2. 1: Процесуально-правове становище учасників цивільних процесуальних правовідносин в різних країнах світу
Скачать 192.89 Kb.
|
Тема 2.1: Процесуально-правове становище учасників цивільних процесуальних правовідносин в різних країнах світу
Інститути, що стосуються розділу цивільного процесуального права «Учасники цивільного процесу», зокрема сторони, процесуальна співучасть, треті особи, мають на меті визначення найбільш оптимального з точки зору принципу процесуальної економії складу учасників та для залучення до участі в процесі усіх юридично заінтересованих суб’єктів. Головна роль серед учасників цивільного процесу відводиться сторонам, до яких у позовному провадженні відносять позивача та відповідача. Саме сторонам адресується більшість процесуальних приписів. Складні зв’язки матеріально-правових стосунків і наслідки судового розгляду справи нерідко призводять до того, що спір між сторонами впливає на права чи обов’язки інших осіб, які також можуть брати участь у процесі і іменуються третіми особами. Їх участь у процесі не є обов’язковою, а наданий їм статус визначається таким чином, щоб вони сприяли вирішенню спору між позивачем та відповідачем, або хоча б не перешкоджали цьому. Позивач, відповідач і треті особи відіграють особливу роль. Вони беруть участь у цивільному процесі від власного імені, мають у справі юридичний інтерес, і цей суб’єктивний інтерес зачіпається судовим рішенням, що приймається по справі. Вони є суб’єктами судочинства, оскільки наділені правом вчиняти дії, від яких безпосередньо залежить рух справи. В українському праві ця категорія учасників іменується особами, що беруть участь у справі, а у західних правових системах вони іноді ототожнюються зі сторонами. Наприклад, один із судів США до сторін у широкому значенні відніс всіх осіб, що мають право контролювати процес, здійснювати захист, посилатися на покази свідків та вести перехресний допит і при допустимості апеляції оскаржувати рішення. До сторін у Федеративній республіці Німеччині відносять не лише позивача і відповідача, але і третіх осіб, що вступили у справу. Також у цивільному процесі іноземних держав беруть участь і інші особи, виступаючи в якості представників сторін, свідків, експертів, перекладачів, судових розпорядників, секретарів. Їм відводиться другорядна роль, хоча нерідко їх участь може мати вирішальне значення для вирішення справи. Особливий державний орган, на який покладено функції нагляду за виконанням законів, захисту державних та суспільних інтересів, - це прокурор. Він не являється типовим учасником процесу, його присутність у процесі розгляду і вирішення приватноправових спорів виправдовується тільки у виняткових випадках. Наприклад, служба Генерального атторнея США представляє Федерацію, що бере участь у процесі в якості сторони, захищає інтереси уряду у спорах, що випливають з контрактів, укладених між урядом та приватною корпорацією. У ФРН прокуратура допускається до участі в процесі по окремим шлюбно-сімейним справам.
Сторони є головними учасниками позовного провадження. Без них воно в принципі неможливе. Це обумовлено самою сутністю цивільного процесу, який по суті передбачений для вирішення спору, що розглядається з точки зору певного правовідношення за участю також двох сторін – кредитора і боржника. Двосторонній характер матеріальних правовідносин та судочинства, що його обслуговує, передбачає наявність як мінімум двох різних суб’єктів, що мають протилежні інтереси. Звідси правило: ніхто не може вести процес проти себе самого. Одна і та сама особа не може бути одночасно відповідачем та позивачем. Поєднання в одній особі позивача і відповідача веде до припинення провадження. Недопустимими є і представництво позивачем відповідача, навіть якщо мова йде про представництво на підставі закону. У той же час якщо стороною провадження виступає об’єднання, то його учасники можуть вступати або залучатися до процесу в якості третіх осіб. Допустимо також пред’явлення позову з боку учасника корпорації до самої корпорації. Якщо ж суд, виходячи з того що квазікорпорація статусом юридичної особи не володіє, буде вважати позивачем чи відповідачем всіх учасників об’єднання, то ніхто з них не може претендувати на статус третьої особи або протилежної сторони. Сторони, так само як і суб’єкти приватних правовідносин, формально рівноправні. Це означає, що вони в рівній мірі наділені правом знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судовому засіданні, заявляти клопотання, оскаржувати судові рішення тощо. У той же час зміст прав позивача та відповідача відрізняється. Це виявляється, наприклад, в тому, що позивач (у певних межах) вільний у виборі відповідача, суду, строку пред’явлення вимоги та у визначенні її розміру. У свою чергу відповідач наділений унікальним правом вимагати передачі справи в суд за його місцем проживання, пред’являти зустрічні вимоги. Поняття «сторона» розглядається у двох значеннях: матеріальному і формальному. Сторона у матеріальному значенні – це той, хто домагається реалізації свого права, або той, хто це право оспорює або заважає його здійсненню. Сторона у формальному значенні – це той, хто пред’являє позов до суду, або той, до кого цей позов пред’явлено. У цивільному процесуальному праві вирішальне значення має формальне визначення