Киснева терапія застосування кисню з лікувальною метою. Призначається кисень у випадках недостатнього кисневого забезпечення органів та тканей, які виникають


Скачать 248.04 Kb.
НазваниеКиснева терапія застосування кисню з лікувальною метою. Призначається кисень у випадках недостатнього кисневого забезпечення органів та тканей, які виникають
Дата публикации25.05.2013
Размер248.04 Kb.
ТипДокументы
userdocs.ru > Психология > Документы
Киснева подушка.

Киснева терапія – застосування кисню з лікувальною метою. Призначається кисень у випадках недостатнього кисневого забезпечення органів та тканей, які виникають при різноманітних захворюваннях дихальної системи, органів кровообігу, при отруєннях, шоках, набряку легень, після складних хірургічних втручань.

Одним із засобів надання кисню є використання кисневої подушки. Киснева подушка – чотирьох кутий прорезинений мішок з’єднаний резиновою трубкою з краном та мундштуком або лійкою. Подушка вмішує до 10 л кисню, який заповнюється в аптеці. Перед застосуванням кисню мундштук обгортають 2-3 шарами змоченою водою марлі. Потім його притуляють до рота хворого та одкривають кран, за допомогою якого регулюють подачу кисню. Коли кількість кисню значно зменшується, його вижимають вільною рукою. Мундштук перед застосуванням обробляють дезінфікуючими розчинами, кип’ятять або протирають спиртом.

Застосування кисню та кисневої подушки можливо тільки при призначенні лікарем. Передозування кисню також небезпечно, як і його недостатність. Особливо важкі ускладнення при передозуванні кисню розвиваються у немовлят.
^ Основи медичної етики і деонтології
Медицина у сучасному світі відіграє виняткову роль у житті людини і суспільства. З нею ми зустрічаємося при народженні і не розлучаємося протягом усього життя аж до смерті. Відносини між лікарем і пацієнтом виходять за межі звичайних відносин між людьми. Вони потребують професійних знань медиків, належної правової бази у сфері охорони здоров’я, а також дотримання медичними працівниками морально-етичних норм. В основі діяльності будь-якого лікаря лежать три "кити": професійна підготовка, професійна етика і професійне законодавство.

Охорона здоров’я і медицина мають дуже тісний зв’язок з моральністю та наскрізну етичну наснаженість. Недаремно у всіх нормативних документах, де наводяться вимоги до лікаря, вказуються його кваліфікаційні характеристики, на першому місці стоїть вимога дотримуватися норм медичної етики.

У країні, де охорона здоров’я і медична допомога возведенні до конституційного рангу, не може бути недовір’я і суперечок між пацієнтом і лікарем. Звертаючись до лікаря, людина вправі сподіватись на щире бажання медика допомогти позбутися страждань, професійну майстерність, чуйність, співчуття і поєднання глибоких знань з високою моральністю.

Відносини між лікарем і пацієнтом сприяли появі на світ особливих етичних начал і правил поведінки – медичну етику і медичну деонтологію. У теорії розрізняють два поняття – медична етика і лікарська етика. Під етикою (від греч. ethos – звичай, характер) розуміють науку про суть, закони виникнення, розвиток і функції моралі, про відносини між людьми і обов'язки, які випливають з цих відносин. Вперше термін «етика» застосував Арістотель, який розумів її як філософію моральної поведінки людей.

Медична етика вийшла з надр загальної етики і її слід розглядати як специфічний прояв загальної етики. Медична етика - це вчення про роль моральних засад у діяльності медичних працівників, про їх високогуманне ставлення до людини як необхідну умову успішного лікування хворого.

Основні етичні норми, які формувалися в процесі надання медичної допомоги хворим, були узагальнені й сформовані вченими-лікарями різних епох, коли спеціальності медсестри ще не було.

Лікарська етика – питання складне і неоднозначне. У ній нерідко зустрічаються суперечності із звичайними нормами етики. Інколи у своїй професійній практиці лікарям доводиться порушувати основний деонтологічний принцип – "не нашкодь", який має місце, наприклад, при вилученні у донора здорового органу чи тканин, що не може бути повністю нешкідливим для нього. Інколи лікарю доводиться говорити неправду, оскільки не можна забирати у хворого надії на видужання. Важливим деонтологічним правилом вважають те, що пацієнту потрібно говорити лише ту інформацію, яка піде йому на користь. Обов’язок лікаря полягає у створенні сприятливої атмосфери для лікування та завоювання довіри пацієнта.

Складовою частиною медичної етики є медична деонтологія. Науку про професійний обов'язок медичних працівників щодо хворих і здорових людей називають деонтологією.

Деонтологія (від греч. deon, deontos – належне, +logos - вчення) — це вчення про принципи поведінки медпрацівників з метою забезпечення максимальної користі для хворого. Основою деонтології є адміністративно-регламентуючі форми (накази, інструкції) норм поведінки медпрацівників, їх професійних обов'язків і організації лікувально-діагностичного процесу.

