Загальна характеристика окремого провадження


Скачать 216.99 Kb.
НазваниеЗагальна характеристика окремого провадження
Дата публикации06.07.2013
Размер216.99 Kb.
ТипДокументы
userdocs.ru > Право > Документы
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМОГО ПРОВАДЖЕННЯ

1. Історичний нарис окремого провадження.

У цивільному процесуальному законодавстві протягом майже півтора сторіччя закладена конструкція декількох форм цивільного судочинства — спірного (позовного) та особливого порядку цивільного процесу, викликаного необхідністю формулювання спеціальних норм процесуального права. Деякі дослідники пов'язують цей факт з традицією

римського права, яка виділяє спірне позовне судочинство та безспірне (добровільне), котра, на їх думку, була відтворена цивільним процесуальним законодавством сучасних держав.

Таким чином, існування окремого провадження у цивільному процесі є традиційним для вітчизняного процесуального законодавства. Коло справ окремого провадження цивільного судочинства змінювалось від кодифікації до кодифікації, що свідчить про унікальність цього провадження, складність визначення концептуального критерію

його законодавчого регулювання.

^ 2. Природа окремого провадження.

У частині 1 ст. 234 ЦПК дається визначення окремого провадження як виду непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Особливістю окремого провадження, як випливає із ч. 1 ст. 234 ЦПК, є те, що в ньому розглядаються справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею

особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Дійсно, для справ окремого провадження характерна безспірність предмета судового розгляду. І це є загальною ознакою всіх справ. В окремому провадженні функція суду зводиться до підтвердження наявності факту, про встановлення якого просить заявник. П. Ф. Єлісейкін стверджував, що предметом судової діяльності виступають або матеріальні правовідносини, або юридичні факти. І на підставі цього робились висновки щодо особливої природи того чи іншого судового провадження. Можна погодитись з автором, що в окремому провадженні предметом судової діяльності виступають юридичні факти, але твердження про те, що предмет судової діяльності в позовному провадженні зводиться виключно до правовідносин, не має підстав. У позовному провадженні предметом судової діяльності є також юридичні факти. Тільки його особливість виявляється у тому, що ці юридичні факти разом з тим є підставою правовідносин, з яких виник спір про право. Виходячи з цього, можна зауважити, що в позовному провадженні діяльність суду має, так би мовити, ≪дозвільний≫ характер (вирішується спір про право), а в окремому провадженні — ≪установчий≫ характер. Так, з установленням факту володіння будівлею на праві власності підтверджуються цивільні правовідносини, а з установленням факту реєстрації народження або смерті — сімейні. Указані аргументи не можна не враховувати, оскільки вони по суті свідчать про різні функції суду, що здійснюються в рамках цивільного судочинства.

Поряд з цим звертає на себе увагу те, що, на наш погляд, визначивши предмет судового розгляду в окремому провадженні, законодавець конкретно не вирішив інше, не менш важливе питання — питання про об'єкт судового захисту в окремому провадженні та співвідношення ч. 1 ст. 234 ЦПК із ст. 1 ЦПК, яка визначає завдання цивільного судочинства та об'єкти судового процесу, і ст. 15 ЦПК. Саме це і не дає можливості концептуальніше визначити причини (підстави) для віднесення окремого провадження до складу цивільного судочинства.

У теоретичному плані окреме провадження як структурний компонент цивільного процесу поряд з іншими видами проваджень цивільного судочинства слід розглядати в контексті ст. 1 ЦПК, разом з тим не можна не звернути увагу на певну неузгодженість цих двох статей. Відповідно до ст. 1 ЦПК завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У розвиток цього ст. 3 ЦПК передбачає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Очевидно, що відповідно до ст. 1 ЦПК об'єктами судового захисту виступають суб'єктивні права, свободи та інтереси. Ці об'єкти судового захисту як такі є у позовному та наказному провадженнях цивільного судочинства. Щодо цього окреме провадження стає ніби безоб'єктним з точки зору завдань цивільного судочинства та юрисдикційних повноважень суду як органу судової влади.

