4   5   6   7
збереження згаданої рівноваги, націократія надає своїй соціально-економічній системі комбінова­ний характер, де приватна власність і економічна свобода сполучатимуться зо здійснюваними державою принципами гос­подарської планової контролі й з певними родами колективної (Націоналізованої, муніципалізованої та кооперативної) власності там, де вона обумовлюється самим характером господарства.

При розбудові держави, націократія стане перед наслідками, що їх створила на більшій частині наших земель соціальна революція. Абстрагуючи від факту сучасної окупації України ворогами — ці наслідки в ніякому випадку не мож­на ігнорувати. Вони виявилися в двох позитивних напрямках: в знищенні чужого приватного фінансового, промислового й аграрного капіталу та в створенні нової суспільно-виробни­чої структури нашої нації, що характеризується наявністю трьох вирішальних соціальних груп: продукуючої інтелігенції, селянства й робітництва.

Націократія заперечує реставрацію капіталістично-поміщицького ладу в його колишніх формах. Засаднича шкідливість такої реставрації поглиблювалася б на Україні ще й відсутністю національних капіталів. Вона означала б насам­перед повернення ворожих нації (московсько-польських і т.д.), визискувачів, уводячи, таким чином, у національний організм не лише елементи соціального, але й державно-політичного розкладу. (Тут, між іншими, ховається одна з причин, чому український націоналізм ставиться з непримиримістю до “орі­єнтацій” наших угодовських партій на “союзників” і різних підозрілих інтернаціональних спекулянтів...).

Зберігаючи комбінований принцип колективного й приватного інтересу, націократія індустріальний розвиток країни будуватиме на мішаних засадах націоналізованої (себто удер­жавленої), муніципалізованої, кооперативної і приватнокапіталістичної промисловості. Націоналізації підлягатимуть насамперед такі вирішальні для господарського розвитку, кра­їни та її оборони галузі, як здобуваюча, важка, хімічна про­мисловість, транспорт і т.д. Удержавлення всіх цих родів про­мисловості — крім їх основного значіння — обумовлюється низкою важних причин, що їх тут детально не розглядаємо, а зокрема тим фактом, що якраз тут, в умовах приватнокапіталістичної ініціативи, неминуче виявляються найбільш ан­тисоціальні прояви капіталоконцентрації й монополізму, що шкодять суспільним інтересам.

Муніципалізація поширюватиметься на підприємства, що обслуговують певні ділянки комунальних потреб (електричні стації, водотяги, місцева комунікація і т.д.). Натомість біль шість ділянок так зв. легкої й споживчої промисловості, що продукує готові фабрикати та вироби масового попиту, тво­ритиме, при виробничій і соціальній контролі держави, поле примінення кооперативної й приватнокапіталістичної ініціативи. Досвід комунізму показав, до яких карикатурних, ба навіть трагічних наслідків доводять спроби заступити тут творчу роль приватного почину бюрократичним етатизмом!

Слідуючою з черги базою господарської самодіяльної буде торгівля. Зосереджуючи в своїх руках монополь у де­яких сферах зовнішньої і внутрішньої торгівлі, як також і політику регуляції товарових цін — держава сприятиме розвиткові кооперативної й приватновласницької ініціативи при обслуговуванні цієї важної функції суспільного обміну. Вла­сне тут, в сполученні з промисловою діяльністю, найде собі основу для розвитку конструктивний у своїй соціальній місії кооперативно-приватний національний капітал. Поруч із цим держава протегуватиме розвиток ремісництва там, де воно не втратило свою суспільно-господарську актуальність. Принцип приватної влпсності поширюватиметься й на міські нерухомості, в сполученні з муніципальною й корпоративною власністю. Ангажуючи приватний капітал у обмежені сфери господарської діяльності, націократія не забуває його антисоціальної тенденції перестати своє конструктивне призначення й виливатися в паразитарні форми. Для унеможливлення цього, держава координуватиме в своїх руках усі ділянки соціальної й фінансової політики (охорона праці, колективні договори, нормування прибуткового відсотку, емісії, біржа, девізи, чековий і вексельний обіг, податкова система і т.д.) регулюючи зріст і перерозподіл національних багатств в ін­тересах цілого суспільства.

