Тертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб


Скачать 192.07 Kb.
НазваниеТертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб
Дата публикации30.05.2013
Размер192.07 Kb.
ТипДокументы
userdocs.ru > Право > Документы
Правове регулювання юрисдикції та підсудністі цивільних справ
Мета заняття:

- освітня: засвоєння курсантами та студентами основних положень і принципів регулювання судової юрисдикції, підсудності цивільних справ та правових наслідків порушення правил юрисдикції та підсудності.

  • розвиваюча: формування вмінь щодо роботи з нормативними актами, що регулюють положення про судову юрисдикцію, види підсудності цивільних справ та наслідки порушення правил юрисдикції та підсудності;

  • виховна: забезпечення всебічного розвитку у студентів поваги до дотримання закону при зверненні до судових органів з метою забезпечення захисту прав особи.

Міжпредметні зв’язки: цивільне право, господарський процес, адміністративний процес.

Основні поняття: підвідомчість, судова юрисдикція, виключна юрисдикція, альтернативна юрисдикція, договірна юрисдикція, функціональна підсудність, родова підсудність, територіальна підсудність, підсудність пов’язаних між собою вимог.

Технічні засоби навчання: макети цивільних справ
План

  1. Поняття юрисдикції та її види

2. Підсудність та її види
Основна література

  1. Конституція України. - К., 1996.

  2. Цивільний процесуальний кодекс України //Відомості Верховної Ради України. 2004.- № 40; 41; 42. - ст. 492.

  3. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 року № 2453 // Голос України. – 03.08.2010. – № 142

  4. Тертишніков В.І. Цивільний процес: наук.-практ. посіб. – Х.: ФІНН, 2009. – 256 с.

  5. Цивільне процесуальне право України: підручник / Бичкова С.С., Бірюков І.А., Бобрик В.І. та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. – К.: Атіка, 2009. – 760 с.

  6. Цивільний процес України: академічний курс: Підручник / За ред. С. Я. Фурси. – К.: Видавець Фурса С.Я., КНТ, 2009. – 848 с.

  7. Цивільний процес України: Підручник / За ред. Є.О. Харитонова, О.І. Харитонової, Н. Ю. Голубєвої. – К.: Істина, 2011. – 536 с.



Додаткова література

  1. По­станова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» // Бюлетень законодавства та юри­дичної практики України. – 2004. - № 11

  2. Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 5 [Електронний ресурс] // Сайт Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v0005700-09.

  3. Чупрун В.Д. Підготовка цивільних справ до розгляду . Юридичний довідник. - К., 1994.

  4. Федіняк Л. Законодавство України про міжнародну підсудність та підвідомчість цивільних справ: окремі питання // Право України. – 1998. - № 12.

  5. Котельников А.Г. Негативные последствия в гражданском судопроизводстве // Арбитражный и гражданский процесс. – 2004. - № 8. – С. 39-48.

  6. Гончар А. Новый ГПК нуждается в изменениях //Юридическая практика. – 2004. - № 52. – С. 14,15.

  7. Луспеник Д. Роль суду в цивільному диспозитивному процесі // Юридичний журнал. – 2004. - № 6. – С. 109-115.

  8. Бойко Н. Подведомственность по выбору истца // Юридическая практика. – 2004. - № 36.

  9. Михайлова Е.В. К проблеме определения места судопроизводства по делу, возникающему из публичных правоотношений в системе видов гражданского процесса.// Арбитражный и гражданский процесс. – 2005. - № 3. – С. 18-23.

  10. Грель Я. Соглашение о подсудности в гражданском процессуальном праве. //Арбитражный и гражданский процесс. – 2005. - № 8. – С. 34 -40.

  11. Єсіпов І. Новелізація законодавства про позовну давність. //Юридичний журнал. – 2006. - № 4. – С. 59-62.

  12. Ференц О. Практика розмежування цивільної та адміністративної юрисдикції судів // Вісник Львівського університету . – Серія «Юридична». – 2011. – Вип. 52 . – С. 205 – 211.