"Деонтологія" — як науковий термін у системі етичних знань був вжитий англійським філософом і правознавцем Бентамом Ієремія (1748-1832), працю якого "Деонтологія або наука про мораль" було опубліковано в 1834 році.

Родоначальник медичної деонтології Н.Петров під медичною деонтологією розумів теорію правильного поєднання організаційних заходів, наукових знань і технічних прийомів з турботливим, милосердним ставленням до хворого для успіху його лікування. Ця теорія була закріплена ще у клятві Гіппократа, у якій, зокрема, зазначено: "Чисто і непорочно буду я проводити своє життя і своє мистецтво... В який би дім я не увійшов, я зайду туди для користі хворого, будучи далеким від будь-якого умисного, неправедного і пагубного...".

Варто відзначити, що деонтологічні принципи поширюються не лише на відносини лікар–хворий, а й, що не менш важливо, на відносини лікар–родичі хворого, лікар–колеги, лікар–суспільство. Поєднання мудрості і розуміння у відносинах з родичами, повага, відсутність нездорової конкуренції, взаємна підтримка і допомога, непримиримість з круговою порукою у відносинах з колегами, дотримання принципів моралі і належне виконання професійних обов’язків сприятимуть гуманізації медицини, росту авторитету лікарів і максимальному зменшенню небезпечних наслідків неповноцінної медичної роботи.

До деонтологічних принципів належить і слово лікаря, оскільки важливим є не тільки, що сказати, а і те, як сказати.

Ще одним важливим принципом є лікарська таємниця. Ще у клятві Гіппократа зазначено: "Щоб при лікуванні – а також і без лікування – я не побачив чи не почув стосовно людського життя з того, що не слід будь-коли розголошувати, я промовчу про те, вважаючи подібні речі таємницею". Лікар зобов’язаний цінувати довір’я хворого і виправдати його та зберегти у таємниці всі відомості, отримані від нього. Цей принцип не лише можна, але і необхідно порушити, якщо збереження таємниці призведе до заподіяння шкоди як хворому, його родичам, так і суспільству загалом.

З питань медичної етики та принципів медичної деонтології, можемо вказати на вимоги до лікарів, які вони повинні неухильно розвивати і вдосконалювати у собі. Це насамперед такі якості лікаря, як:

– постійно вдосконалювати професійні знання, мислення, пам’ять, спостережливість;

– професійне честолюбство;

– милосердність;

– володіння психологічною і психотерапевтичною культурою;

– оптимізм;

– виховання у собі терпимості, стійкості і витривалості;

– володіння мистецтвом слова;

– рішучість у прийнятті рішень, від яких залежать життя і здоров’я хворих;

– любов до людей і самозреченість;

– прагнення бути науковим співробітником, що розширяє можливості для творчості і наукового пошуку;

– зовнішній вигляд, манери, поведінка, які створюють сприятливі умови для лікування і співпраці між лікарем і пацієнтом.

Для формування особистості медика важливе значення має рівень загального культурного розвитку, знайомство з літературою, мистецтвом, уміння організувати своє самовиховання. Соціально-психологічною основою ефективного етико-деонтологічного виховання є такі моральні риси, як співпереживання та милосердя. Вони мають стати внутрішньою духовною потребою, моральним кредо людини, яка їх виражає повсякденними вчинками та діями.

До питань етики належать також і медичні помилки, які слід відрізняти від злочинних дій, що караються законом. Професійні помилки можуть бути пов'язані з недостатнім рівнем знань, відсутністю досвіду, недосконалими методами дослідження, їх слід розглядати й аналізувати в колективі, щоб не повторювати більше.

Для того щоб створити умови для дотримання правил деонтології, побудови найсприятливіших взаємин з хворими, лікарі і середні медичні працівники повинні чітко уявляти весь комплекс переживань хворого, пов'язаних з хворобою. Звичайно, крім власне переживань, тобто емоційних порушень, у кожного хворого є також певні уявлення про хворобу, різні думки - судження і висновки, пов'язані з нею. Крім того, хворому притаманні й такі психологічні процеси, як боротьба мотивів, прийняття рішення, прагнення до певної мети, тобто явища, що відносяться до вольової сфери.

Внутрішня картина хвороби — це сукупність не лише емоційних порушень, але й певних процесів інтелектуального та вольового порядку, пов'язаних зі свідомістю, переживанням і ставленням до хвороби.

Спрощено структуру внутрішньої картини хвороби можна представити таким чином. Основним і первинним компонентом цієї структури є емоційна реакція хворого на факт захворювання. З часом ці емоційні порушення ускладнюються за рахунок недостатності інформації, а також взаємовпливів пацієнтів. Виникають стани страху, тривоги, депресії. У людей зі слабкою волею захворювання може призвести до стану пасивності, депресії. У людей з сильною волею спостерігається прийняття і впровадження в життя рішень, спрямованих як на боротьбу з хворобою та раціональне пристосування до життя, так і на розвиток надцінних і маячних ідей.

