Історичний нарис наказного провадження


Скачать 216.83 Kb.
НазваниеІсторичний нарис наказного провадження
Дата публикации06.07.2013
Размер216.83 Kb.
ТипДокументы
userdocs.ru > Право > Документы


Історичний нарис наказного провадження

Наказне провадження є одним із видів проваджень цивільного судочинства і регламентується розділом 2 ЦПК.

Наказне провадження у різні часи мало різну правову регламентацію. Так, Статут цивільного судочинства Росії 1864 р. при його прийнятті передбачав лише спірний (позовний) порядок здійснення правосуддя у цивільних справах, але 29 грудня 1889 р. з метою спростити та прискорити провадження справ, які не мають у більшості випадків труднощів для вирішення, закон про провадження судових справ у земських начальників і міських суддів увів «спонукальне виконання». За своєю суттю порядок спонукального виконання був комбінацією позовного процесу з порядком виконання рішень. У порядку спонукального виконання здійснювались стягнення грошових сум, повернення рухомого майна, звільнення і здача найманого майна, стягнення за опротестованими векселями тощо. Отже, наказне провадження стало певним прототипом спонукального виконання .

Ухвалення так званого судового платіжного наказу в межах окремого провадження судочинства передбачав Австрійський Статут цивільного судочинства 1895 р., який був чинним на території Західної України. Відповідно до статей 548-554 цього Статуту платіжний наказ

' Див.: Васьідавский, Е. В. Учебник гражданского процесса [Текст] / Е. В. Васьков-ский. - М. : Изд. Бр. Башмаковьіх, 1917. - С. 322.

654

був можливим за позовами про присудження грошей або інших речей, визначених родом та якістю. У випадках пред'явлення такого позову позивач міг просити суд про посилання відповідачеві платіжного наказу за наявності даних, на яких ґрунтуються вимоги позивача, підтверджені достовірними документами: 1) публічними документами; 2) домашніми документами з підписом особи, що видала документ, засвідченим австрійським судом або нотарем; 3) іншими документами, які підтверджують внесення до публічних книг речового права присвоєної вимоги. На прохання позивача платіжний наказ надсилався відповідачу без попереднього усного розгляду та заслуховування відповідача' .

Цивільний процесуальний кодекс УРСР 1924 р. також передбачав у порядку окремого провадження видачу судових наказів за безспір-ними вимогами про стягнення грошей або про повернення майна, і перелік цих вимог був виключним.

Усі справи про видання судових наказів за актами вирішувались одноособово суддею, без виклику сторін. Судовий наказ видавався стягувачеві, він мав силу виконавчого листа, і судовий виконавець про вчинення стягнення робив напис на самому акті. Копія судового наказу залишалася в суді. Таким чином, боржник не сповіщався про видання судового наказу і в більшості випадків дізнавався про його існування лише тоді, коли отримував повідомлення про виконання.

Боржник у семиденний термін з дня отримання повідомлення про виконання мав право заявити клопотання про скасування судового наказу і розгляд справи в позовному по2рядку. Він також міг оскаржити судовий наказ у касаційному порядку .

18 липня 1963 р. був прийнятий і набув чинності з 1 січня 1964 р. Цивільний процесуальний кодекс УРСР, який не передбачав наказного провадження, а справи такого характеру відійшли до компетенції нотаріату і стягнення заборгованості здійснювалось на підставі виконавчих написів нотаріусів.

Упродовж тривалого часу єдиною формою цивільного судочинства і захисту цивільних прав і інтересів було позовне провадження. Законодавець не робив кроків щодо спрощення цивільного процесу. Можна лише згадати таку спробу щодо справ про стягнення аліментів на

дітей. Так, 1 березня 1985 р. було введено в дію Указ Президії Верховної Ради Української РСР «Про деяку зміну порядку стягнення аліментів на неповнолітніх дітей». Цей Указ передбачав можливість судді одноособово стягувати в спрощеному порядку аліменти на утримання дитини, народженої від батьків, які перебувають у зареєстрованому шлюбі, і розмежовував розгляд безспірних та спірних справ про стягнення аліментів. Щоправда, особливостями цієї процедури було те, що питання про стягнення аліментів вирішувалося без порушення цивільної справи'.