І

Юрисдикційна форма захистуце діяльність уповноваже­них державою органів із захисту порушених або оспорюваних суб'єктивних прав. її суть полягає в тому, що особа, права та законні інтереси якої порушені неправомірними діями, зверта­ється за захистом до державних чи інших органів (суду, третей­ського суду, вищестоячої інстанції), які уповноважені вживати необхідних заходів для відновлення порушеного права та пока­рання правопорушника. Одночасно слід пам'ятати, що ідея гарантованого здійснення прав, можливість їхнього відновлення саме за допомогою судового захисту додає праву судового захисту пріоритету порівняно з іншими формами захисту, які були роз­винуті і закріплені в ЦК (ст.ст. 15, 16), інших законах України.

За загальною теорією права під юрисдикцією розуміється передбачена законом прерогатива державного органу (посадової особи) шляхом вирішення конкретних справ давати оцінку вчин­ків учасників цих справ і застосовувати заходи державного при­мусу. В межах юрисдикційної форми захисту в свою чергу виокремлюють загальний та спеціальний порядок захисту по­рушених прав. За загальним правилом захист цивільних прав та охоронюваних законом інтересів здійснюється у судовому порядку. Відповідно до ст. З Закону "Про судоустрій і статус судців" судову систему України складають суди загальної юрис­дикції та суд конституційної юрисдикції. Захист цивільних прав та охоронюваних інтересів здійснюється у судовому порядку судами загальної юрисдикції, які в свою чергу спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністра­тивних справ, а також справ про адміністративні правопору­шення (ст. 18 Закону "Про судоустрій і статус суддів").

Неюрисдикційна форма захисту охоплює дію осіб із захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів, які здій­снюються самостійно, без звернення за допомогою до державних або інших компетентних органів, зокрема дії особи із само­захисту (ст. 20 ЦК), у стані необхідної оборони (ст. 1169 ЦК) та крайньої необхідності (ст. 1171 ЦК).

В межах визначення питань цивільної юрисдикції та під­судності розглянемо юрисдикційну форму захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів осіб. Конституція містить основні положення щодо визначення сфери судової влади та гарантує кожному судовий захист його прав і свобод, активна діяльність Конституційного Суду України, який усуває з законодавства норми, шо суперечать цьому принципу, закріпи­ла визначені Основним законом тенденції із надання судового захисту усім без винятку правам (ст.ст. 8, 29, 30—34, 55, 124 Конституції).

Відповідно до ст. 124 Конституції юрисдикція судів поши­рюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Ця конституційна норма отримала своє розкриття та тлумачення в декількох рішеннях Конституційного суду України.

Згідно з п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні право­суддя" з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдик­ція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи без­діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

Згідно зі ст. 15 ЦПК суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспо­рюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Згідно із Законом від 3 лютого 2011 р. ст. 15 ЦПК доповнено ч. 4 наступного змісту: суди розглядають справи про оскар­ження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспо­рювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень між­народного комерційного арбітражу.

Рішення окремих питань розмежування компетенції між спе­ціалізованими адміністративними і господарськими судами було запропоновано Верховним Судом України в інформаційному листі від 26 грудня 2005 р. № 3.2.-2005 "Щодо застосування господарськими судами України положень процесуального за­конодавства стосовно розмежування компетенції між спеціалізо­ваними адміністративними і господарськими судами", а також Вищим господарським судом України в інформаційному листі від 7 лютого 2006 р. № 01-8/301 "Про деякі питання, пов'язані із розмежуванням компетенції господарських і адміністратив­них судів".

Відповідно до ст.ст. 1, З ЦПК в цивільному процесі здій­снюється захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридич­них осіб, інтересів держави. Частина 2 ст. 1 ЦК виключає з кола регулювання відносини саме адміністративні, в яких грома­дянин знаходиться у відносинах підпорядкування певному орга­ну влади. Необхідно враховувати, що відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший поря­док судового провадження.

Суди розглядають цивільні справи в порядку позовного, наказного та окремого провадження.