Концепція хвороби — це теорія, яка розглядає всі аспекти захворювання: причини, механізми розвитку, клінічні прояви та їх значення для хворого, прогноз, можливість і ефективність лікування. Зауважимо, що концепція хвороби, створена лікарем, опирається на дані всебічних клінічних досліджень і багатий досвід медицини, тоді як концепція хворого являє собою спотворене розуміння захворювання. Починаючи лікування хворого, медичний персонал повинен з'ясувати, в чому полягає концепція хвороби пацієнта і поступово коригувати її, щоб хворий дійшов правильного розуміння свого захворювання і своїх перспектив.

Адекватне ставлення до свого захворювання (здоров'я) — це визнання пацієнтом факту захворювання (рівня здоров'я) із врахуванням медичного висновку, співпраця пацієнта з лікарем і медичною сестрою.

Завдання медичного персоналу полягає в тому, щоб створити у хворого розумне ставлення до хвороби, яке забезпечить найкраще дотримання лікувального режиму і проведення лікування в цілому.

Хворий і медичний персонал повинні підтримувати постійний контакт. Для цього визначають мету лікування і його перспективи. Щоб поставити перед хворим певну мету, слід враховувати його особистісні якості і стан вольових процесів. Необхідно всю поведінку хворого підкорити досягненню конкретної мети лікування. Певну роль тут можуть відіграти хворі, які одужують.

Другим психологічним моментом є підтримання надії на успіх лікування. Емоційне обнадіювання має поєднуватись з поясненням хворому основних типів перебігу захворювання. Це застереже хворого від розчарувань у лікуванні при можливому погіршенні його стану. Пацієнт знатиме, що деяке загострення захворювання закономірне, передбачене лікарем і що воно не стане на перешкоді сприятливого перебігу хвороби.

Наведемо варіанти неадекватного ставлення пацієнта до захворювання або стану свого здоров'я: 1) негативне - ігнорування факту хвороби, впливу факторів ризику, стану передхвороби; 2) зверхнє - недооцінка важкості хвороби, факторів ризику, передхвороби; 3) поринання в хворобу, передхворобу; 4) іпохондричне ставлення - безпідставний страх за здоров'я і життя (при неврозах); 5) утилітарне - одержання певної вигоди від хвороби, матеріальної чи моральної.

Однією з головних умов досягнення успіху в лікуванні є довіра хворого до лікаря. Щоб завоювати цю довіру, недостатньо мати високі фахові знання, треба ще вміти знайти підхід до хворого, зрозуміти, що саме потрібно йому повідомити. Хворого треба ознайомити (якщо це не суперечить деонтологічним нормам) з діагнозом, перебігом захворювання, обґрунтувати необхідність додаткових лабораторних та інструментальних досліджень і призначеного лікування. Особливо детально треба зупинитись на дієтичних рекомендаціях, порадах щодо режиму праці та відпочинку, лікувальної фізкультури. Необхідно попередити хворого про можливі побічні дії лікування, водночас підкреслюючи, що вони малоймовірні, але все ж з'являються, про що треба негайно повідомити лікаря. Не слід задовольнятися усними рекомендаціями, краще записати їх самому або продиктувати сестрі чи пацієнтові. Даючи рекомендації, слід назвати харчові продукти, які рекомендовані чи не рекомендовані хворому, зазначити енергетичну цінність дієти, спосіб кулінарної обробки продуктів, частоту прийому їжі. Характер фізіотерапевтичних процедур, лікувальної фізкультури, масажу та спеціальних методів психотерапії бажано в складних випадках узгодити з відповідними спеціалістами. Призначуючи медикаментозне лікування, вказують час та тривалість прийому відповідного препарату, можливий побічний вплив, сумісність або несумісність з іншими лікарськими засобами.

Ознайомлюючи хворого з результатами лабораторних та інструментальних досліджень, треба підкреслити, що ці результати не є абсолютними і їх треба оцінювати лише в зіспівставленні з даними традиційних методів дослідження (розпитування, огляд, вистукування, вислуховування, промацування). Обсяг цього ознайомлення залежить від характеру захворювання і характерологічних особливостей хворого. Пацієнту з тяжким органічним захворюванням треба навести лише ті відомості, які не спричинять психічної травми і одночасно переконають його в необхідності проведення рекомендованих лікарем додаткових досліджень та курсу лікування. При цьому хворий повинен знати, що діагноз ставить не інструменталіст, а лікуючий лікар. Є хворі, які недбало відносяться до свого здоров'я, недооцінюють серйозність свого захворювання, або намагаються "сховатись" від нього. Цим пацієнтам треба довести небезпеку такого ставлення до свого здоров'я і переконати їх в необхідності дотримуватись рекомендацій лікаря.