Поряд з цим у деяких публікаціях стверджується, що об'єктом окремого провадження, на відміну від позовного, виступає юридичний інтерес, який підлягає захисту. Але юридичний інтерес у контексті статей 1, 3 ЦПК перш за все виступає об'єктом позовного захисту, який відбиває сферу судової юрисдикції, оскільки про судову юрисдикційність об'єктів правового захисту можна говорити лише в межах конституційно визначеної сфери судової влади. А особливістю захисту законного інтересу є те, що він виступає як такий не за загальним

правилом, а лише у випадках, передбачених законом, коли законодавець безпосередньо у законі закріплює можливість захисту такого інтересу

Причому такі випадки є не дуже поширеними і, як правило, йдеться про позовний захист інтересів. Відповідно до ст. 15 ЦК всяка особа має право на захист свого інтересу, який не протирічить загальним засадам цивільного законодавства.

Крім того, відповідно до ст. 16 ЦК всяка особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Ця стаття визначає однотипні цивілістичні способи захисту цивільних прав та інтересів — визнання права, визнання правочину недійсним тощо. Так, майновий інтерес може бути об'єктом страхування за договором страхування. Страхуватель має майновий інтерес у збереженні майна за договором страхування від страхового випадку. Цивілістичний інтерес виступає об'єктом захисту і при знищенні речі, коли йдеться про захист інтересу власника знищеної речі завдяки пред'явленню позову з відшкодування шкоди. Знищення речі унеможливлює реалізацію права власності, тому очевидно, що у власника немає можливості захистити право власності і мова може йти лише про захист його інтересу, який спрямований на поновлення майнового стану власника шляхом пред'явлення позову. Про захист інтересу йдеться і при пред'явленні позову у випадках цесії індикаційної вимоги на майно, яке перебуває у чужому незаконному володінні. У корпоративних відносинах також існує система інтересів учасників акціонерного товариства та самого акціонерного товариства. Тут інтереси цих суб'єктів диференційовані і, незважаючи на певну акумуляцію цих інтересів, за чинним законодавством акціонер не може пред'явити позов на захист прав акціонерного товариства, оскільки інтереси акціонерного товариства і акціонера не збігаються в юридичному сенсі і певним чином є автономними.

У зазначених випадках об'єктом судового захисту виступає цивілістичний інтерес, який функціонально впливає на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин, які є предметом судового розгляду. Та обставина, що предметом судового захисту може виступати не

суб'єктивне право, а інтерес, який безпосередньо реалізується в межах цивільних правовідносин, не вимагає особливого порядку судового захисту.

Провадження у даному випадку залишається позовним. Інша справа — окреме провадження. Непозовний його характер логічно має означати наявність у нього специфічного правового об'єкта захисту, відмінного за своєю суттю від класичного позовного провадження.

І тому з'ясування природи окремого провадження як виду цивільного судочинства неможливе без диференціації об'єктів судового захисту в тому чи іншому судовому провадженні.

Саме у зв'язку з цим і виникають певні проблеми і труднощі, які мають теоретичний та практичний характер. Узагалі об'єктом правового захисту виступають і можуть виступати, незалежно від процесуальних форм їх захисту, лише права, свободи та інтереси суб'єктів

права. Права, свободи та інтереси є фундаментальними елементами механізму правового регулювання і характеризують різні аспекти його функціонування з точки зору нормативного закріплення, суб'єктів, що є їх носіями, форм реалізації тощо. їх об'єднує те, що вони за певних

обставин можуть бути об'єктом правового захисту, який за законом здійснюється різними органами та передбаченими у законі способами.

Якщо стосовно прав та свобод як об'єктів судового захисту не існує суттєвих розбіжностей, то щодо кваліфікації інтересів у науці точаться дискусії. Перш за все постає питання: що таке інтереси, які потрапляють у сферу правового регулювання. Окремі науковці вважають, що інтерес, який охороняється законом, — це не заборонене законом і таке, що не суперечить загальним засадам цивільно-правового регулювання, прагнення особи до ефективної реалізації своїх повноважень, які не визначені як суб'єктивні права. Прикладом може виступати інтерес кредитора-боржника — фізичної особи, яка тривалий час відсутня у місці її перебування, щодо встановлення режиму безвісної відсутності такої особи. Цей інтерес полягає в тому, щоб у подальшому був призначений опікун над майном безвісно відсутньої особи, який і здійснить юридичні дії із майна особи, яка у судовому порядку визнана безвісно відсутньою. У цілому таке визначення юридичного інтересу є правильним, однак у теорії права, у теорії цивільного та цивільно-процесуального права висвітлюються й інші аспекти інтерпретації юридичних інтересів. Мова йде про роль категорії інтересу в правовому регулюванні суспільних відносин, співвідношення інтересу та суб'єктивного права, способи захисту суб'єктивних прав та інтересів, суб'єктивні права та інтереси як об'єкти правового, у тому числі судового, захисту тощо.