У сучасних європейських системах судочинства також застосовується інститут судового наказу. Так, у цивільному процесуальному законодавстві Німеччини існує наказне провадження, яке можливе за вимогою, предметом якої є сплата певної суми в євро, і на підставі клопотання заявника має бути виданий судовий наказ про її стягнення. Законодавство не вказує переліку вимог, за якими може бути виданий судовий наказ, а лише дає в законі вичерпний перелік вимог, які не підлягають стягненню. Наказне провадження у Німеччині здійснюється дільничними судами. Судовий наказ направляється за заявою заявника відповідачу, якому надається право надати письмові заперечення проти заявлених вимог. Якщо заперечень від відповідача не

надійшло, то на підставі судового наказу суд за клопотанням заявника

2

видає наказ про виконання .

ЦПК Франції також передбачає процедуру, яка нагадує наказне провадження, — розпорядження суду про сплату. Стягнення заборгованості може вимагатися за заявою про видання судового розпорядження, коли, по-перше, право вимоги засноване на договорі або виникає із встановленого нормативним актом зобов'язання і складає визначену суму; за договірними справами сума визначається на підставі умов договору, включаючи, де це доречно, застереження про штрафні санкції; по-друге, зобов'язання виникають з прийняття до сплати або з видачі переказного векселя, з виставленого простого векселя, з передаточного напису або з вексельного доручення стосовно першого або другого з цих цінних паперів або з прийняття уступки права вимоги відповідно до закону, який передбачає спрощений порядок кредитування підприємств. подається залежно від обставин до суду малої інстанції, міського суду або голові комерційного суду в межах предметної підсудності справи цим судам. До заяви додаються документи, які підтверджують право. Якщо, вивчивши надані документи, суддя дійде висновку, що заява є обґрунтованою повністю або частково, він виносить ухвалу, в якій міститься розпорядження про сплату суми, яку він взяв до уваги. Якщо суддя відхиляє заяву, його ухвала оскарженню кредитором не підлягає, однак він має право здійснити дії в загальному процесуальному порядку.

На ухвалу суду, яка містить розпорядження про сплату, боржник має право протягом одного місяця після одержання судового повідомлення про ухвалу суду заявити заперечення. Ухвала суду, яка містить розпорядження про сплату, має всі обов'язковими платежами; про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові заробітної плати. Крім того, судовий наказ видається, якщо вимоги заявлено органом внутрішніх справ, органом податкової поліції, підрозділом судових приставів про стягнення витрат на проведення у зв'язку з розшуком відповідача або боржника і його майна, або дитини, відібраної у боржника за рішенням суду, а також витрат, пов'язаних зі сховом арештованого майна, вилученого у боржника, та сховом майна боржника, якого виселено із займаного ним житлового приміщення. Перелік вимог, за якими може бути виданий судовий наказ, має вичерпний характер.

^ Моделі заочного розгляду справи
Цивільний процесуальний кодекс України передбачає заочний розгляд справи як специфічну процедуру позовного провадження цивільного судочинства. Інститут заочного розгляду справи існує в різних процесуальних системах. Як правило, його функціональну ефективність пов'язують із поширенням судового захисту суб'єктивних прав громадян та юридичних осіб, пришвидшенням вирішення спорів, а також рівнем відповідальності сторін за свої дії (бездіяльність), запобіганням навмисному затягуванню розгляду справи та зловживанням процесуальними правами сторонами судового процесу. Крім того, надання суду можливості розгляду справи за відсутності сторони окремі автори розглядають як засіб, що перешкоджає судовій тяганині, або характеризують як спрощену процедуру цивільного судочинства на відміну від повномасштабного змагального процесу'.

Виходячи із того, що заочне провадження та заочне рішення існують у різних правових системах, їх законодавча регламентація у ЦПК України не є чимось новим. Заочне рішення регламентувалось ЦПК УРСР 1924 р. Так, ст. 98 ЦПК УРСР 1924 р. передбачала, що нез'явлення сторін, про яких судові відомо, що їм повістку було вручено, не становить перешкод для розгляду та розв'язання справи. Суд вправі був вдатися до позавічного присуду.