Аграрну політику націократія будує на ствердженні позитивного факту експропріації капіталістично-поміщицьких господарств на Україні й застосує цей принцип па всі інші терени держави, де ця експропріація ще не відбулася. Поруч з цим підлягатимуть вивласненню й посілості протегованих окупаційними владами чужо-національних колоністів. Вивласнення поміщицьких і колонізаторських посілостей не підлягатиме викупові; саму таку можливість націократія уважає абсурдною, під оглядом національно – політичним (поміщики й колоністи в своїй масі є чужонаціональним – московсько–польським, румунським і т.д. – елементом) і шкідливою під оглядом соціально-економічним. Знесилене окупаціями, українське селянство вимагатиме від держави особливо сприятливих умов для свого розвитку; в цих умовах викупні платежі лягали б на нього невиправданим тягарем, являючись водночас прихованою формою фінансування ворожих Україні паразитарних елементів. Найбільше відповідною інтересам нації й завданням сучасного сільськогосподарського виробництва формою, націократія визнає приватновласницьке-трудове середнє селянське господарство. Розбудовуючи цю аграрну систему й регулюючи мобільність землі в цілях унеможливлення її нової нетрудової концентрації держава допускатиме й колективні форми землеволодіння та землекористування (трудові спілки, продукційні кооперативи і т.д.) там, де це виправдуватиметься умовами продукції і виробничими звичками селянства.

Так представляються основні соціально-економічні підстави націократії. Їх внутрішній зміст йде по лінії пріоритету збірних інтересів нації й національної солідарності, що найдуть своє здіснення в своєманітній формі організації суспільства. Цією формою є — державний синдикалізм.
^ V. ДЕРЖАВНИЙ СИНДИКАЛІЗМ

Соціальний поділ внутрі нації — це конечність, створю­вана розвитком суспільно-виробничих відносин. Соціальні групи (або як їх називають — класи) нації це органічні спільноти, що в кожному даному історичному періоді надають структурі. суспільства конкретних форм і означають її завдання.

Проблема соціального поділу нації є надзвичайно складною й многогранною. Її неможливо розрішувати ані методами класової реакції, що намагається здержати розвиток суспільно-політичних і господарських відносин (як це робить суча­сний капіталізм), ані вузькоглядними догмами перманентної класової війни (як це робить комуно-соціалізм). Дійсність свідчить, що капіталізм і комуно-соціалізм проявляються в соціальній площині в однакових по суті, хоч і відмінних у фор­мах, негативних наслідках якраз тому, що оба вони є насам­перед класовими концепціями. Надміру протегуючи одну соціальну групу (в першому випадку — буржуазію; в друго­му — штучно сфабрикований “пролетаріат”) коштом життє­вих інтересів, а то й існування інших груп — вони унемож­ливлюють усебічний розвиток суспільного організму, а саму державу й владу обертають у знаряддя своїх класових цілей.

Націократія заперечує принцип класової боротьби та пра­во окремих соціальних груп на монопольне панування в державі й на експлуатацію суспільства. Розглядаючи націю, як живе, суцільне—хоч і різноманітне в своїх складових частинах — єство, вона розв’язку соціальних проблем переносить у пло­щину національної солідарності, що — визнаючи пріоритет ін­тересів нації-держави над інтересами окремих груп — видвигає принцип надкласовості. Здійснення надкласової солідарності можливе лише на базі пристосованої до неї господарської системи. Стверджуючи, що ні капіталістичний, ні комуно-соціалістичний устрої не посідають необхідних для цього прикмет, націократія — як бачили ми вище — розбудовує власну господарську систему, де різноманітність стимулів економічної діяльности та інтересів поодиноких соціальних груп узгіднюється й зрівноважується плановим втручанням держави, що паралізує переростання господарських засобів в антисоціальні фактори та регулює справедливий розподіл на­ціонального доходу між всіма продукуючими верствами нації.