Незважаючи на загальну дискусійність питання, можна зазначити, що юридичні інтереси як правова реальність можуть бути опосередковані суб'єктивними правами, але поряд з цим можуть існувати і юридичні інтереси, які не опосередковуються суб'єктивними правами.

У першому випадку юридичні інтереси, так би мовити, ≪приховані≫ і мова йде про захист тих чи інших суб'єктивних прав як об'єктів правового захисту. У другому випадку, за відсутності суб'єктивних прав, безпосереднім об'єктом правового захисту виступає юридичний інтерес.

У межах такого концептуального підходу тлумачення поняття інтересу дав Конституційний Суд України у справі щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України 1963 р. (справа про охоронюваний законом інтерес), дійшовши висновку, що поняття ≪охоронюваний законом інтерес≫, що вживається у часі пні першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-значеннєвому зв'язку з поняттям ≪права≫ (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; е) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Таким чином, на підставі наведеного можна зробити висновок, що, як правило, засобом реалізації юридичних інтересів виступають суб'єктивні права. Але об'єктом судового захисту можуть бути і законні інтереси, оскільки судовий захист законних інтересів здійснюється в межах правовідносин, які є предметом судового розгляду в позовному провадженні. Що стосується окремого провадження, то та теза, що його об'єктом є законні інтереси, досить обгрунтована, разом з тим, уявляється, слід розрізняти характер законних інтересів як об'єктів судового захисту у позовному та окремому провадженнях цивільного судочинства. З точки зору юридичної природи законні інтереси, що захищаються в позовному та окремому провадженнях, є тотожними за змістом та в механізмі правового регулювання, але їх суттєва різниця зводиться до того, що у позовному провадженні захист законних інтересів здійснюється в рамках правовідносин, з яких виник правовий спір, і тому їх захист призводить до розгляду та вирішення правового спору. Що стосується законних інтересів, які захищаються у порядку окремого провадження, то вони існують поза межами цивільних та інших правовідносин, віднесених до юрисдикції суду. Їх специфіка полягає в тому, що такі інтереси є юридичними та з їх задоволенням (захистом) у їх носія виникає можливість реалізувати у майбутньому ті чи інші суб'єктивні права. Причому такі законні інтереси згідно з підходом до цього законодавця, стають об'єктом захисту як винятки із загального правила, оскільки захищаються у несудовому порядку. З огляду на таку специфіку, швидше за все, їх слід називати як інтереси, охоронювані законом, на відміну від законних інтересів, які захищаються в позовному провадженні. Мабуть, з цього і виходив законодавець при прийнятті ЦПК 1963 р. У статті 4 ЦПК 1963 р. було закріплено, що усяка заінтересована особа вправі в порядку, передбаченому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Необхідність захисту прав, свобод та інтересів, у тому числі охоронюваних законом, виникає не тільки в тих випадках, коли права, свободи та інтереси порушуються, не визнаються чи оспорюються. Інколи з'являється потреба у встановленні таких обставин, які є підставою

для здійснення різних за своєю галузевою належністю суб'єктивних прав, але правоздатна особа не може їх здійснити через те, що факти, які можуть бути підставами суб'єктивного права, не

є очевидними і потребують перевірки та підтвердження відповідними доказами. Тому у цивільному процесі за законодавчою традицією існує такий вид судочинства, який дозволяє заінтересованій особі встановлювати у судовому порядку певні юридичні факти з метою подальшого здійснення відповідних суб'єктивних прав.