Заочне провадження та заочне рішення можна характеризувати у різних аспектах. Останнім часом їх дедалі частіше характеризують з огляду на ефективність судочинства під кутом зору його спрощення. Такі пропозиції містяться у Рекомендації № К (81) 7 щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя, прийнятій Комітетом міністрів Ради Європи 14 травня 1981 р. У пункті 9 Рекомендації пропонується розробка заходів щодо неопротестованих або безспірних позовних вимог для того, щоб остаточне рішення ухвалювалось швидко, без зайвих

формальностей, явок сторін до суду і зайвих витрат. У Рекомендації № К (84) 5 від 20 лютого 1984 р. «Принципи цивільного судочинства, спрямовані на вдосконалення судової системи» також звертається увага на необхідність передбачити в законодавствах країн конкретні правила, що прискорюють вирішення спорів .

В Узагальненні практики ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах, підготовленому Верховним Судом України, зазначається, що заочне провадження у цивільних справах широко застосовується у зв'язку з необхідністю забезпечувати ефективність та своєчасність цивільного судочинства .

Ефективність інституту заочного рішення значною мірою залежить від його правової регламентації та моделі, що втілюється в законодавстві. Існують різні моделі інституту заочного рішення. У цьому аспекті зазначимо, що історично інститут заочного рішення грунтувався на двох визначальних засадах: 1) заочне рішення можливе лише проти, так би мовити, пасивної сторони процесу (позивача, відповідача); 2) заочне рішення суд може ухвалювати в межах самостійного заочного провадження як автономної процедури цивільного судочинства або в межах загальної процедури позовного провадження цивільного процесу. Ці визначальні моменти мають суттєве значення для законодавчих конструкцій заочного провадження та заочного рішення.

З огляду на перший чинник заочне рішення може бути ухвалене проти відповідача. Можливим також є варіант, коли заочне рішення може бути ухвалене і проти позивача, і проти відповідача. Так, згідно з § 330 ЦПК Німеччини заочне рішення проти позивача ухвалюється, якщо позивач не з'явиться для усного розгляду і є клопотання про ухвалення заочного рішення про відмову позивачу в позові. Параграф 331 ЦПК Німеччини передбачає умови ухвалення заочного рішення і проти відповідача.

Що стосується процедур ухвалення заочного рішення, то в національних законодавствах втілені різні підходи, які, на наш погляд, безпосередньо пов'язані зі змагальними моделями судочинства та конструкціями цивільного процесу в аспекті наявних та регламентованих судових проваджень і окремих автономних процедур, що існують у межах проваджень судочинства. Власне, йдеться про те, що в окремих національних системах цивільного процесу допускається можливість

ухвалення заочних судових рішень, втім законодавець не регламентує умови та процедуру його ухвалення як самостійного заочного провадження. У деяких процесуальних системах, навпаки, ухвалення заочного рішення здійснюється у межах процедури самостійного заочного провадження. Цивільний процесуальний кодекс Німеччини містить розділ 3 «Заочне рішення» як складову книги 2 ч. 1 «Провадження у судах землі». У Цивільному процесуальному кодексі Російської Федерації глава 22 називається «Заочне провадження» та містить норми, які регламентують умови, порядок заочного провадження, а також винесення заочного рішення.

Сутнісні ознаки заочного провадження та заочного рішення особливо виявляються при порівнянні континентальної та англосаксонської систем цивільного процесуального права. Якщо в континентальній системі права характерною ознакою розгляду та вирішення справ у порядку заочного провадження є те, що при цьому діють загальні правила судового розгляду з деякими особливостями, передбаченими законодавством, то в англосаксонській системі права, перш за все в США та Англії, характерним для заочного провадження є те, що це провадження є автономною судовою процедурою, не пов'язаною нормативно і функціонально із судовим розглядом. При цьому особливостями процедури заочного розгляду є те, що вона не передбачає дослідження доказів за умов відсутності сторони судового процесу. Заочний розгляд справи спрощує процедури судочинства та спрямовується на ухвалення рішення проти сторони, яка не з'явилась у судове засідання .

Очевидно, що український законодавець, передбачивши можливість ухвалення заочних рішень, виходив концептуально з тієї моделі заочного рішення, для якої характерними є такі умови, як пасивність, тобто неявка відповідача у судове засідання, та визначення певних особливостей процедури заочного розгляду справи при дотриманні загальних правил судового розгляду. Власне кажучи, такий підхід по суті означає, що ЦПК України регламентує інститут заочного рішення, а не інститут заочного провадження.