поняття «сторона». ^ Позивач – це особа, що пред’явила позов, відповідач – це особа, до якої пред’явлено позов. Якщо право вимоги, заявлене позивачем, дійсно йому належить, а спірний обов’язок несе відповідач, то обидві сторони є належними (легітимними). Такого роду зв’язок між процесуальним та матеріальними статусами сторони в німецькій правовій школі позначається терміном «матеріальна легітимація». Розрізняють активну легітимацію – вона властива позивачу, та пасивну легітимацію – вона властива відповідачу. Відсутність легітимації , тобто коли позивач у процесі намагається досягти реалізації права, яке йому не належить, або вимагає виконання обов’язку від того, хто перед ним не зобов’язаний, є підставами для винесення судом рішення про відхилення позову як необґрунтованого. Але іноді право на ведення судової справи і матеріальне право, на з’ясування якого провадження направлене, можуть належати різним особам. У цьому випадку відсутність активної або пасивної легітимації не означає необґрунтованості позовних вимог. Позов може бути відхилено як необґрунтований з інших причин: через відсутність у позивача права на ведення процесу на захист чужого інтересу. Сторона, що має у справі лиш процесуальний інтерес, іменується з додаванням прикметника «процесуальний» – «процесуальний позивач», «процесуальний відповідач». В німецькій та австрійській судовій практиці та доктрині виділяють три різновиди ситуацій, в яких сторона може виявитися неналежною:
По-перше, відповідач може вказати на допущену помилку, заявити про те, що він не є особою, до якої повинні пред’являтися позовні вимоги. У такому випадку виникає спір про тотожність осіб – ідентифікаційний спір. При його вирішенні особа, що бере участь у справі, розглядається в якості неналежної сторони до тих пір, доки не буде доведено протилежне. Виявлена помилка виправляється без припинення провадження шляхом вручення позовної заяви належному відповідачу. По-друге, відповідач може заявити, що незобов’язаний виконувати вимоги позивача, оскільки не являється пасивно легітимною стороною. Тоді справа вирішується по суті, і якщо вдасться довести істинність цього твердження, суд відхиляє позов як необґрунтований.
У зарубіжних країнах статус основних учасників судочинства характеризується різним чином. У більшості країн континентальної Європи, як і в українському праві, для цього використовуються поняття:
Крім того, в німецькій правовій системі виділяються:
У французькому праві традиційно вважається, що реалізація права на судовий захист передбачає наявність у відповідної особи, крім процесуальної правоздатності і дієздатності, інтересу і якості. Даний припис оснований на старому афоризмі: «Нема інтересу – нема позову (провадження)». Поняття інтересу складне для сприйняття. Коротко його зміст можна охарактеризувати тим, що участь у судовому провадженні повинна засновуватися на інтересі, який не обов’язково передбачає порушення певного права. Достатньо того, що процес може дати певну вигоду. Інтерес повинен бути позитивним і конкретним, юридичним або легітимним, актуальним. Особа, яка звертається з позовом про захист власного права або яка захищається від пред’явленого позову, як правило, таким інтересом володіє. Поняття якості частково співпадає з інтересом. Той, хто має у справі особистий інтерес, наділений і якістю, тобто правом на участь у провадженні. Але якість відрізняється і відносно самостійна від інтересу. По-перше, це стосується випадків, коли з міркувань моралі, доцільності, розумності, справедливості законодавець для певних випадків відмовляє в праві на ведення процесу, не зважаючи на наявність інтересу. Так, заінтересована співмешканка не в праві вимагати розлучення свого співмешканця з його законною дружиною. По-друге, в інших ситуація законодавець вчиняє протилежним чином, наділяючи правом на ведення процесу тих, у кого в справі немає власного прямого інтересу. Наприклад, профспілки або асоціації споживачів можуть брати участь у провадженні на захист своїх членів, представники кредиторів – у провадженні, пов’язаному з оздоровленням або ліквідацією підприємства. Врешті-решт, всупереч відсутності власної заінтересованості необхідною якістю наділені фізичні та юридичні особи, які в силу закону, судового рішення або договору наділені повноваженнями на ведення процесу на захист прав інших осіб. Серед них опікуни, управителі, директори компаній, мери або префекти. Іспанський ЦПК використовує поняття здатність бути стороною, однак від характерних для германської правової системи розгорнутих визначень утримується. Натомість дається перелік тих, хто може бути стороною цивільного судочинства. Англійські нормативні акти взагалі не містять загальних положень процесуальної право- і дієздатності. Принцип «той, хто може бути учасником матеріальних правовідносин, може бути і стороною в процесі» вважається очевидним і таким, що не вимагає спеціального закріплення. Правове регулювання зосереджено на конкретних приписах, що визначають, хто може пред’явити позов, кому можуть бути адресовані вимоги, за яких умов допускається залучення до процесу інших осіб. Американські правила судочинства в якості загальних передумов участі в процесі вказують на наявність правового інтересу та здатності пред’являти позов або відповідати по позову.