Наприклад, той факт, що громадянин перебував на утриманні померлого, є підставою для одержання спадщини або призначення пенсії. Проте, якщо цей громадянин не має безспірних доказів, які підтверджують факт перебування на утриманні, то цей факт може бути встановлений і затверджений у судовому порядку.

Таким чином, сутністю окремого провадження за предметом судового розгляду та об'єктом судового захисту є те, що в ньому відсутній спір про право, об'єктом судового захисту є перш за все охоронюваний законом інтерес, а предметом судової діяльності — встановлення певних юридичних фактів та станів з метою подальшого здійснення заінтересованими особами суб'єктивних прав, а також специфічна судова процедура. Об'єктом судового захисту в окремому провадженні можуть бути також і неоспорюванні суб'єктивні права фізичних, юридичних осіб або держави. Кожна справа окремого провадження має ті чи інші властивості та особливості, однак усіх їх поєднують спільні риси, які автономізують це провадження і відрізняють від позовного та наказного проваджень.

Юридична природа окремого провадження повинна досліджуватися також у межах загальної проблеми права на судовий захист і предметної характеристики правосуддя та його функцій.1 тому визначення природи окремого провадження можливе з урахуванням і того, якою

мірою в ньому відбиваються правосудні засади. Правосуддя у цивільних справах як форма здійснення судової влади має бути спрямоване на певний соціальний об'єкт, яким є права, свободи та інтереси особи. їх захист є основною функцією судової влади. Тому під юрисдикцію цивільних судів з урахуванням функції правосуддя повинні підпадати справи, пов'язані з необхідністю визначення виду та обсягу суб'єктивних прав і захисту у формі змагального судочинства. Правосуддя у цивільних справах завжди пов'язане з розглядом спору про право, тому в принципі вважається проблематичним віднесення справ окремого провадження до судової юрисдикції, оскільки це не відповідає предметній характеристиці судової влади. Предметом судового розгляду в цивільному процесі можуть бути тільки цивільні справи по спорах у зв'язку із захистом суб'єктивних прав.

Встановлення фактів, які мають юридичне значення, як юридична діяльність за своєю спрямованістю є управлінською, а не правосудною, тому діяльність суду в окремому провадженні більшою мірою тяжіє до діяльності адміністративних органів. Свого часу А. Г. Гойхбарт, даючи характеристику окремому провадженню за ЦПК УРСР 1924 р., зазначав, що до окремих проваджень судів належать безспірні справи, у яких суд діє скоріше як орган нотаріальний, який засвідчує певні факти, необхідні для здійснення суб'єктивних цивільних прав.

Не випадково склад справ окремого провадження змінювався протягом часу (наприклад, інститут судового наказу був замінений виконавчим написом нотаріуса; справи про всиновлення та передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність, які розглядалися адміністративними органами, зараз передані до компетенції судів тощо). Викладене свідчить про те, що розгляд справ окремого провадження судом пов'язаний із здійсненням, так би мовити, ≪судового управління ≫ у випадках, коли законодавець покладає на суд не притаманну йому функцію встановлення тих чи інших обставин без розв'язання спору про право. При цьому законодавець виходить із доцільності такого рішення, покладаючи встановлення юридичних фактів на суддю, який має особливий правовий статус суб'єкта судової влади, та поширюючи на процедуру розгляду цих справ форму цивільного судочинства.

Таким чином, окреме провадження є унікальним явищем у правовій регламентації встановлення юридичних фактів і по суті — сурогатом судового провадження. Установлення юридичних фактів як юридична діяльність за своєю спрямованістю є управлінською, а не правосудною. Правосудна діяльність покликана не лише встановлювати ті чи інші факти (обставини справи), а й на основі встановлених фактів вирішувати питання права та його захисту.

Перелік справ окремого провадження, наведений у ст. 234 ЦПК, визначається досить специфічно. Він дається начебто вичерпно, але відповідно до ч. З ст. 234 ЦПК у порядку окремого провадження розглядаються також інші справи у випадках, встановлених законом, однак, на відміну від названих у законі справ, процедура їх розгляду Кодексом не визначається.

Частина 3 ст. 234 ЦПК у аспекті застосування переліку справ окремого провадження та можливості розгляду інших справ, які безпосередньо не включені до цього переліку, тлумачиться неоднозначно.