Незважаючи на різні форми регламентації заочного рішення в процесуальних законодавствах, заочному рішенню притаманні певні ознаки, що відрізняють його від звичайного рішення, яке ухвалюється з дотриманням загальних правил позовного провадження. Перш за все заочне рішення ухвалюється за наявності певних умов. Воно характе-

ризується, крім того, специфічністю змісту як акта правосуддя, а також специфічністю форм його перегляду за ініціативою сторони, проти якої рішення ухвалене.

Головною умовою ухвалення заочного рішення далі є процесуальна бездіяльність сторони. Формами процесуальної бездіяльності як підстави заочного рішення можуть бути неявка сторони у судове засідання (власне судове засідання, підготовче судове засідання, попереднє судове засідання тощо). При цьому мова йде про неявку до суду з неповажних причин.

Умовою ухвалення заочного рішення є також належне повідомлення сторони, за відсутності якої відповідно до процесуального законодавства може бути постановлене заочне рішення. Що стосується порядку викликів та повідомлень, то він передбачається законодавством.

Однією з фундаментальних умов заочного рішення обов'язково є ініціатива однієї зі сторін (позивача чи відповідача), яка є активною у процесі. У разі неявки обох сторін ухвалення заочного рішення є неможливим.

Заочне рішення, як зазначалося, характеризується специфічністю змісту як акта правосуддя. Саме в цьому аспекті і можна виокремити певні особливості заочного рішення. Насамперед при ухваленні заочного рішення суд не дотримується та об'єктивно не може дотримуватися принципу аиаіашг еі аігега рагз (вислухай також іншу сторону). Це означає, що заочне рішення не може повністю базуватися на усній змагальності сторін, а процесуальна бездіяльність пасивної сторони (неявка на усний розгляд своєї справи) може бути підставою для використання законодавцем юридичної фікції її неправоти або фікції правоти сторони, яка з'явилася до суду. Фікція базується на принципі «чистої» змагальності і є характерною для англосаксонської системи цивільного процесу. Такий підхід законодавця відбиває мету спрощення цивільного процесу і логічно потребує моделювання спеціальної автономної процедури заочного провадження як альтернативи позовному провадженню цивільного процесу. Більше того, заочне рішення, ухвалене в такий спосіб, можна кваліфікувати як дійсно заочне рішення.

У більшості європейських країн фікція неправоти сторони, що не з'явилася у судове засідання, не застосовується і процесуальне законодавство передбачає необхідність оцінки всіх доказів по справі. Це означає, що дослідження доказів має здійснюватися відповідно до загальних правил позовного провадження. Специфіка такого дослідження виявляється лише в тому, що воно здійснюється за відсутності однієї зі сторін.

Крім зазначених характерних ознак, заочне рішення як акт правосуддя характеризується також специфічністю форм його перегляду за ініціативою сторони, проти якої таке рішення ухвалене. При цьому обов'язковим інструментом виступає спрощений порядок перегляду заочного рішення, який притаманний усім моделям заочних рішень. Він є абсолютно необхідним, коли заочне рішення ґрунтується на фікції неправоти сторони, яка не з'явилась. Утім законодавча практика свідчить про те, що спрощені форми перегляду заочних рішень використовуються і при тій моделі заочного рішення, що ґрунтується на механізмах усунення перешкод для зловживання суб'єктивними процесуальними правами стороною, що не з'являється для усного судового розгляду.

Спрощений порядок перегляду заочного рішення характеризується тим, що він можливий за ініціативою відсутньої на усному судовому розгляді сторони та суб'єктом перегляду, як правило, виступає суд, який ухвалив заочне рішення. Разом з тим у національних законодавствах на основі цих засад передбачаються специфічні процедури та правила перегляду заочних рішень. Так, можуть передбачатися апеляційний та касаційний порядок перегляду цих рішень, неможливість апеляційного перегляду тощо. Наприклад, Цивільний процесуальний кодекс Латвійської Республіки не надає стороні, щодо якої ухвалене заочне рішення, права на апеляційне оскарження. Можуть бути й інші особливості процедур перегляду заочних рішень (підстави скасування, підстави поновлення судочинства при скасуванні рішення тощо).