Бесіда з пацієнтом — це мистецтво, для досконального оволодіння яким, потрібні багаторічний досвід, висока фахова підготовка, уміння проникнути в його психологію. Тактика лікаря, його поводження завжди повинні будуватися залежно від характеру хворого, рівня його культури, ваги захворювання, особливостями психіки. З недовірливими хворими необхідно мати терпіння; всі хворі мають потребу в розраді, але в той же час у твердій упевненості лікаря в можливість лікування. Найважливішим завданням лікаря є необхідність домогтися довіри хворого й необережним словом і дією не підірвати його надалі.

Взаємини лікаря з родичами сама складна проблема медичної деонтології. Якщо захворювання звичайне й лікування йде добре, припустима повна відвертість. При наявності ускладнень допустимо коректна розмова з найближчими родичами.

Медичну етику не можна розглядати відірвано від загальних етичних проблем. В повсякденній діяльності лікаря часто виникають конфлікти між улітарною етикою, яка вчить ураховувати лише наслідки його діяльності, та деонтологічною етикою, згідно з якою, треба орієнтуватись не на наслідки, а на загальноназвані етичні принципи: правдивість, чесність, вірність обов'язку, клятві Гіпократа.

Важливою етичною проблемою є співвідношення свободи особи пацієнта і опіки над ним лікаря (те, що позначається терміном патерналізм). Патерналізм може бути справжнім (в разі непритомності хворого), а солітарний патерналізм вимагає від лікаря великого такту, спрямування волі пацієнта на шлях видужання.

Якщо хворий змушений дотримуватися режиму, дієти, приймати лікарські засоби протягом місяців і навіть років, то така ситуація потребує тісного контакту лікаря та пацієнта. Цьому значною мірою сприятиме дохідлива, проста і переконлива, а головне, потрібна хворому інформація, яку він одержить від лікаря.

Великою етичною проблемою є найраніше встановлення діагнозу хворому. Ця проблема актуальна і для стаціонару, але особливо для амбулаторних установ. Для своєчасного розпізнавання хвороби, лікар повинен в першу чергу досконало володіти традиційними методами дослідження: розпитом, оглядом, перкусією, аускультацією, пальпацією. Значний розвиток нових лабораторно-інструментальних методів дослідження в останні десятиріччя дозволив по-новому розглянути давно відомі діагностичні ознаки, уточнити їх, але разом з тим, зумовив надмірне захоплення багатьох лікарів цими складними інструментально-лабораторними методами і забуттям ними того факту, що як діагностичний, так і лікувальний процес є зрештою результатом контакту лікаря і хворого, а саме традиційні методи дослідження є одним із найважливіших факторів цього контакту.

Негативний вплив на психіку, емоції і поведінку хворого може справляти лікарняна обстановка, особливо якщо в лікувальному закладі порушуються гігієнічний та лікувально-охоронний режими, не дотримуються норми медичної етики й естетики. За таких умов можливе погіршення не лише психічного й емоційного, але й фізичного стану хворого, загострення його хвороби. Негативний вплив лікарняної обстановки на здоров'я пацієнта, особливо за умов неправильної організації його утримання, визначає поняття «госпіталізм».

Ріст санітарної культури населення вносить ще один аспект у взаємини хворого та медичного персоналу. Пацієнт з різних джерел може отримати відомості про свою хворобу, що нерідко дезінформують його, стають причиною сумнівів щодо правильності лікування. Такі згубні самовпливи хворого у зв'язку з хворобою або певним станом здоров'я називають егогеніями.

Під час госпіталізації хворих слід враховувати проблему сумісності пацієнтів. Егротогенія - це взаємний вплив пацієнтів, який може бути позитивним або негативним. До хворих з відхиленнями в поведінці має бути особливе ставлення не лише з боку медичного персоналу, а й пацієнтів.

З медичною деонтологією тісно зв'язана ятрогенія - це хворобливий стан, обумовлений діяльністю медичного працівника. Якщо людина недовірлива, психологічно нестійка, то їй легко вселити, що в нього є яке-небудь захворювання, і ця людина починає знаходити в себе різні симптоми мнимого захворювання. Тому лікар повинен переконати хворого у відсутності мнимих хвороб. До ятрогенії відносять захворювання й ушкодження, що виникли в результаті неправильних дій або лікування хворого.

Окремо виділяють лікарські помилки. Лікарські помилки з юридичної точки зору ділять на три групи:

1. діагностичні помилки, до яких відносять нерозпізнані або помилкове розпізнавання хвороби.

2. тактичні помилки, до яких зараховують неправильне визначення показань до операції, помилкову тактику лікування й ін.

3. технічні помилки - неправильне використання медичної техніки, застосування необґрунтованих діагностичних засобів.