Процесуальна правоздатність – це здатність бути самостійним від власного імені носієм процесуальних прав та обов’язків; здатність бути суб’єктом процесуальних правовідносин: не лише позивачем, відповідачем, але і третьою особою у позовному провадженні, заявником або заінтересованою особою в окремому провадженні, у тому числі домагаючись вжиття забезпечуючих заходів, стягувачем або боржником у виконавчому провадженні. Процесуальна правоздатність являється первинною передумовою процесу і дійсності процесуальних дій. Нею повинні володіти сторони уже в момент пред’явлення позову і зберігати її напротязі всіх стадій провадження. Процесуальна правоздатність безумовно являється відображенням матеріальної правоздатності, але не ідентична їй, оскільки суб’єктом процесуальних правовідносин можуть бути об’єднання, які не наділені матеріальною правоздатністю. Наприклад, організований, але не зареєстрований союз не володіє матеріальною правоздатністю, але він може виступати в якості відповідача (абз. 2 § 50 ЦПК ФРН). В романо-германській правовій системі розрізняють такі види процесуальної правоздатності:
Всі правоздатні у матеріальних правовідношеннях особи володіють повною процесуальною правоздатністю, можуть пред’являти позови, відповідати по позовам, вступати у процес у якості третіх осіб, мати відповідні процесуальні права та виконувати відповідні процесуальні обов’язки. ^ властива, наприклад, об’єднанням, що відповідають всім суттєвим ознакам корпорації (організованість, загальне найменування, незалежність від зміни складу учасників, тривалий характер існування), які, однак, статусу юридичної особи не набули, зокрема, через відсутність формального акту реєстрації. Такого роду корпорації у ФРН не в праві пред’являти позови та володіють лиш пасивною правоздатністю. Процесуальна правоздатність фізичних осіб, за загальним правилом, виникає з моменту народження. Однак, у Австрії навіть ненароджена дитина з моменту зачаття знаходиться під охороною закону, і в тій мірі, в якій мова йде про її права, вона розглядається як народжена. У ФРН ненароджена дитина не наділена загальною правоздатністю. Але у певних випадках німецьке законодавство допускає призначення куратора для охорони прав ненародженої і навіть не зачатої особи. В німецькій, так само як і в австрійській та швейцарській судовій практиці, процесуальна правоздатність визнається за майбутнім громадянином умовно: якщо народження не відбудеться, то судовий розгляд і прийняте за його результатами рішення не мають значення. Процесуальною правоздатністю володіють і юридичні особи приватного та публічного права. Об’єднання, формально не наділені статусом юридичної особи, також можуть бути процесуально правоздатними, як правило, в силу нормативного припису. ^ з її смертю. Якщо сторона помирає до порушення провадження, то направлення позову до суду не має значення та спадкоємець, що бажає вести процес, повинен цю дію повторити. Однак якщо позов було пред’явлено до суду особисто позивачем, який в подальшому помер, то пред’явлення позову юридичне значення на втрачає. Зберігаються і наслідки вручення позову представнику померлого відповідача. Доручення на ведення справи залишається в силі, незважаючи на смерть особи, що представляють. Оскільки померла особа стороною бути не може, то процесуальні відносини виникають з її спадкоємцем. ^ не з моменту закінчення визначеного у статуті строку її діяльності, прийняття рішення про її припинення, відкриття конкурсного провадження або виникнення інших обставин, що тягнуть за собою її припинення, а після закінчення ліквідації – процедури, призначеної для погашення боргів об’єднання перед третіми особами та розподілу майна, що залишилося, між її учасниками.