Історичний нарис окремого провадження
У цивільному процесуальному законодавстві протягом майже півтора сторіччя закладена конструкція декількох форм цивільного судочинства — спірного (позовного) та особливого порядку цивільного процесу, викликаного необхідністю формулювання спеціальних норм процесуального права. Деякі дослідники пов'язують цей факт з традицією римського права, яка виділяє спірне позовне судочинство та без-спірне (добровільне), котра, на їх думку, була відтворена цивільним процесуальним законодавством сучасних держав .

Так, при розробці Статуту цивільного судочинства Росії 1864 р. як критика судочинства за попереднім законом — Зводом законів 1857 р. вказувалось, що одним з істотних недоліків чинного на той час законодавства було проведення різних порядків судочинства. Як відомо, Звід законів передбачав загальний порядок судочинства, чотири головних та шістнадцять особливих. На думку департаменту законів та цивільних справ Державної ради, таке законодавче рішення викликало повільність судочинства та розвиток формалізму .

При остаточній редакції Статуту думка департаменту Державної ради була врахована і прийнятий у 1864 р. Статут цивільного судочинства передбачив лише спірний (позовний) порядок здійснення правосуддя у цивільних справах. Разом з тим вже через короткий час були зроблені протилежні кроки: відбулися доповнення Статуту Книгою IV «Судочинство охоронне», у квітні 1866 р. введена особлива форма судочинства. Таке рішення мотивувалось тим, що необхідно було визначити, крім спірного (позовного) порядку судочинства, і правила неспірного або охоронного порядку. У той же час відзначалося, що змішування цих окремих категорій справ становить одну з надзвичайно суттєвих причин недосконалості цивільного судочинства . У порядку охоронного провадження розглядалися справи: про виклик спадкоємців померлої особи та охорону її маєтку; про поділ спадщини; про введення у володіння нерухомим майном; про викуп родового майна; про засвідчення у безвісній відсутності; про узаконення дітей; про усиновлення та ін. Коло цих справ не завжди було однаковим .

Австрійський Статут цивільного судочинства 1895 р., що діяв на території Західної України, також передбачав диференціацію цивільного процесу. Розділ II цього кодексу, що мав назву «Провадження у судах першої інстанції», містив главу V «Окремі провадження», яка регламентувала особливості розгляду окремих категорій справ: провадження за вексельними позовами, провадження за позовами, які виникають з угод майнового найму, провадження у третейському суді, провадження за позовами про винагороду за збитки, спричинені чинами судового відомства. Крім того3, у систему окремого провадження включалося наказне провадження .

Радянське цивільне процесуальне законодавство також базувалось на концепті різних форм цивільного судочинства. Перші радянські нормативні акти про цивільне судочинство розрізняли два види цивільного судочинства: позовне та охоронне, яке мало назву окремого без-спірного, або непозовного. Цивільний процесуальний кодекс УРСР 1924 р., не даючи визначення позовного та окремого проваджень, закріплював факт наявності так званих справ окремого провадження.

Окреме провадження передбачалось як безспірне провадження. У тимчасовій інструкції Нарком'юсту України від 4 січня 1924 р. (циркуляр № 4) робилась спроба визначити природу окремого провадження. У цьому документі окреме провадження протиставлялось позовному за двома ознаками: а) встановлення права у позовному провадженні та встановлення факту в безспірному порядку; б) можливість заперечень, а отже, і виклик сторін у позовному пр1овадженні та провадження без відповідача в окремому провадженні .

Незважаючи на виділення в цивільному процесі окремого провадження як відносно самостійного, загальні для всіх справ окремого провадження норми, які регулювали б порядок їх розгляду, не були сформульовані, і ЦПК УРСР закріпив перелік справ окремого провадження та правила їх розгляду. Відповідно до ст. 191 ЦПК УРСР 1924 р. до справ окремого провадження належали справи: а) про розпорядження судом майном померлих; б) про третейські записи та рішення; в) про депозит; г) про видачу судових наказів по актах; д) про розірвання шлюбу, про позови з утримання та про встановлення прізвища дітей; е) про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; є) про звільнення від військової служби за релігійними переконаннями.