Одначе цього замало. Бо економічна політика, а з нею й зверхницька роль держави можуть давати корисні наслідки лише тоді, коли саму державу й її владу персоніфікують не класові й узурпаторські кліки (як це бачимо в умовах капі­талістичної “демократії” і комуністичної диктатури), а ціле національне суспільство, зорганізоване в формах, що — беру­чи його за неподільну єдність — водночас рахуються з його органічним, функціональним розподілом на окремі частини (соціальні групи). Цею формою суспільної організації є для націократії — державний синдикалізм.

В своїй, практичній суті синдикалізм — це насамперед (умовлене розвитком господарської спеціалізації об’єднання людей, зайнятих виробництвом у певній господарській галузі, для охорони їхніх професійних інтересів. Вияви професійної організації бачимо вже в середньовічних корпораціях, що в свій час відіграли велику економічну роль в феодальному суспільстві. Капіталізм і нові ідеї економічного лібералізму спричинилися до занику корпорацій; вузько-становий, моно­полістичний характер старого корпоративного устрою вже не міг узгіднитися з вимогою “вільної гри” капіталістичних сил. Та згодом антисоціальні тенденції капіталізму — що все загострювалися з розвитком нового класу промислового пролетаріату, зроджуючи класову боротьбу — викликали появу но­вих, форм професійних об’єднань: так зв. синдикати (звідси назва — синдикалізм).

Синдикалістичний рух проявився в кількох формах, але найбільш характерним для передвоєнної доби-був революційний (або як його ще навивають — сорелівський) синдикалізм. В основу своєї програми він поставив солідарність інтересів представників окремих виробничих фахів, змагаючи до об’єднання їх у замкнені від сторонніх елементів, професійні робіт­ничі організації (синдикати), відповідно до їхньої господарської діяльности. Ці спілки мали стати основою професійно-виробничого розподілу суспільства в будучому синдикалістичному устрою. Можливість боротьби з капіталізмом і буржу­азно-демократичним устроєм, революційний синдикалізм ба­чив у безкомпромісовій революційній акції. Відрізняючись від соціалізму своїм світоглядом і тактикою (соціалізм — ма­теріалістичний і опортуністичний; синдикалізм — волюнтаристичний і революційний), він тим не менше залишився насамперед інтернаціонально-класовою концепцією.

Від революційного синдикалізму, державний синдика­лізм української націократії різниться відмінністю світогляду й завдань суспільної реконструкції. Державний синдикалізм заступає інтернаціонально-класову суть революційного синдикалізму культом власної нації - держави. Ідеологічні підстави й гіркий досвід пережитих Українською Нацією “соціалістичних” експериментів вказують йому, що розв’язка соціальних проблем лежить не в класовій боротьбі і не в уроєних (а у своєму реалізмі — хижих і спекулятивних) інтернаціональних догмах, лише в духовій, моральній і виробничій єдності всіх соціальних груп нації та їх збірній відповідальності за її розвиток і будучність. Революційний синдикалізм бачить своє завдання в об’єднанні й захисті інтересів окремих професійних груп, що мають творити автономні господарські організми у вигляді синдикатів — розпорошуючи в цей спосіб державу й розкладаючи її на ряд атомів. Натомість синдикалізм націократії — уважаючи державу основою політичного й економічного розвитку національного суспільства—своїм устроєм ще більше злютовує її монолітність, бо перетворює ок­ремі, об’єднані в синдикатах, соціальні групи в організми, що стають нерозривними, функціональними частинами самої дер­жави, кермуючи нею та контролюючи її чинність в інтересах цілої нації.