У судовій практиці і доктрині континентальних правових систем процесуальна дієздатність є однією з основних юридичних категорій, що характеризують учасника процесу. Якщо узагальнити всі визначення, що містяться в нормативних актах, судовій практиці та доктрині, то процесуальну дієздатність можна визначити як здатність сторони вести процес самостійно або через адвоката, здатність самостійно здійснювати всі процесуальні дії або бути їх адресатом. Ця здатність визнається за особою в тій мірі, в якій вона володіє матеріальною дієздатністю. У ФРН фізичні особи дієздатні настільки, наскільки вони можуть приймати на себе договірні зобов’язання. Це означає, що повна процесуальна дієздатність визнається за кожним, хто володіє повною матеріальною дієздатністю, тобто за повнолітніми. Винятки становлять ситуації, коли повнолітня особа внаслідок психічної хвороби або тілесних ушкоджень, розумового або душевного розладу не в змозі повністю чи частково вести свої справи та опікунський суд за заявою такої особи або за власною ініціативою призначає їй опікуна. Тоді в процесі, який буде вести опікун, підопічний буде розглядатися як процесуально недієздатний (§ 53 ЦПК ФРН). ^ володіють неповнолітні у віці старше семи років. Вони в праві самостійно брати участь у процесі у тій мірі, в якій вони можуть приймати на себе договірні зобов’язання. Тому в судочинстві з приводу деліктів процесуальною дієздатністю вони не володіють. Неповнолітні, що уклали шлюб, наділені процесуальною дієздатністю у шлюбно-сімейних справах. Процесуально недієздатними в ФРН є:
В останньому випадку суд, що розглядає справу, може сам встановити недієздатність сторони. Як правило, це здійснюється на основі висновку експерта. В Австрії процесуальна дієздатність неповнолітніх регулюється інакше, ніж в ФРН. Тут обмеженою процесуальною дієздатністю наділяються неповнолітні особи старше 14 років. ^ в Австрії є:
Сучасне зарубіжне право нерідко відступає від поширеного положення про те, що юридична особа має самостійну волю та здатність до самостійних дій, і заперечує процесуальну дієздатність юридичних осіб або правоздатних товариств. Здатністю вчиняти правові дії володіє лише людина. Від імені штучних утворень, різного роду об’єднань осіб та майна у судових провадженнях виступають їх представники – конкретні фізичні особи в якості органів відповідного об’єднання. В Швейцарії дієздатність за юридичними особами визнається. Вона передбачає наявність певної організації, що діє на підставі закону, статуту або установчого акту, і певного органу, що виражає ззовні волю юридичної особи. Якщо у юридичної особи немає органу або якщо немає когось, хто має повноваження здійснювати її представництво, то вона є недієздатною. За необхідності суд може призначити піклувальника. Об’єднання, що не володіють статусом юридичної особи (командитні товариства, об’єднання власників житла, об’єднання кредиторів), діють через осіб, уповноважених здійснювати представництво.