Згідно зі ст. 16 ЦПК не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов'язані між собою і підсудні суду загальної юрис­дикції. Підсудність справ, які пов'язані між собою, має місце у випадку їх тісного взаємозв'язку, наявність якого дозволяє роз­глянути усі вимоги в одному процесі.
ІІ

Інститут підсудності традиційно виконував функцію поділу справ між окремими ланками судової системи та між судами однієї ланки. Проте єдиного визначення терміна "підсудність" і досі немає. Нерідко, говорячи про підсудність, мається на увазі повноваження конкретного суду або судів певної ланки з розгляду як суд першої інстанції якоїсь групи (категорії) справ. Такий зміст вкладається, наприклад, у поняття "підсудність місцевого суду", "підсудність міського суду" тощо. М.С. Строгович заперечує подібне формулювання: "Це не точний вислів. Підсудність є ознака (властивість) не суду, а справи, і тому правильніше говорити: "Підсудність (такої-то) справи (такому-то) суду".

Вищенаведене свідчить, що підсудність є багатогранним явищем, суть якого не можна розкрити, застосовуючи лише один критерій. Деякі автори, розуміючи це, намагалися відійти від одностороннього погляду на підсудність, але так і не створили єдиного комплексного визначення цього інституту. Одні вчені розглядають підсудність тільки як інститут проце­суального права, як властивість, ознаку справи. Інші тлумачать її як частину компетенції суду, тобто виключно з позиції судо­устрою. Але рацію мають обидві сторони, бо йдеться про под­війну природу інституту підсудності, про діалектичну єдність його частин. Розуміння цього феномену дістало вияв у деяких авторів. Зокрема, дореволюційний вчений С.В. Познишев вка­зував, що слово "підсудність" має декілька значень, а саме: "в применении к судебному установленню" та "в применении к отдельному делу или группе дел". Але він роз'єднав ці значен­ня, не встановивши їх єдності.

В сучасній юридичній літературі поширилося дуалістичне розуміння підсудності. М.В. Боровський зазначає: "Термін "під­судність" нерідко використовується для позначення хоча й взаємопов'язаних, проте різних понять". Він не розглядає під­судність як єдине правове явище, говорячи окремо про підсудність справ та судів. Водночас такі науковці, як К.Ф. Гуценко, С.В. Бородінд; Г.П. Івлієв, М.Й. Штефан та інші, зазначаючи щодо існування декількох розумінь підсудності, віддають пе­ревагу лише одному з них.

Аналізуючи зміст досліджень цих науковців, можна зробити висновок, то вони вбачають різницю між цими поняттями підсудності, але все ж об'єднують їх по суті, бо в кінцевому підсумку визначають суд, який повинен розглядати справу. Подібна взаємозаміна понять стала кроком уперед до систем-нішого дослідження підсудності, але разом з тим роз'єднане визначення не дає єдиного розуміння цього інституту як ціліс­ного явища, проте дозволяє зробити загальний висновок, що терміном, який найбільш адекватно відображає зміст цього ін­ституту, може бути поняття "відношення", маючи на увазі взаємозв'язок 2 значень підсудності — в судоустрої та в про­цесуальному праві, а саме — як частини компетенції суду та як сукупності властивостей і ознак справи.

З урахуванням викладеного, підсудність — це відношення між юридичною справою та судом, в силу якого залежно від сукупності ознак і властивостей справи закон встановлює, в якому суді повинна розглядатися справа. Існування такого взаємозвя'зку справи з судом дозволяє визначати підсудність через коло справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного суду, виходячи з 3 критеріїв:

1) завдання суду щодо розгляду та вирішення справи (тут, як зазначалося вище, необхідно встановити, до юрисдикції якого суду належить та чи інша справа. Говорячи про підсудність цивільних справ, слід виходити зі ст. 15 ЦПК, відповідно до якої суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших право­відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства);

2) рід (категорія) справ;

3) зазначення суду.

Залежно від зазначених критеріїв підсудність відрізняється за функціональними та територіальними ознаками.

Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій. Так, відповідно до ст. 107 ЦПК усі справи, що під­лягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, роз­глядаються районними, районними у містах, міськими та міськ-районими судами. Апеляційною інстанцією в цивільних справах є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується (ст. 291 ЦПК).

Відповідно до ст. 31 Закону "Про судоустрій і статус суддів" у системі судів загальної юрисдикції діють виші спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних і кри­мінальних, господарських, адміністративних справ. Вищими спе­ціалізованими судами є Виший спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Виший адміністративний суд України.