У подальшому, в ЦПК УРСР 1929 р., також передбачалось окреме провадження. Відповідно до ст. 218 ЦПК до справ окремого провадження були віднесені справи: про видачу судових наказів; про видачу дозволу на звернення в безспірному порядку стягнень на поточні рахунки і вклади в кредитних установах; про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; про поновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про звільнення від військової служби за релігійними переконаннями; за скаргами на дії нотаріусів. Крім того, відповідно до глави 26-а ЦПК 1929 р. до справ окремого провадження були віднесені справи про розірвання шлюбу.

Як видно, протягом тривалого періоду у цивільному процесуальному законодавстві, яке передбачало наявність охоронних (окремих проваджень), не визначалися критерії цих проваджень, відмінність їх від позовного провадження цивільного процесу. Законодавець тільки давав перелік справ, які віднесені до окремого провадження.

У літературі висловлювалася думка, що наявність у законодавстві двох видів цивільного судочинства зумовлюється тим, що характер окремого провадження визначається відсутністю спору про право цивільне в цьому провадженні, що на відміну від позовних справ справи окремого провадження розглядаються у спрощеному порядку, і тут не застосовуються деякі інститути позовного провадження (мирової угоди, відмови від позову, третіх осіб та ін.) . Ця думка навряд чи повністю відбиває суть проблеми, бо порівняльний аналіз системи справ окремого провадження в різні періоди розвитку цивільного процесуального законодавства показує, що до них належали справи, які з великою ймовірністю об'єднувалися однією ознакою — відсутністю спору про право цивільне. Свого часу був правий Є. В. Васьковський, який писав стосовно Статуту цивільного судочинства 1864 р., що охоронні справи є такими різноманітними і різнорідними й охопити їх

2

одним визначенням неможливо .

Як приклад, аналіз ст. 218 ЦПК УРСР 1929 р. дає підстави зробити однозначний висновок про те, що в межах окремого провадження були об'єднані різні за природою справи, а предмет судової діяльності в окремому провадженні не був однорідним. Так, у справах про видачу судових наказів суд безспірно підтверджував права кредитора на стягнення грошей без майна. У справах про видачу дозволу на звернення в безспірному порядку стягнень на поточні рахунки і вклади в кредитних установах суд давав дозвіл установі, яка учиняє стягнення, при стягненні недоїмок по податках та сум неподаткового характеру, які за законом стягуються в безспірному порядку, якщо виникає необхідність, звернути ці стягнення на поточні рахунки і вклади в кредитних установах. У справах про звільнення особи від військової служби за релігійними переконаннями суд на підставі чинного на той час закону про обов'язкову військову службу вирішував, чи дійсно релігійне вчення секти, до якої належить заявник, забороняє чи забороняло до 1917 р. відбування військової служби і чи дійсно до цього вчення належить заявник за народженням та вихованням.

Як видно з наведених прикладів, предмет судової діяльності у справах, які входили до окремого провадження, є досить різноманітним.

У першому випадку суд надавав документові виконавчої сили — при виданні судових наказів; у другому — суд давав дозвіл на звернення стягнення у разі недоїмки на такі специфічні об'єкти, як поточні рахунки і вклади у кредитних установах; у третьому — встановлював факт належності заявника до релігійної секти та звільняв від виконання державного обов'язку — обов'язкової військової служби.

Неоднорідність окремого провадження як самостійного провадження в структурі цивільного процесу ще більше посилилась у зв'язку з прийняттям Постанови ЦВК і РНК СРСР від 11 квітня 1937 р., яка скасувала адміністративний і встановила судовий порядок вилучення майна у колгоспів, кустарно-промислових артілей та громадян на покриття недоїмок за державними і міськими податками, обов'язковим окладним страхуванням, обов'язковими натуральними поставками та штрафами . Поряд із цим Конституція СРСР 1936 р. передбачала можливість судового оскарження неправильностей у списках виборців.

Порядок розгляду цих справ був установлений Інструкцією НКЮ СРСР

2

від 5 травня 1938 р. У подальшому постановою РНК СРСР від 24 листопада 1942 р. «Про відповідальність за невиконання обов'язкових поставок сільськогосподарських продуктів державі колгоспними дворами та одноосібними господарствами» передбачалось залишення

3 .