Державний синдикалізм розглядає всіх членів суспільства як виробників певних цінностей. Не класові її маєткові при­вілеї, не абсурдні пережитки старого правного й морального укладу, лише виробнича функція індивіда й груп стає вирішальною в означенні їх ролі в суспільстві. Обумовлена сучасною структурою суспільства соціальна мораль не може толерувати, щоб на його організмі продовжували жирувати від­мираючі, безчинно-споживаючі, паразитарні клітини, коштом використання й розвитку молодих, творчоздібних сил... Відкидаючи спекулятивну мораль капіталістичної демократії, що демагогічними гаслами маскує визиск, нерівність і стихії ненависті, як також і примітивний “споживчий” варваризм комуно-соціалізму - державний синдикалізм будує свій устрій на здоровій етиці, конкретизованій в засаді: “продукт праці належить працюючим”, на принципі органічності суспільства й на продукуючому обов’язку всіх його груп, що єдино зумовлює їх права на матеріальний еквівалент і суспільно-політичне значіння в державі.

В умовах капіталістичної демократії безпосереднім, кермуючим чинником державного й економічного життя є не організовані згідно з професійним принципом соціальні групи, лише партії. Претендуючи на заступництво інтересів цих груп партії є на ділі найбільш парадоксальним виявом викрив­леної структури капіталістичного, здеформованого суперечностями й виробничою анархією, суспільства. Творячи собою його дивовижну надбудову — зорганізовану не на органіч­ному принципі виробничого розподілу, лише на підставі “по­літичних переконань” — ці партії найчастіше стають деструктивним знаряддям “вільної гри” капіталістичних відносин і “закамуфльованих” теоріями “свободи-рівності” егоїстичних групових інтересів.

Націократія “вільну гру” виробничої анархії заступає — господарським планом; хаос своєкорисних “політичних переконань” — суворою повинністю служби нації-державі та визнання її зверхнього авторитету, а галапасництво надмірних аматорів “свободи -рівності” — зрівноважує примусом обов’язку. Соціальний зміст нації визначають в дійсності не монархісти, консерватори, республіканці, клерикале, демократи, ліберали, радикали, соціалісти, комуністи і т.д., лише її продукційні групи; ці останні бере синдикалізм наці­ократії за основу свого суспільно-політичного й економічного устрою, перетворюючи саму державу в спілку працюючих, де кожний громадянин і соціальні колективи співпрацюють на означених їхньою функцією місцях для досягнення загально — духового й матеріального — розвитку цілої нації-держави.

Випливаюча з сучасної суспільно-виробничої структури нашої нації економічна система націократії, базована на ком­бінованій співчинності державного, муніципального, коопе­ративного й приватного капіталу під плановим господарсь­ким кермуванням і соціальним контролем держави — обумовлятиме й організаційні форми синдикалістичного устрою. Всі органічні клітини суспільства (виробничі групи) будуть зор­ганізовані в синдикати (спілки) відповідно до своєї праці, професій і господарських функцій. Основними групами, що репрезентуватимуть у синдикатах інтелектуальну й фізичну працю нації, є: продукуюча інтелігенція — поділена на різні фахові підгрупи (вчені, техніки, педагоги, літератори, лікарі, службовці і т.д.); робітництво всіх родів промисловості й тран­спорту, різних виробничих категорій; селянство та сільсько­господарське робітництво; ремісництво; власники промисло­вих і торгівельних приватних підприємств, тощо.

Організуючи представників конкретних фахів і професій на місцях (в містах, промислових і сільських осередках), синдикати окремої виробничої категорії сполучатимуться згідно з адміністративно - територіальним поділом держави і принципом вертикальної централізації у вищі об’єднання; синдикалістичні союзи. (Так, для прикладу, професія лікарів матиме місцеві синдикати, що об’єднуватимуться далі в пові­тові й краєві союзи, аж до загальнодержавного “Центрального Союзу Синдикатів Лікарів”; подібно творитиметься “Центральний Союз Синдикатів Робітників Гірної Промисловості” і т.д.). Синдикати та їх союзи в своєму внут­рішньому устрою користуватимуться відповідними авто­номними правами (вибір кермуючих органів, членська ініціатива, тощо); ця автономність має забезпечити об’єднаним у них виробничим групам суспільства спроможність здорової самодіяльності, а самі синдикати перетворювати в школу національно-політичного, громадського й професійного вихован­ня членських мас. Але опікуючись самодіяльним розвитком синдикатів, націократія водночас уводить їх як складові еле­менти в державний організм і підпорядковує їх кермуючому контролю держави. Власне цей право-публічний зміст синдикатів надає їм державного характеру (звідси й назва — держав­ний синдикалізм у відмінність до неорганізованих, вузько-класових синдикатів капіталістичного правопорядку).