Згідно зі ст. 323 ЦПК касаційною інстанцією у цивільних справах є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивіль­них і кримінальних справ.

Повноваження щодо перегляду рішень за нововиявленими обставинами здійснює суд, який ухвалив рішення, постановив ухвалу чи видав судовий наказ (ст. 363 ЦПК).

Територіальна підсудність цивільних справ передбачає роз­межування компетенції із розгляду цивільних справ однорід­ними судами залежно від території, на яку поширюється їх юрисдикція. Чинне цивільне законодавство розрізняє загальну (ст. 109 ЦПК), альтернативну (ст. 110 ЦПК), виключну (ст. 114 ЦПК) підсудність, підсудність за зв'язком справ (ст. 113 ЦПК) та за вказівкою суду (ст.ст. 108, 111 ЦПК).

Правила загальної підсудності визначають компетенцію суду з розгляду справи залежно від місцезнаходження відповідача. Відповідно до ч. 1 ст. 109 ЦПК позови до фізичної особи пред'являються до суду за зареєстрованим у встановленому за­коном порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування.

Місцем проживання фізичної особи відповідно до ст. 29 ЦК є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відпо­відному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце прожи­вання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місце­знаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Місце проживання необхідно відрізняти від місця перебуван­ня фізичної особи, під яким розуміється місце, де вона тимчасово не проживає, а знаходиться. Громадяни інколи проживають у різних місцях, переїжджаючи у зв'язку з різними обставинами з одного місця на інше. Представники деяких вільних професій можуть значну частину свого часу проводити поза межами свого місця проживання або місця реєстрації. У таких випадках цивільне законодавство виходить з того, що місцем проживання є те житло, де громадянин переважно проживає, тобто де він перебуває частіше і більше, ніж в інших місцях. Але для визна­чення місця проживання мають значення або повинні апріорно прийматися факти, що мають юридичне значення і визначаються місцем реєстрації громадянина (в окремих прямо передбачених законом випадках — також місцем знаходження його майна, місцем проживання дружини).

Необхідно мати на увазі, що ст. 29 ЦК має загальний харак­тер, а Закон України від 11 грудня 2003 р. "Про свободу пере­сування та вільний вибір місця проживання в Україні" є спе­ціальним та встановлює порядок реалізації фізичною особою загальних положень про вибір місяця проживання. Так, Закон "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" визначає, що місце перебування — адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше 6 місяців на рік; місце проживання — адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад 6 місяців на рік. Відповідно до ст. 6 Закону громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які пере­бувають в Україні на законних підставах, зобов'язані протягом 10 днів після прибуття до нового місця проживання зареєстру­вати місце проживання. При зміні місця проживання в межах адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюється повноваження органу реєстрації, особа, яка зареєструвала місце проживання, або її законний представник повинні письмово повідомити про це відповідний орган реєстрації протягом 7 днів. Крім того, відповідно до ст. 8 цього Закону реєстрація місця перебування здійснюється за заявою особи, яка зобов'яза­на подати її протягом 7 днів після прибуття до місця пере­бування. При реєстрації місця перебування особи інформація про неї повідомляється до органу реєстрації за місцем прожи­вання особи. Таким чином, законом майже виключається можливість існування ситуації, колі місцезнаходження особи невідомо та/або його неможливо встановити, якщо фізична особа виконує вимоги закону та підкоряється встановленому законом порядку реєстрації. Слід зауважити, що КпАП передбачає адміністративну відповідальність за проживання громадян без реєстрації місця проживання чи перебування (ст. 197), а також допущення громадянами проживання у займаних ними жилих приміщеннях осіб без паспортів або без реєстрації місця про­живання чи перебування (ст. 199).

При цьому Закон "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" пов'язує визначення місця про­живання з людиною, хоча висуває одну вимогу: наявність у цієї людини житла. При зміні місця проживання в межах адмі­ністративно-територіальної одиниці особа, яка зареєструвала місце проживання, повинна письмово повідомити про це відпо­відний орган реєстрації протягом 7 днів. Таким чином, слід розрізняти місце проживання, місце перебування, місто реєстра­ції, при цьому тільки за останнім згідно зі ст. 109 ЦПК визна­чається підсудність.