До деонтології ставиться й відношення з колегами. Взаємини із середнім і молодшим медперсоналом повинне бути демократичним - вони знають і чують усе - необхідно залучити їх на свою сторону в плані збереження лікарської таємниці - не повідомляти ні хворому, ні родичам про наявне захворювання або патологію, застосовуваним методам лікування й ін. Робота у відділенні або в стаціонарі повинна підкорятися строгій дисципліні, повинна дотримуватися субординація, тобто службове підпорядкування молодшого за посадою до старшого. Медичний працівник у відношенні до хворих повинен бути коректним, уважним, не допускати панібратства.

Сестринська етика та деонтологія

Велику роль в процесі лікування хворого належить також середньому та молодшому медичному персоналу. Виконання етичних норм та принципів деонтології – важливий момент праці медичних сестер. Варто зазначити, що міжнародна медико-правова спільнота приділяє велику увагу сестринській справі та етиці. На 12-му Всесвітньому конгресі з медичного права однією з головних тем була тема – "Сестринське право і етика".

Психологічний клімат у медичному колективі — це не просто сума особистих якостей його співробітників. Він утворюється внаслідок взаємин між членами колективу. Джерелом складних взаємин у деяких медичних колективах часто є відсутність у колективі творчої роботи по спрямуванню зусиль його членів на виконання основного завдання — боротьби за здоров'я хворого. Висока культура взаємин палатних сестер — це вимогливість кожної сестри до себе, вміння тактовно та у доброзичливій формі звернути увагу своїх колег на їхні недоліки в роботі, а також без образ сприйняти справедливі зауваження щодо своєї особи. Самовпевненість і зарозумілість у роботі медичних працівників неприпустимі, в інтересах хворого треба виявляти максимум такту і самодисципліни.

Медична сестра має усвідомлювати свою відповідальність за життя хворого, однак це почуття не повинне переходити в сентиментальність, яка стане на заваді зібраності, активності у боротьбі за здоров'я, а нерідко й життя хворого.

Однією з основних рис характеру медичної сестри має бути чесність. Ні в якому разі не можна приховувати допущені помилки. Медична сестра повинна сумлінно виконувати свої обов'язки щодо роздачі лікарських препаратів і здійснення маніпуляцій. Вона зобов'язана бути завжди зібраною, спокійною і врівноваженою, не допускати нервозності і метушні в роботі. При погіршенні стану хворого не можна допускати паніки і розгубленості. В таких випадках дії медсестри повинні бути чіткими та впевненими. Слід пам'ятати, що неуважність у роботі, сторонні розмови під час обслуговування хворих, а також відлюдність, зарозумілість підривають авторитет медичної сестри. Кваліфіковане, чітке, своєчасне і старанне виконання призначень і процедур зміцнюють віру хворого в успіх лікування. Істотне значення для створення сприятливої атмосфери в лікувальному закладі має зовнішній вигляд медичного персоналу. Акуратна, в білосніжному халаті, з прибраним під шапочку волоссям, медична сестра викликає довір'я хворого. І навпаки, зім'ятий чи забруднений халат, недоглянуті руки, надлишок прикрас і косметики, подразливі запахи несприятливо впливають на хворого.

Важливим обов'язком медичної сестри є збереження професійної таємниці, якщо вона не зачіпає інтересів суспільства або хворого. Медичні сестри не мають права розголошувати і обговорювати відомості про хворобу та інтимне життя хворого, які вони отримали під час виконання професійних обов'язків. Медичним сестрам не треба брати на себе функції, які віднесені до лікарської компетенції, роз'яснювати хворим або їхнім родичам характер захворювання, інтерпретувати результати лабораторних, інструментальних та рентгенологічних досліджень. Вони можуть говорити лише про загальний стан хворого. Увага і делікатність з боку медичної сестри до хворих не повинні виходити за межі розумного. Звертатися до хворих треба зі строгою ніжністю, не допускати кокетства та нав'язливості.

Недопустимо у присутності хворих обговорювати або критикувати професійний рівень і призначення лікарів. Це підриває не лише авторитет лікаря, але й віру хворого в успіх лікування.

Службові взаємини палатної медичної сестри складаються зі взаємин із співробітниками, хворими та родичами. Передусім культура службових взаємин у колективі базується на високій трудовій дисципліні, товариській взаємодопомозі, ввічливості та доброзичливому ставленні до людей. Проявами добрих взаємин між медсестрами є постійна готовність допомогти колезі в скрутних ситуаціях, що можуть виникнути при виконанні різних процедур.

На особливу увагу заслуговують взаємини палатної сестри з молодшим медичним персоналом. Палатна сестра по відношенню до санітарки є не лише товаришем по роботі, але й керівником, учителем і наставником. Свої розпорядження сестра повинна робити у ввічливій формі, без проявів роздратування чи зарозумілості. Однак при виконанні службових обов'язків не слід встановлювати й фамільярних стосунків. Палатна сестра зобов'язана систематично контролювати виконання молодшим персоналом її розпоряджень. У присутності хворих чи їхніх родичів не слід робити санітаркам зауваження. Звертатися до санітарки, особливо старшої за віком, треба по імені та по-батькові. У розмовах про санітарку з хворими або їхніми родичами краще називати її нянею. Молоді медичні сестри, які недавно закінчили училище, володіють певним обсягом знань, але не мають досвіду роботи, можуть багато чого повчитися у досвідчених санітарок, які добре вміють виконувати різні процедури по догляду за хворими. І все-таки, навчаючись у санітарок, палатна сестра повинна завжди бути старшою на посту, коректно вимагати від молодшого медперсоналу виконання їхніх службових обов'язків.