Деякі автори вважають, що чинне законодавство дозволяє в порядку окремого провадження розглядати й інші справи, оскільки їх перелік не є вичерпним, так само як і в позовному провадженні. Наприклад, саме в порядку окремого провадження повинна розглядатися заява про

поновлення строку на прийняття спадщини, хоча такі заяви розглядалися та й нині розглядаються судами у порядку позовного провадження, справи про надання права на побачення з дитиною матері, батьку, які позбавлені батьківських прав (ст. 168 СК), про зміну мети установи (ст. 103 ЦК).

Інші автори, навпаки, не тільки заперечують відкритий каталог справ окремого провадження, а й вважають, що рішення законодавця щодо розгляду в порядку окремого провадження деяких справ, передбачених у ч. 3 ст. 234 ЦПК, взагалі є сумнівним. Ю. С. Червоний та С. А. Чванкін звертають увагу на те, що надання права на шлюб у судовому порядку відповідає ч. 2 ст.23 СК. Що стосується справ про поновлення шлюбу після його розірвання та про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя, то віднесення їх до судової юрисдикції і окремого провадження викликає сумнів. Якщо подружжя згодне на поновлення шлюбу, то їм не потрібно звертатися до суду. Вони звертаються до РАГСу. Якщо подружжя згодне на встановлення режиму окремого проживання, то у них не має потреби звертатися до суду. Якщо такої згоди немає, то є наявним спір і справа має розглядатися в позовному порядку.

Очевидно, що закріплений у ЦПК перелік справ окремого провадження є умовно відкритим і в принципі, крім перелічених у ст. 234 ЦПК, інші справи можуть розглядатися в окремому провадженні, якщо це прямо передбачено законом. Виводити юрисдикційність тих чи інших справ як справ окремого провадження на підставі загальних правил цивільного судочинства, рівно як і пропонувати суттєво скорегувати законодавчу конструкцію юрисдикції таких справ, є концептуально неправильним і теоретично необгрунтованим, виходячи зі сталих і визнаних у науці уявлень про природу цивільного судочинства. Ідея ≪всеосяжності≫ окремого провадження сама по собі не є продуктивною і призводить до гіпертрофії цивільного судочинства, розмивання сфери судової влади, специфічної за своїм змістом і функціями.

Теоретично і практично, враховуючи національну законодавчу традицію і неготовність відмовитись від окремого провадження як провадження судочинства, у майбутньому перелік справ окремого провадження цивільного судочинства може бути розширено, але за умов, якщо будуть внесені зміни до процесуального законодавства та визначено процедуру розгляду відповідних справ.

Отже, як би парадоксально це не виглядало, окреме провадження залишається феноменом у структурі цивільного судочинства. Очевидно, що дуалізм окремого і позовного проваджень дедалі меншою мірою відбиває єдність цивільної процесуальної форми. Справи окремого провадження мають різну сутність та специфічну матеріально-правову природу, яка визначається певними особливостями об'єктів та способів судового захисту. їм притаманні особливості суб'єктного складу учасників, предмета судової діяльності та процесуального порядку розгляду і вирішення справ. Об'єктами судового захисту в окремому провадженні, як зазначалося, є як законні інтереси, так і неоспорювані суб'єктивні права фізичних, юридичних осіб або держави. Способами ж захисту прав та інтересів в окремому провадженні є підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, встановлення правового положення фізичної особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Виходячи із цього, об'єкт та спосіб судового захисту можуть бути критеріями класифікації справ окремого провадження.

Так, за об'єктом судового захисту є підстави виділити дві групи справ окремого провадження: а) справи, у яких об'єктом захисту є законні інтереси, які неопосередковані суб'єктивним правом; б) справи, у яких об'єктом захисту є неоспорювані суб'єктивні права. За способом судового захисту справи окремого провадження можна поділити на справи:

1) про зміну правового статусу фізичних осіб та встановлення фактів, що мають юридичне значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав; 2) про визнання або відновлення неоспорюваних суб'єктивних

прав; 3) про застосування встановлених законом заходів щодо захисту прав та законних інтересів.
^ 3 . Процесуальний порядок розгляду справ окремого провадження.