Позови до юридичних осіб пред'являються до суду на їх місцезнаходженням (ч. 2 ст. 109 ЦПК). При визначенні місце­знаходження юридичної особи слід виходити з положень ст. 93 ЦК, відповідно до якої місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

Альтернативною називається підсудність, за якою декілька судів є компетентними розглянути справу. Право вибору між судами належить позивачу та може бути реалізоване лише у певних категоріях справ, зокрема: позови про стягнення алімен­тів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача (ч. 1 ст. 110 ЦПК); позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за зареєстрованим місцем проживання чи пере­бування позивача також у разі, якщо на його утриманні є мало­літні або неповнолітні діти, або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця прожи­вання відповідача. За домовленістю подружжя справа може роз­глядатися за місцем проживання будь-кого з них (ч. 2 ст. 110 ЦПК); позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину, можуть пред'яв­лятися також за зареєстрованим місцем проживання чи пере­бування позивача чи за місцем завдання шкоди (ч. З ст. 110 ЦПК); позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача (ч. 4 ст. 110 ЦПК); позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору (ч. 5 ст. ПО ЦПК); позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди (ч. 6 ст. ПО ЦПК); позови, шо виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням (ч. 7 ст. 110 ЦПК); позови, шо виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів (ч. 8 ст. ПО ЦПК); позови до від­повідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відпо­відача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його зайняття (роботи) (ч. 9 ст. ПО ЦПК); позови до відповідача, який не має її Україні місця проживання чи перебування, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебуван­ня в Україні (ч. 10 ст. ПО ЦПК); позови про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі, можуть пред'являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна (ч. 11 ст. 110 ЦПК); позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконан­ню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса, можуть пред'являтися також за місцем його вико­нання (ч. 12 ст. 110 ЦПК); позови Міністерства юстиції України на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, в інтересах і за довіреністю позивача, який не має в Україні зареєстрованого місця про­живання чи перебування, можуть також пред'являтися за місцезнаходженням міністерства або його територіальних органів (ч. 13 ст. 110 ЦПК).

Позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно зі ст. 110 ЦПК підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої ст. 114 ЦПК,

Відповідно до ст. 111 ЦПК підсудність справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які про­живають за межами України.

Підсудність кількох вимог, пов'язаних між собою (ст. 113 ЦПК), або підсудність за зв'язком справ, як зазначається в літературі, передбачає, що позов підлягає розгляду у суді, який розглядає іншу, пов'язану з ним справу. Цим створюються кращі умови для дослідження матеріалів справи з метою вияв­лення дійсних обставин, прав і обов'язків сторін, а також для економії процесуальних засобів та часу. Стаття 113 ЦПК пе­редбачає, що позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред'являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. Зустрічний позов незалежно від його підсуд­ності подається до суду за місцем розгляду первісного позову.

Правила виключної підсудності, передбачені ст. 114 ЦПК, встановлюють правила щодо визначення підсудності певних категорій справ, розгляд яких можливий тільки в певному суді та до яких не можуть бути застосовані правила загальної або альтернативної підсудності, зокрема це позови, що вини­кають з приводу нерухомого майна, які повинні подаватись за місцем його знаходження або місцезнаходженням основної його частини.

Питання дотримання правил про підсудність вирішується судом при відкритті провадження у справі. Якщо суддя визнає, що справа цьому суду не підсудна, він повертає заяву позива­чеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками надси­лаються позивачеві (ст. 115 ЦПК).

Передача справ від одного до іншого суду після відкриття провадження у справі допускається лише у випадках, передба­чених ст. 116 ЦПК. При цьому ст. 117 ЦПК встановлюється що спори між судами про підсудність не допускаються; це означає, що у разі надіслання справи до іншого суду, вона повинна бути прийнята до розгляду. З метою усунення будь-яких зловживань з боку суду, одночасно ЦПК встановлює й певні санкції за порушення правил підсудності у вигляді скасу­вання апеляційним судом прийнятого судового рішення судом першої інстанції про відкриття провадження у справі (п. 5 ч. 1 ст. 293 ЦПК).