Основу взаємин медичної сестри і лікаря складає субординація, тобто система службового підпорядкування молодшого за посадою старшому. Одержавши від лікаря розпорядження, медсестра повинна ретельно їх виконувати. Про труднощі, що можуть виникнути при виконанні призначень, необхідне доповісти палатному лікарю, якщо він відсутній, — завідуючому відділенням, а у вечірній час — черговому лікарю. Якщо у медсестри виникли сумніви щодо доцільності якогось призначення або вона вважає його шкідливим чи небезпечним для хворого, вона зобов'язана не в присутності хворих повідомити про свої сумніви лікарю, який зробив це призначення, і виконати його лише після того, як лікар підтвердить своє рішення. Якщо медична сестра і після підтвердження лікарем призначення продовжує вагатися щодо його доцільності, вона зобов'язана доповісти про це завідуючому відділенням.

При обході палат черговим лікарем або відвідуванні хворого лікарем-консультантом палатна сестра зобов'язана створити сприятливі умови для їхньої роботи.

Для встановлення контакту між хворим і медичною сестрою важливе значення має її особистість. Медична сестра може любити свою професію, прекрасно володіти навичками, однак якщо вона через особливості свого характеру часте конфліктує з хворими, її професійні якості не можуть бути повністю реалізовані. Буває, що часті психоемоційні перевантаження у процесі професійної діяльності, а також деякі особливості психічної індивідуальності призводять до того, що її характер змінюється, деформується. Проявляються такі негативні риси, як байдужість, грубість, дратівливість при контакті з хворими, а іноді - пригніченість від безсилля, особливо при лікуванні важко хворих пацієнтів. Тому медичній сестрі слід оберігати себе від професійної деформації, а також намагатись зберегти душевну рівновагу пацієнта, утвердити в ньому позицію на одужання.
Деонтологія в педіатрії

Особливості деонтології в педіатрії обумовлені своєрідністю дитячої психіки залежно від віку дитини. Ефективність лікування хворих дітей, визначається не тільки точною діагностикою захворювань, але й розумінням особистості хворої дитини. У зв'язку із цим треба знати всі фактори, які беруть участь у формуванні особистості дитини. До них ставляться генетичні, екзогенно-органічні й зовнішньо-середові (переважно сімейні) фактори.

Розвиток психіки дитини - складний процес дозрівання й ускладнення психічних функцій і особистості, що відбуває під впливом ряду факторів - спадково-біологічних й соціальних (виховання, навчання, впливу навколишнього середовища).

Окремі психічні функції дозрівають послідовно й поетапно. Перший етап - розвиток основних рухових функцій - від моменту народження до 1 року; другий - розвиток більше складних рухових функцій і дозрівання почуттєвої сфери - від 1 року до 3 років; третій - дозрівання емоційної сфери - від 3 до 12 років; четвертий - дозрівання розумової діяльності - після 12 років.

На першому етапі розвитку психіки дитини відбуваються переважне дозрівання й диференціація рухових функцій. Реакція дитини в перші тижні його життя - переважно рухові (лемент, рухове занепокоєння й т.п.). Вони виникають у відповідь на будь-які подразники: холод, голод, різка зміна положення тіла. Починаючи з 3-4-місячного віку діяльність дитини приймає переважно ігровий характер. Вдосконалення рухових навичок створюють умови для ускладнення ігрової діяльності, маляті стає доступним обіг з різними предметами.

Паралельно з удосконалюванням рухових функцій розвивається емоційна сфера дитини. Якщо на самих ранніх етапах життя емоції мають безумовнорефлекторну природу, то вже з 2-3 місяцю життя деякі емоційні реакції здобувають умовнорефлекторний характер.

Початок другого етапу характеризується переходом дитини з горизонтального положення у вертикальне (дитина починає самостійно стояти, ходити). Найважливішу роль у розвиток психіки на цьому етапі грає оволодіння мови. Для розвитку й ускладнення емоційної сфери досить істотне значення має словесна оцінка дорослими свого відносини до дитини і його дій. Розвивається воля - прагнення одержувати бажане, з'являється наполегливість. Вік 3 роки називають віком першої впертості (протиставлення своїх бажань і відстоювання їх), крім того, дитина починає усвідомлювати себе, своє «Я».

На 2-3 році життя розвиваються вже елементарні естетичні почуття, а також пізнавальні емоції; почуття подиву, характерне для однорічної дитини, переміняється допитливістю.