Стаття 235 ЦПК передбачає порядок розгляду справ окремого провадження та по суті є базовою статтею у регламентації окремого провадження як такого. У цій статті містяться норми, що лежать в основі нормативного визначення окремого провадження, крім правових норм,

які закріплені у ст. 234 ЦПК. Причому, якщо правові норми ст. 234 ЦПК мають дефінітивний характер, норми ст. 235 ЦПК мають загальнорегламентуюче значення для всіх справ окремого провадження.

Статті 234 та 235 ЦПК становлять, так би мовити, загальну частину окремого провадження.

У цьому зв'язку постає питання щодо характеру норм загального характеру і тих, що регламентують порядок розгляду тих чи інших справ окремого провадження, та їх місця у структурі ЦПК. В. М. Шерстюк при дослідженні проблеми системи цивільного процесуального права доходить висновку, що норми, які містяться у підрозділі ≪Позовне провадження≫, є різнопорядковими за обсягом дії. За цією ознакою їх можна розподілити на дві групи — загальні, що діють у всіх видах судочинства, і спеціальні, радіус дії яких обмежений лише позовним провадженням1. П. Ф. Єлісейкін, який досліджував проблему окремого провадження, зазначав, що норми, які не застосовуються в окремому провадженні, поділяються на ті, які можуть обслуговувати як позовне, так і окреме провадження; норми, які суперечать природі окремого провадження або в застосуванні яких немає потреби, а також норми, які сформульовані для позовних справ, але тим не менше підлягають застосуванню в окремому провадженні. На наш погляд, підходи, запропоновані авторами, у цілому відбивають сутність правової визначеності і регламентації окремого провадження, і тому окреме провадження як різновид цивільного судочинства регламентується нормами, різними за обсягом дії. Перш за все необхідно виділяти загальні норми окремого провадження (статті 234, 235 ЦПК). Крім того, регламентуюче значення мають норми цивільного процесуального права з особливостями, які передбачені ЦПК.

Оскільки ЦПК виходить із певної єдності позовного та окремого проваджень, то у ЦПК є норми, що можуть застосовуватися як у позовному, так і в окремому провадженнях. У ЦПК містяться норми, які мають спеціальний характер для тих чи інших справ окремого провадження.

Нарешті, у ЦПК є масив норм, які не застосовуються в окремому провадженні. По суті така законодавча конструкція взаємодії різних за обсягом дії правових норм безпосередньо певною мірою визначається ч. 3 ст. 235 ЦПК, відповідно до якої справи окремого провадження розглядаються судом із додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлюються розділом VI ЦПК ≪Окреме провадження≫.

Частина 3 ст. 235 ЦПК, закріпивши конструкцію загального та спеціального, у механізмі правового регулювання правовідносин, що виникають в окремому провадженні, встановлює винятки щодо змагальності та меж судового розгляду. Тим самим по суті законодавець,

усвідомлюючи це чи ні, реально заклав і посилив явний дуалізм позовного та окремого проваджень цивільного судочинства, який не був таким за попереднім ЦПК. Цим, власне, піддав сумніву базовий принцип — принцип єдності цивільного процесу та цивільної процесуальної

форми, судочинства як єдиної за своєю природою діяльності зі здійснення правосуддя у цивільних справах.

Що стосується ч. З ст. 235 ЦПК, яка передбачає, що в окремому провадженні не діє правило щодо меж розгляду справи, то це є логічним і пов'язане з тим, що в цьому провадженні не діє принцип змагальності. У позовному провадженні вихід за межі розгляду справи судом є недопустимим і тягне скасування судового рішення. Відповідно до ч. 2 ст. 235 ЦПК, на відміну від позовного провадження, суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази. Це нормативне положення є підставою активності суду у збиранні доказів і, так би мовити, підсилює роль суду при розгляді справ окремого провадження. Якщо у позовному провадженні судочинство ведеться сторонами, а суд у доказовій діяльності є пасивним, то в окремому провадженні — навпаки. Частина 4 ст. 235 ЦПК передбачає, що справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб. Заявники та заінтересовані особи, які створюють коло суб'єктів окремого провадження, — специфічні суб'єкти окремого провадження. Відповідно до ч. 2 ст. 27 ЦПК вони мають статус осіб, які беруть участь у справі. Під заявником слід розуміти особу, в інтересах якої порушено справу в суді про встановлення будь-якої обставини або юридичного стану громадянина, з якими закон пов'язує виникнення, зміну чи припинення особистих або майнових прав громадян. Коло заявників, як правило, встановлено нормами цивільного процесуального права, які регулюють порядок розгляду тієї чи іншої справи окремого провадження. Згідно зі ст. 235 ЦПК суд повинен притягувати до участі в розгляді справ окремого провадження всіх заінтересованих осіб, але вони можуть вступати у процес і з власної ініціативи. Притягнення чи допущення до процесу цих осіб оформлюється ухвалою судді.