Дотриманням судами процесуальних норм інституту підсуд­ності означає дотримання положення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яке гарантує, що кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розум­ного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. І.Я. Фойницький, розглядаючи значення підсудності, зазначав, що порушення підсудності супроводжується тяжки­ми для суду наслідками: відмова в прийнятті судом справи, йому підсудної, є відмовою в правосудді, тобто бездіяльність влади; прийняття до провадження справи, йому непідсудної, є перевищенням влади. Оскільки підсудність є основою провад­ження, питання про неї може бути порушене в будь-якому стані справи, не обмежуючись жодними строками, і тільки вирок суду компетентного визнається рішенням "належного" суду, що має auctoritatem rei judicatae. Отже, публічний інтерес в існу­ванні чітких правил про підсудність є очевидним.

Інститут підсудності має також важливе значення і для при­ватних осіб. Кожному важливо знати, який суд розглядатиме його справу, кожен має право вимагати, щоб його справу роз­глядав суд компетентний, незалежний та безсторонній.

Одним з невід'ємних прав особи є право на розгляд її справи компетентним судом. Відповідно до ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, пред'явленого йому, або при визначенні його права та обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.

Компетентним є суд, до підсудності якого належить відповід­на справа. Однією з суттєвих гарантій того, що суд, який роз­глядає справу, буде справедливим і безстороннім, є неможли­вість свавільної зміни підсудності. Підсудність має бути чітко регламентована законом з метою запобігти суб'єктивізму посадо­вих осіб у вирішенні питання про те, до якого суду необхідно направити справу для її розгляду по суті. Так, передбачене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основополож­них свобод право обвинуваченого на розгляд справи "незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону" включає 3 елементи: 1) наявність суду, створеного на підставі закону й відповідно до критеріїв незалежності та безсто­ронності; 2) наявність у суду компетенції щодо розгляду кримінального обвину­вачення й ухвалення рішення, яке має примусову силу виконання: 3) доступність суду (рішення Європейського суду з прав людини у справі ле Конта, ван Льовена і де Мейера від 23 липня 1981 р.).

^ Питання для самоконтролю:

  1. Спори з яких правовідносин розглядаються судами у порядку цивільного судочинства?

  2. Що повинен зробити суд у випадку виявлення порушення правил підсудності при прийнятті справи до провадження?

  3. Що повинен зробити суд у випадку виявлення порушення правил підсудності після порушення справи?

  4. Які функції виконують апеляційні суди відповідно до функціональної підсудності?

  5. Які функції виконує Верховний Суд України відповідно до функціональної підсудності?

  6. До якого суду необхідно подати позов відповідно до правил загальної територіальної підсудності?

  7. Які категорії справ розглядаються у порядку альтернативної підсудності?

  8. Які категорії справ розглядаються у порядку виключної підсудності?

  9. Чи дозволяється змінювати за згодою сторін виключну та функціональну підсудності?

  10. За якими правилами визначається підсудність справ про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, якщо вони проживають за межами України?

Похожие:

Тертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб iconТертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб
Міжпредметні зв’язки: конституційне право, цивільний процес, кримінальний процес,адміністративний процес
Тертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб iconТертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб
Міжпредметні зв’язки: господарський процес, адміністративний процес, кримінальний процес
Тертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб iconТертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб
Міжпредметні зв’язки: господарський процес, адміністративний процес, кримінальний процес
Тертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб iconТертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб
Міжпредметні зв’язки: цивільне право, господарський процес, адміністративний процес
Тертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб iconТертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб
Міжпредметні зв’язки: цивільне право, господарський процес, адміністративний процес
Тертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб iconТертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб
Міжпредметні зв’язки: цивільне право, господарський процес, адміністративний процес
Тертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб iconТертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб
Міжпредметні зв’язки: цивільне право, господарський процес, адміністративний процес
Тертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб iconТертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб
Міжпредметні зв’язки: цивільне право, господарський процес, адміністративний процес
Тертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб iconТертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб
Загальна характеристика провадження у звязку з винятковими та нововиявленими обставинами
Тертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб iconТертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб
Основні поняття: окреме провадження, заявник, зацікавлені особи, підтвердження наявності чи відсутності фактів, що мають юридичне...
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2020
контакты
userdocs.ru
Главная страница