На третьому етапі раніше розвинені емоції стають більше глибокими, стійкими, складається система емоційних відносин. Формуються вищі моральні емоції - чуйність, турбота, почуття дружби, боргу й т.п. Вже на другому й третьому етапах розвитку заставляються основи розумової діяльності дитини; формуються прості, а потім більше складні поняття й судження.

Четвертий етап розвитку психіки характеризується тим, що саме в цей період відбувається основне формування розумової діяльності дитини. На зміну переважно почуттєвим формам пізнавальної діяльності поступово приходить логічне мислення, колись індивідуальну свідомість усе більше здобувають риси свідомості колективного, суспільного. Саме в цьому періоді остаточно формуються вищі людські емоції.

У біологічному й психічному розвитку дитини виділяють три критичних періоди: 3-4 роки, 7-8 років і 12-14 років. Бурхливо протікає фізичний і психічний розвиток у ці періоди, що часто викликає різку напругу діяльності майже всіх функціональних систем організму, та створює підвищену небезпеку захворювання. Особливо насторожує щодо цього третій, так званий пубертатний - критичний період, що характеризується половим дозріванням підлітків і пов'язаної із цим гормональною перебудовою, різкими вегето-судинними зрушеннями.

Представлені етапи розвитку психіки дитини багато в чому схематичні й умовні. Індивідуальні особливості розвитку кожної дитини можуть вносити значні зміни в цю схему.

Хвора дитина, як правило, відрізняється від здорової. У неї змінюється настрій, вона може стати подавленою, дратівливою, плаксивою, неспокійною і рідше безтурботно-добросердною. У багатьох дітей порушується поведінка. Вони можуть тяготитися тими обмеженнями, які на них накладає хвороба. Нерідко діти відмовляються від виконання режиму, не підкоряються старшим, упираються. У поводженні можуть з'явитися велика кількість витівок, а іноді й несподівані й недоречні вчинки.

У процесі лікування дітей медичним працівникам доводиться мати справа не тільки з дітьми, але й з їхніми родичами, що ускладнює деонтологические завдання. Діти, особливо хворі, мають потребу в любові, пещенні, увазі й співчутті. Це загальновідома істина. Вона й повинна бути покладена в основу роботи дитячої медичної установи.

Дитина перебуває в постійному розвитку, тому на різних вікових етапах найбільш істотними виявляються різні події. Дошкільники найбільше страждають через можливий відрив від родини, будинку, через нездатність управляти своїми тілесними функціями. Школярі більше залежні від взаємин з однолітками. У теж час оцінити психологію дитини неможливо поза контекстом родини.

Атмосфера, що складається в родині під час хвороб дитини, багато в чому залежить від того, як його виховують. Якщо дитині, до хвороби не вистачало турботи, уваги, то й під час хвороби в такій родині його не забезпечать всім необхідним. У той же час деякі батьки, зрозумівши, що вони до хвороби недостатньо оточували його турботою, мало приділяли часу, перебудовуються й створюють йому всі умови. У тих же родинах, де дитина оточена надмірною увагою, де захоплюються кожним його вчинком, де намагаються попередити кожне його бажання, відповідно під час хвороби турбота підсилюється. У цих випадках доводиться попереджати, що у своїх добрих намірах батьки можуть завдати шкоди дитині.

Хворі діти по-різному переносять свою хворобу, але немає жодної дитини, у якої б не було тій або іншої реакції на патологічний процес. Ця реакція навіть маленької дитини досить складна. Реакція особистості хворої дитини називається внутрішньою картиною хвороби. Її формування в дітей відрізняється від такої в дорослих тем значніше, ніж молодше дитина. Розуміння процесів в організмі й подання про хворобу, можливість оцінки хворобливих переживань залежать від рівня розвитку мислення, і як правило, залежать від віку. Переважне емоційне відношення, що випливає з особливостей особистостей дитини, впливає на формування внутрішньої картини хвороби. У зв'язку з особливостями емоційних відносин можуть виникнути три типи внутрішньої картини хвороби:

  1. гіпонозогнотичний - з емоційною недооцінкою симптомів, ігнорування хвороби, завищення очікуваних результатів лікування;

  2. гіпернозогнотичний - з надлишковою емоційною напруженістю пов'язаних із хворобою переживань, перебільшенням ваги проявів захворювання, невір'ям в успішність лікування;

  3. прагматичний - із прагненням до реальної оцінки захворювання і його прогнозу, гарним контактом з лікарем і бажанням виконувати всього його приписання.