Цивільне процесуальне законодавство не надає і не може надати вичерпного переліку суб'єктів, яких необхідно залучати під час розгляду справ окремого провадження як заінтересованих осіб. До заінтересованих осіб належать особи, які беруть участь у справі та мають у ній юридичну заінтересованість. До заінтересованих осіб не можуть бути віднесені органи державної влади та місцевого самоврядування та інші організації, яким закон надає право засвідчити певний юридичний факт, але своєчасно цього не було здійснено, хоча така можливість не втрачена (наприклад, відмова нотаріальної контори засвідчити факт і час пред'явлення документа). Такі організації не є заінтересованими особами тому, що вони не визначають правових наслідків цього юридичного факту, а лише засвідчують, реєструють його.

Притягнення до участі у справах окремого провадження заінтересованих осіб — обов'язок суду У пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. № 5 ≪Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення≫ вказується, що для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справ про встановлення фактів, які мають юридичне значення, у кожній справі після її порушення суддя зобов'язаний провести підготовчі

дії, зокрема з'ясувати, які фізичні особи чи організації можуть бути заінтересовані у вирішенні даної справи і підлягають виклику в судове засідання, у необхідних випадках запропонувати заявнику та заінтересованим особам подати додаткові докази на підтвердження заявлених вимог чи заперечень проти них.

Залежно від мети встановлення фактів заінтересованими особами в цих справах можуть бути, наприклад, відділи соціального захисту населення — у справах про встановлення факту перебування на утриманні особи, яка померла, для призначення пенсії заявникові; інші спадкоємці

— у справах про встановлення факту прийняття спадщини; органи внутрішніх справ — у справах про встановлення факту родинних відносин для вирішення питання про належність до громадянства України; органи страхування — у справах про встановлення факту належності

страхового свідоцтва1. Неправильне визначення кола осіб у справах окремого провадження призводить до скасування рішення суду.

У частині 6 ст. 235 ЦПК зазначено, що в окремому провадженні не може розглядатися спір про право, і це є принциповим. Виникнення спору про право призводить до того, що суд повинен залишити заяву без розгляду і роз'яснити заінтересованим особам (заявнику), які порушили

спір про право, що вони можуть захистити свої права у порядку позовного провадження, подавши позов на загальних підставах. Так, у пп. 1, 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від

31.03.1995 р. № 5 ≪Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення≫ підкреслювалося, що суди при прийнятті заяв про встановлення фактів, що мають юридичне значення, можуть розглядати їх в порядку окремого провадження, якщо встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право, підвідомчого судові. Недотримання вимог законодавства про безспірність окремого провадження також призводить до скасування судових рішень.

Наслідком безспірності окремого провадження та його унікальності у структурі цивільного судочинства є те, що справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду та не можуть бути закриті у зв'язку з укладенням мирової угоди (ч. 5 ст. 235

ЦПК). Третейське судочинство є однією із процесуальних форм захисту приватного права і альтернативою для цивільного судочинства в силу того, що і третейське судочинство, і цивільне судочинство в принципі мають тотожні предмети правового захисту. Неможливість розгляду справ третейським судом і, як наслідок, — неможливість передачі справ окремого провадження на розгляд третейського суду випливає із компетенції третейських судів та визначається договірною природою угоди про третейський розгляд. Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України ≪Про третейські суди≫ до третейського суду за згодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Ці випадки передбачені ст. 6 названого Закону:

1) справи у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;

2) справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;

3) справи, пов'язані з державною таємницею, тощо.