В умовах капіталістичної демократії, праця — це лише визискуваний “товар”, що улягає бездушним законам “попиту-пропозиції”... Цим своїм вихолощеним змістом вона стає для мільйонів людей прикрою, а то й зненавидженою необхід­ністю, що обумовлює фізичне, безцільове животіння. Синдикалізім націократії повертає праці людини її втрачений духовий і цільовий зміст. Всіх виробників-громадян він ставить у поло­ження співтворців, співгосподарів витворюваних цінностей, що перейняті пафосом свого конструктивного обов’язку, переконанням важливості своєї суспільної функції та гордою сві­домістю: “держава — це я”.

Саме, зорганізоване в синдикатах, суспільство стане ви­рішальним, кермуючим чинником соціально-економічного життя держави. Узгіднення інтересів окремих суспільних груп, захист інтересів праці, колективні договори, свідома керму­юча участь і матеріальна зацікавленість робітників у вироб­ництві підприємств, соціальне законодавство, справедливий перерозподіл національного доходу, нарешті — планове визначення чергових завдань народного господарства в цілому і в окремих його частинах — отже всі ті проблеми, що в умо­вах капіталістичної анархії й комуністичної диктатури викликають чи одверту класову боротьбу, чи стихію здушеної терором соціальної ненависті — всі ці проблеми солідарно вирішуватиме саме, об’єднане в синдикатах, суспільство. Синдикалістичний устрій стане лабораторією соціально-економічного життя нації. І

Ці завдання виконуватимуть утворені на паритетних під­ставах із представників різних категорій синдикатів Господарські Ради. Функціонуючи в різних ступенях адміністративно-територіального поділу держави, вони матимуть своє завершення у Всеукраїнській Господарській Раді, що в характері державної установи буде дорадчим органом при законодавчій і виконавчій владі держави. Мало цього. Забезпечую­чи свою надкласову суть — націократія відкидає участь по­літичних партій у державному управлінні. Свій державний уст­рій вона будує на поєднанні збірної волі національного суспільства та його конструктивної самодіяльності зо зверхницьким авторитетом нації-держави. Як побачимо далі, держав­ний синдикалізм являтиметься важливим політичним чинником цього устрою.

З повищого нарису державного синдикалізму виявляєть­ся гармонізуюча суть націократії, що — виходячи з неподіль­ної єдності нації — водночас рахується з органічністю її поділу на окремі складники та пов’язує ці останні функціо­нальною залежністю знову в єдність, реалізуючи в цей спосіб свій зміст режиму панування цілої нації у власній державі.
^ VI. НАЦІОНАЛЬНА ДИКТАТУРА
Свою визвольну акцію український націоналізм базує на національній революції. Її вміст, методи й завдання вія виводить із сучасного стану розшматованої поміж кількома окупантами Української Нації. Для українського націоналізму є аксіомою, що доки не буде змінене сучасне положення нашої нації, доти вона все буде загрожена в своєму розвитку та існуванні. Ніякі угодовські автономістнчні й федералістичні компроміси, ніякі легкодухі “орієнтаційні” лавірування перед тим чи іншим окупантом — не врятують Україну перед імперіалістичною навалою її історичних ворогів; закон її буття лежить тепер тільки в непримиримій боротьбі за свою державну само­стійність і соборність. Це історичне завдання — через послі­довні етапи підготовки визвольної боротьби, збройного здо­буття й впорядкований самостійної держави — здійснить на­ціональна революція.