у силі судового порядку звернення стягнень за недоїмками . Такі зміни в законодавстві того періоду, визначення спеціальними нормативними актами порядку судового розгляду цих справ знову поставили питання про їх природу і віднесення до того або іншого виду судочинства, передбаченого ЦПК. І незважаючи на те що встановлювався особливий порядок розгляду цих справ, який принципово відрізнявся від позовного та окремого проваджень, передбачалось, що цей порядок є порядком «окремого провадження». Разом з тим очевидно, що перелічені категорії справ, що були віднесені до судової юрисдикції, за своєю юридичною природою відрізнялись від тих, які того часу в цивільному

процесуальному законодавстві були віднесені до справ окремого провадження, оскільки ці справи (справи по недоїмках та справи про оскарження неправильностей у списках виборців) по суті виникали з адміністративно-правових відносин.

Такий стан речей призвів до того, що в подальшому, аж до прийняття Основ цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік 1961 р., розгорнулася гостра полеміка з цієї проблеми. Більшість вчених дотримувалися думки про єдність окремого провадження, яке включало як безспірні справи, так і справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, віднесені до судової юрисдикції, і в яких також, як і у традиційних справах окремого провадження, на їх погляд, відсутній

спір про право . Деякі процесуалісти вважали, що об'єднання названих

2

справ у рамках окремого провадження, навпаки, є непереконливим .

Ідея про необхідність спеціальної регламентації провадження у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин, і виокремлення цього провадження в самостійний вид, поряд із позовним та окремим, все ж таки стала домінуючою і набула закріплення в Основах цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік (далі — Основи). Основи встановили порядок розгляду справ у спорах, що виникають із цивільних, сімейних, трудових та колгоспних правовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження. Справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження розглядались за загальними правилами судочинства, крім деяких винятків, встановлених законодавством Союзу РСР і союзних республік (ст. 1 Основ). Таким чином, Основи не були винятком і сприйняли концепцію різних форм проваджень у цивільному процесі. При цьому позовне провадження кваліфікувалось як загальна процедура цивільного судочинства. Що стосується провадження у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин, і справах окремого провадження, то вони підпорядковуються загальним правилам цивільного процесу, однак за деякими винятками та доповненнями. За логікою Основ таке співвідношення загальних і спеціальних правил цивільного судочинства ство- рювало специфічний правовий режим, інакше кажучи, процесуальний порядок розгляду і вирішення цих справ по суті.

ЦПК УРСР 1963 р. до справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, відніс справи зі скарг на неправильності у списках виборців, зі скарг на


Похожие:

Історичний нарис наказного провадження icon1. Історичний нарис наказного провадження
Наказне провадження є одним із видів проваджень цивільного судочинства І регламентується розділом 2 цпк
Історичний нарис наказного провадження iconЗагальна характеристика окремого провадження
Коло справ окремого провадження цивільного судочинства змінювалось від кодифікації до кодифікації, що свідчить про унікальність цього...
Історичний нарис наказного провадження iconТертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб
Основні поняття: предмет цивільного процесуального права, метод ци­вільного процесуального права, позовне провадження, наказне провадження,...
Історичний нарис наказного провадження iconТема Поняття, завдання|задачі|, основні інститути кримінального|карного|...
Поняття кримінального|карного| процесу (кримінального|карного| судочинства, кримінального провадження). Оперативно-розшукова діяльність...
Історичний нарис наказного провадження iconЦей культурно-історичний період отримав назву «срібний вік» російської культури завдяки творам

Історичний нарис наказного провадження iconПитання із курсу
Головні поняття літературознавчої компаративістики. Представники французької І світової компаративістики (історичний огляд)
Історичний нарис наказного провадження iconТертишніков В.І. Цивільний процес: наук практ посіб
Загальна характеристика провадження у звязку з винятковими та нововиявленими обставинами
Історичний нарис наказного провадження iconПлоща Ринок центр політичного, громадського, культурного І торгового...
Площа Ринок – центр політичного, громадського, культурного І торгового життя міста протягом 500 років, серце Львова, історичний початок...
Історичний нарис наказного провадження iconЗдрок О. Н. Гражданский процесе зарубежньїх стран. Учебное пособие
Не виконавче провадження за цивільним процесуальним законодавством різних держав
Історичний нарис наказного провадження iconКиївський національний університет імені тараса шевченка історичний...
Робоча навчальна програма з дисципліни «Історія західних та південних слов’ян (середньовічна доба)»
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2020
контакты
userdocs.ru
Главная страница