Безспірність окремого провадження цивільного судочинства визначає і те, що справи окремого провадження не можуть бути закриті у зв'язку з укладенням мирової угоди (ч. 5 ст. 235 ЦПК). Особливістю окремого провадження є також те, що для процедури окремого провадження за загальними правилами цього провадження судові витрати по справі не відшкодовуються. Відповідно до ч. 7 ст. 235 ЦПК у справах окремого провадження при ухваленні судового рішення

судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.

За логікою цієї норми заінтересовані особи в окремому провадженні звільняються від судових витрат. Тому застосування цієї статті можливе лише в системному зв'язку із загальними нормами, які регламентують судові витрати. Доречно також зауважити, що інститут судових витрат як загальний інститут цивільного судочинства має спеціальні норми, які передбачають підстави та випадки звільнення від відшкодування певних судових витрат (ст. 81 ЦПК). У контексті цього очевидно, що ч. 7 ст. 235 ЦПК по суті дублює у формі загальних відсилок більш конкретну норму, яка міститься у ст. 81 ЦПК.

Порушення справ окремого провадження здійснюється поданням заяви. Зміст заяви повинен відповідати вимогам ст. 119 ЦПК. Проте до змісту заяви у конкретних справах окремого провадження ставляться свої вимоги з урахуванням специфіки справ, які розглядаються судом.

Цивільний процесуальний кодекс України передбачає особливості підготовки справ окремого провадження, що зумовлені специфікою кожної категорії справ і відображені в спеціальних статтях цього Кодексу, які регламентують порядок розгляду справ окремого провадження.

В окремому провадженні відсутні інститути сторін (позивач та відповідач), третіх осіб, немає позову. Не діють такі інститути позовного провадження, як зустрічний позов, відмова від позову, визнання позову, мирова угода та ін.

Рішення суду у справах окремого провадження не підлягають примусовому виконанню, але мають загальнообов'язковий характер (ст. 14 ЦПК). Вони реалізуються шляхом оформлення майнових або особистих немайнових прав громадян, а саме: видачею свідоцтва про право власності; виправленням, поновленням чи анулюванням запису актів громадянського стану тощо.




Похожие:

Загальна характеристика окремого провадження iconТертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб
Загальна характеристика провадження у звязку з винятковими та нововиявленими обставинами
Загальна характеристика окремого провадження iconТертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб
Основні поняття: предмет цивільного процесуального права, метод ци­вільного процесуального права, позовне провадження, наказне провадження,...
Загальна характеристика окремого провадження icon1. Загальна характеристика апеляційного оскарження та перевірки судових...
Загальна характеристика апеляційного оскарження та перевірки судових рішень І ухвал
Загальна характеристика окремого провадження iconТема № Загальна характеристика кримінального процесу 2
Тема № Загальна характеристика кримінального процесу(2 год.) Поняття, завдання І система кримінального процесу
Загальна характеристика окремого провадження icon1. Історичний нарис наказного провадження
Наказне провадження є одним із видів проваджень цивільного судочинства І регламентується розділом 2 цпк
Загальна характеристика окремого провадження iconІсторичний нарис наказного провадження
Наказне провадження є одним із видів проваджень цивільного судочинства І регламентується розділом 2 цпк
Загальна характеристика окремого провадження icon1 предмет І основні поняття курсу. Загальна характеристика правоохоронних органів
Тема предмет І основні поняття курсу. Загальна характеристика правоохоронних органів
Загальна характеристика окремого провадження icon«Загальна характеристика моногенних хвороб. Клініка І генетика окремих...
Тема: «Загальна характеристика моногенних хвороб. Клініка І генетика окремих форм моногенних хвороб»
Загальна характеристика окремого провадження iconВведення в курс інфектології. Загальна характеристика групи інфекційних...
Тема Введення в курс інфектології. Загальна характеристика групи інфекційних хвороб із фекально-оральним механізмом передавання....
Загальна характеристика окремого провадження iconПитання на іспит з курсу
Загальна характеристика джерел з історії Давньої Русі (класифікація, особливості)
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2020
контакты
userdocs.ru
Главная страница