Національна революція — це не однобока революційна “техніка”, що в своєму “негруванні всіх і всього” не має ніякої програмово-конструктивної концепції (такі власне тверджен­ня про революційний націоналізм поширює наша партійницька угодовщина). Пряма революційна дія для організованого на­ціоналізму є лише одним із засобів сучасної фази визвольних змагань, що створить політичні й психологічні передпосилки для розгортання революції в усій її внутрішній глибині й про­грамовій ширині. Зміст національної революції не обмежуєть­ся до безпосередньої боєвої акції; її завдання не кінчаться й на рішаючому, збройному зриві нації до здобуття державності. Бо й після усамостійнення, на Україні певний період про­являтимуться в різних сферах духового й суспільного життя негативні наслідки вікового поневолення, що вимагатимуть за­стосований відповідних оздоровлюючих середників. Для цього націоналізм включає в програму національної революції далекойдучі державотворчі почини, що в стані були б всебічно скріплювати, розхитаний окупаціями, організм нації, невпинно побільшувати її будуючі сили й здібність змагатися за право свого розвитку й тоді, коли Українська Держава вже існува­тиме. Універсальна суть, динамізм і мораль українського на­ціоналізму не лише покликають його до ролі чинного борця за волю нації, але й управнюють до монопольної місії конструктивного реформатора цілого її змісту та існування. Ця його реформаторська місія — владно сягаючи в усі ділянки ду­хового й матеріального життя нації — узмістовлюється в на­ціональній революції. Отже ця остання реалізуватиме свої програмові завдання й в умовах існуючої державності, хоч, очевидно, їх характер і методи здійснювання будуть відмінні в переходових і завершуючих етапах.

Таким чином, національна революція — це е внутрішній, тяглий у часі та різноманітний у своїх виявах, ідейний, духо-волевий, визвольно-політичний і державно-творчий процес Української Нації, спрямований до її звільнення, скріплення, впорядкованім та забезпечення для неї гідного існування.

Вирішальною фазою революції, що обумовить її дальше конструктивне завершення, буде, пристосований до відповідних обставин, збройний виступ Української Нації проти оку­пантів. Його наслідки залежать насамперед від всебічної під­готовки власних сил нації, що їх націоналізм уважає голов­ний джерелом діючого й організуючого розгортання револю­ції. Серед нашої легкодухої, спекулятивної партійщини, націоналістичне гасло власних сил не тішиться популярністю... Його вона уважає “фантастичною орієнтацією на вісімнадця­тий туман”, і горда з свого “реалізму” — що розгублено пантеличиться по кожночасній зміні чужих політичних баромет­рів — стирча головою летить в орієнтації на... ворожі сили, що загрожують Україні новою катастрофою. Між тим укра­їнський націоналізм у своєму наставленні на власні сили нації є наскрізь реалістичний. Поборюючи катастрофальні орієнтації на історичних ворогів, він не відкидає сприятливої чужої по­мочі у визвольних змаганнях, пам’ятаючи однак, що навіть і така допомога приносить користь лише тому, хто має й вла­сну силу її зужиткувати відповідно до своїх інтересів.

Серед явних зовнішніх і внутрішніх кон’юнктурних об­ставин не відбуватиметься збройна боротьба з окупантами — одне є безсумнівне: ця боротьба буде важка, кривава й жор­стока. Своєю тактикою полохливого струся, легально-партійна угодовщина сподівається виспекулювати перемогу, з найменшою втратою власних зусиль і “безглуздих жертв”. Марні надії в тій грізній труднощами й небезпеками добі, перемогу здобудеться лише ціною надзвичайного — натхненного жертовним поривом — напруження всіх сил нації, зорганізованої при цьому на такій устроєво-політичній системі, що — мимо своєї революційної провізоричності — була б здатна порвати маси до боротьби, вдержати їх потрібний час у мобілізаційному напруженні та забезпечити наші побідні наслідки всенародного зриву. Цю устроеву систему в переходовому етапі революції націоналізм будує на принципах національної диктатури.