Процесуальна співучасть – це участь на стороні позивача і відповідача декількох осіб. ^ процесуальної співучасті є те, що на стороні позивача або відповідача виступає декілька осіб. Варто зауважити, що сама по собі множинність не являється вирішальною. Множинність учасників об’єднання з самостійною правосуб’єктністю, яке виступає стороною по справі, наявність у нього декількох представників не утворюють процесуальну співучасть. Вона виникає тоді, коли кожна особа наділена самостійним статусом сторони. Сутність процесуальної співучасті проявляється у наступному:
Процесуальна співучасть може бути результатом:
ЦПК Франції закріплює принцип роздільності провадження у випадку множинності позивачів або відповідачів. Кожний співучасник вчиняє процесуальні дії самостійно, а дії одного співучасника стосовно спільного інтересу не мають значення для інших співучасників. У той же час в порядку виключення з цього принципу передбачається єдине, нероздільне провадження у випадку пред’явлення позову до декількох відповідачів при загальному для них об’єкта спору. Процесуально-правова доктрина ФРН розрізняє наступні види співучасті:
^ співучасть має місце, коли на стороні позивача виступають декілька осіб, а пасивна – коли позовні вимоги направлені одночасно проти декількох відповідачів. Факультативна співучасть допускається на розгляд суду при однорідності правових або фактичних підстав позову. Наприклад, вимоги покупців до продавця з аналогічних договорів купівлі-продажу. При вирішенні питання про допустимість цього виду суб’єктивного об’єднання позовів суд керується міркуваннями доцільності та процесуальної економії. Обов’язкова співучасть у німецькому законодавстві є недостатньо врегульованою. Вона може виникати з процесуально-правових або матеріально-правових підстав. ^ має місце, коли в силу особливих приписів судовий акт, винесений стосовно одного з співучасників, поширює свою дію на інших, незалежно від того, чи приймали вони участь у справі. Наприклад, рішення, прийняте по розгляду спору між управителем спадщини та третьою особою, поширюється і на спадкоємця, який в процесі участі не брав. Таким чином, особлива законодавча норма забезпечує єдине рішення по справі. ^ ще іменується «дійсно необхідною», «справжньою», «істинною». Вона охоплює випадки, коли процес може досягти своєї мети лише за участю в якості сторони тільки декількох осіб; коли провадження, почате одноособовою стороною або проти одноосібної сторони, недопустиме через відсутність у неї права на його ведення в інтересах інших суб’єктів. Мова йде про випадки пред’явлення позову подружжям, що разом управляє спільним майном, декількома виконавцями заповіту одного і того ж спадкодавця тощо. Правова система США процесуальну співучасть поділяє на:
У Франції термін «треті особи» використовується для позначення:
В цивільному процесі Німеччини, так само, як і в українському, треті особи поділяються на тих, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору та третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору. Треті особи без самостійних вимог на предмет спору вступають у справу за наявності правового інтересу в судовому рішенні, на користь однієї із сторін для надання цій стороні підтримки. Треті особи з самостійними вимогами на предмет спору вступають у процес тоді, коли у них є вимоги на майно або право, стосовно якого здійснюється розгляд справи між двома сторонами, така особа для захисту своїх інтересів має можливість пред’явити в цьому провадженні позов до обох сторін. Федеральне право США передбачає:
(1) Вступ у процес третіх осіб згідно федеральним правилам судочинства для районних судів можливо в силу:
(2) Пред’явлення позову до третіх осіб – у будь-який час після відкриття провадження відповідач (а також позивач, якщо до нього пред’явлено зустрічний позов) може пред’явити позов до особи, яка не бере участі у справі, але яка несе або може нести відповідальність за вимогою (або її частиною) позивача до відповідача. |
Похожие:
 | 10. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин Поняття юридичного факту Юридична наука визначає як підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин комплекс різноманітних за своїм характером... | | 2 Позов процесуальний засіб порушення цивільного процесу в різних... Тема Позов – процесуальний засіб порушення цивільного процесу в різних державах світу |
| Цивільна юрисдикція. Поняття підсудності та підвідомчості в цивільному процесі різних держав ... | | Лекція тема: джерела земельного права та земельні правовідносини Міжнародні конвенції, багатосторонні міждержавні угоди І двосторонні договори та їх вплив на врегулювання земельних відносин в Україні.... |
| Представництво у цивільному процесі зарубіжних держав Представництво у цивільних процесуальних відносинах (судове представництво) – це правовідносини, в силу яких одна особа (представник)... | | Пайовик Б. Д., Матисякевич М., Матейко Р. М. Л22 Економічна історія... Л22 Економічна історія України І, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 1999. — 737 с. — (Вища освіта XXI століття).... |
| Завдання для розрахунково-аналітичної частини до тем Завдання Проаналізуйте динаміку інвестиційної діяльності підприємства. Охарактеризуйте структуру інвестицій та оцініть вплив різних... | | Учасників V університетського конкурсу студентських наукових робіт |
| Наукові центри за межами України (міжвоєнна доба) Становище науки І техніки на західноукраїнських землях напередодні Другої світової війни | | Розділ 23 правове регулювання здійснення землеустрою та ведення державного земельного кадастру Правове регулювання здійснення землеустрою та ведення державного земельного кадастру |