Режим національної диктатури відкидає провідну участь політичних партії із їхніми вузькими інтересами у процесах революції. Таке становище організованого націоналізму до партій, груп і центрів, або інакше кажучи — до цілого орієнтаіційно-угодовського табору, обумовлюють тактичні й засадничі причини. Розгляд ідейного змісту, психології, моралі й політики цього табору стверджує його шкідливість для планомірного розгортання революції. Схильний лише пасивно при­стосовуватися до створюваних окупантами умовин, нездатний до активності й провідної місії, поглинений суперечностями й груповим егоїзмом— він ніколи не прийме націоналістичної концепції визвольної боротьби та її не піддержить. Після вже здобутої перемоги, певні елементи угодовського табору звантажуються в національну роботу й зможуть навіть бути корисними в її різнорідних ділянках. Але не тепер і не тоді, коли боротьба відбуватиметься серед “непевних” обставин...

Свідомість цього опрокидує наївно-обивательські мудру­вання на тему створення спільного фронту революційного націоналізму з легалістичними партіями на засадах національної солідарності й у вигляді “всеукраїнських конгресів” для бо­ротьби з зовнішніми ворогами. Ідеологічна істота, націократична концепція й визвольне наставлення націоналізму є тими факторами, що солідаризутоть на національному ідеалі всі органічні складники нації в одну духово-політичну цілість. Національна солідарність стає натомість абсурдом, коли в існуючих умовах хочемо її застосувати до наших партій, що самою своєю природою й політичною чинністю творять дже­рело партикулярного розкладу й негуючого заперечення на­ціональної єдності. Помиляються ті, хто від “об’єднання” націоналістів із уенерівцями, гетьманцями, ундівцями, соціалістами і т.д. сподіються побільшення нашої, зовнішньої відборонности. На ділі така неприродна спільність загрожувала б лише послабити визвольний рух, розпорошуючи силову й мо­ральну потугу самого націоналізму. Його ідейний, безкомпромісовий, боєвий порив міг би бути тоді обезкровлений отрутою угодовської псевдо-логіки й. спекулянства.

Рішаючим є те, що націоналізм — це не плитка партійна теорійка; це універсальний і непримиримий у своїй внутрішній рації світогляд, “Погоджувати” його з кимсь методами “конгресових дискусій” і гандлю немислимо. Сила націоналізму в його фанатичній вірі у власну правду, в тій послідовності, що нерозривно в’яже його принципи й теорії з методами чинного застосовання їх до життя. Поєднання ідеологічного й визвольного наставлення націоналізму з політичною тактикою тактикою “всеукраїнських конгресів”— було б для нього рівно­значне з самогубством і перетворенням його твердих, високих постулатів в теорії — в жалюгідну та лукаву опортуністичну комедію в практиці.

Коли партії взагалі є неорганічним для націй плодом хворобливих соціально-політичних відносин, що їх створили капіталізм і демократія, то в наших умовах їх штучний харак­тер виявляється ще з більшою виразністю. Українські партії не відображують ані збірних національних інтересів, ані процесів соціальної диференціації нації навіть у тій мінімальній мірі, як це бачимо в умовах європейської парламентарної демократії. Ми часто забуваємо, що всі вони (і на укр. землях, і на еміграції) - це лише кілька соток ізольованих від народних мас інтелігенських “політфахманів”; власне ця цілковита відірваність наших партійних гуртків і “цент­рів'” від народу й його змагань, обумовлює всю шкідливість і безпринципність їх політикування. Хто в цих умовах говорить про “солідаризування” націоналізму з цими рештками нашого болючого “вчорашнього дня” — той виявляє цілковите незрозуміння й завдань націоналізму, і обставин визвольної бо­ротьби!

Концепцію національної диктатури ввесь партійницький табор стрічає істеричним криком і провокаціями, ніби укра­їнські націоналісти (“фашисти”) хотять “поневолити нарід”. Це й зрозуміло! Він знає, що національна диктатура — це сигнал його безславної смерті. Борючись за своє існування, він ладиться в мент — коли на терези долі буде кинене жит­тя нації — знову відновити страхіття партійної анархії в сум­ному стилю кам’янецько-тарнівських “демократичних” і “соціа­лістичних” міністерств. Між тим спротив історичних ворогів, їх небезпечні впливи серед певних, вже здеморалізованих і засимільованих окупаціями, прошарків українського насе­лення, неминучі вияви внутрішньої анархії, що намагатиметь­ся розкладати зрушені до чину маси — все це вимагатиме твердого режиму національної диктатури, що, відкидаючи мягкотілі групові “коаліції” й спекулятивні, несвоєчасні “голосовання” мав би авторитет, спроможність і силу вхопити в за­лізні руки керму подіями, здушуючи всі відосередні процеси революції.

В цих подіях рішатимуть не партійні сектярі й спекуля­тивні “очковтирателі”. Опорою диктатури буде ударний, боєвий легіон революції — організований націоналізм, що чер­патиме свої сили з безпосереднього джерела: з народу й йо­го нової провідної верстви — еліти. Приналежність до цієї провідної верстви обумовлятиметься не класовими й стано­вими ознаками (як це бачимо в комунізмі й капіталістичній буржуазії) і не “партійними переконаннями” (як цього ба­жали наші політикуючі інтелігенти) — лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активні­стю й якісними, творчими властивостями її представників. На­ші “радикальні” та інші соціалісти на процес творення цієї нової провідної верстви задивляються з підозрінням. По старому прив’язані до демагогічного есерівського “культу” замурзаних пик, немитих лап, освіти “не вище фельдшерської”, на­рочитої хамської розперезаності й загального капцанства, що мають, мовляв, характеризувати “справжнього сина народу” ­­­—

вони в тій верстві добачують нове “папство”. На ділі націократія хоче бачити Українську Націю великою, культур­ною, передовою. Вона не знижується до примітивізму маси — лише підносить її в духовому, культурному, цивілізаційному і матеріальному поступі. Без здорового, конструктивного проводу, нормальне існування нації немислиме. Солідаризуючи на принципах надкласової соціальної справедливості й у формах націократії всі, корисні під суспільно-виробничим ог­лядом, складники нації — націоналізм найде в них активний фермент для творення провідної верстви, в цей спосіб орга­нічно вростаючи в найглибші прошаровання народу.

З початку диктатура матиме революційно-військовий ха­рактер зо всіма, випливаючими з нього, висновками. Її опорою буде створювана в процесі революції мілітарна сила нації й національно-революційні організації, що опанують під ке­рівництвом загального проводу місцеві органи державного управління, громадські установи, професійні союзи й спілки, господарські підприємства і т.д. Згодом, після закінчення збройної фази національної революції, диктатура повільно переключатиметься на громадську базу. В цьому етапі її зав­дання полягатимуть в дефінітивному скріпленні наслідків здо­бутої перемоги й підготуванні загальних умов переходу нації до нормального націократичного устрою, що заступить собою провізоричний режим диктатури.

Покладаючи на диктатуру надзвичайні історичні завдання в переконанні, що лише вона зможе їх виконати, націона­лізм водночас усвідомлює собі небезпеку її самоконсервації й застарілості, коли вона стає ціллю для самої себе... У від­мінність до інших авторитарних концепцій, він визнає дикта­туру не за незмінний принцип, лише за виправдовану доціль­ністю тимчасову методу. Зберігаючи потрібні елементи авторитарності й монократизму й в умовах постійного державно­го ладу націократії — націоналізм водночас єднав їх із здоровими формами громадської самодіяльності й участи самого суспільства в державному кермуванні.
1   2   3   4   5   6   7

Похожие:

Передмова iconПередмова
Завдання психології вищої школи на сучасному етапі реформування вищої освіти в Україні
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2020
контакты
userdocs.ru
Главная страница