Вплив медичного персоналу й обстановки медичної установи на формування внутрішньої картини хвороби в дитини багатопланова. Лікар впливає на процес обстеження, підготовки до госпіталізації, процедур і операцій. Тому лікар дитячого стаціонару повинен дотримуватися певних правил:

- госпіталізувати дитину треба тільки в тих випадках, коли неможливо досягти позитивного результату лікування в домашніх умовах;

- розмішати дітей по палатах треба з урахуванням віку й статі;

- дітей раннього й дошкільного віку треба госпіталізувати з матір'ю або родичами;

- не слід виключати або обмежувати відвідування родичів;

- до дітей у стаціонарі треба звертатися за іменем;

- необхідно підготовити дитину до всіх планованих обстежень і процедур. Не можна обманювати дитину, говорячи, що хворобливе або неприємне обстеження таким не є.

Психологічний підхід - важлива частина знань і досвіду медичного персоналу в дитячому відділенні. У практичній роботі необхідно враховувати не тільки фізіологічні, але й психічні, вікові й індивідуальні особливості дитини, і його батьків.

Психологічний підхід у практичному плані можна представити у вигляді наступних рекомендацій:

- Контакт треба встановити поперши з дитиною, тому що як тільки батьки відзначають, що дитина не пручається медичному працівникові, вони ставляться до нього з довірою.

- Довіра до медичної сестри викликається її поводженням, особистим прикладом, людськими якостями. Спокійна, уважна, оптимістична, акуратна медична сестра, що має здоровий колір особи, правильну поставу, не куряща вселяє довіра й дитині і його батькам.

- Подолання страху у дитини і його батьків - одне з головних деонтологических завдань.

Непохитність у самій доброзичливій і м'якій формі в сполученні з повагою й відомою дистанцією полегшує виконання деонтологічних завдань. Спокійні інтонації, слова, вимовні твердо, але з повною повагою до дитини, і його батькам, дають успіх.

Вселяння дитині і його близьким родичам думки про те, що вони самі гаряче зацікавлені й мають потребу у виконанні лікарських приписань, знімає багато хто деонтологические труднощі.

Однієї з найважливіших завдань педіатра повинне бути встановлення контакту з родиною хворого незважаючи на всі труднощі, пов'язані з характерами або психологічними особливостями його батьків. Без адекватної взаємодії з ними неможливо не тільки нормалізувати психічний стан дитини, але й бути впевненим у виконанні призначень, ефективності лікування основного захворювання.

Проте в роботі лікаря-педіатра неминуча зустріч з конфліктними або "важкими" батьками.

Для бесіди з "важкими" або конфліктними батьками треба призначити зручне для лікаря й батька час. Розмовляти наодинці, краще в окремому кабінеті. Важлива обстановка кабінету: лікар і його співрозмовник повинні розташовуватися на стільцях або кріслах однакової висоти, не друг проти друга, а краще під кутом 45 градусів, світло не повинно зліпити ока співрозмовникові. Лікар, що проводить складну для нього бесіду, насамперед сам повинен почувати себе комфортно. Не призначайте бесіду, якщо Ви голодні, хворі або чимсь роздратовані. Призначену бесіду в таких випадках краще перенести на інший час. Розмовляючи, прийміть спокійну позу, що нагадує рекомендується для аутотренінгу: ноги не схрещені, руки розведені, нічого не смикають, спокійно лежать на столі. Варто врахувати правило старих психіатрів: не записувати за хворим у його присутності. Для встановлення психотерапевтичного контакту надайте співрозмовникові можливість вільно висловитися. Слухаючи його мову, не тільки вникайте в її зміст, але й спостерігайте за співрозмовником - за його мімікою, модуляцією голосу, по яких можна судити, що з того, про що він говорить, найбільше для нього значиме. Якщо Ви не зрозуміли, що Ваш співрозмовник мав на увазі, негайно уточнюйте, чи не так Ви це зрозуміли. Ваше уважне вдумливе слухання покаже співрозмовникові, що Ви працюєте, намагаєтеся допомогти йому, і це знизить емоційне розжарення бесіди. Тільки після того, як пацієнт висловився, обговорені й по можливості вирішені поточні питання, пов'язані з лікуванням дитини, можна задавати батькові питання про його власне самопочуття, пояснити йому, як важливі для дитини нормалізація настрою й стани батьків.

Головне завдання обговорення - профілактика ятрогенних ефектів, раціональна психотерапія. Наприклад, мати, що вказала, що вона ставилася до дитини жорстоко, може почувати себе винної в його хворобі. Їй необхідно роз'яснити необґрунтованість самозвинувачень, перенести акцент на те, що тепер потрібно для дитини, підкреслити значення її впевненості, спокою. В інших випадках треба допомогти батькам зрозуміти, що відхилення в поводженні дитини не "розбещеність", а наслідок хвороби, і т.д. Поводження лікаря повинне бути вільно від осуду й моралізування, набагато корисніше разом з родителями сформулювати підхід до дитини, при якому вони могли б почувати себе активними учасниками його лікування.

На медичну діяльність мають важливий вплив як морально-етичні, так і правові норми. Говорити про пріоритет тих чи інших недоцільно.

Беручи до уваги позитивний міжнародний досвід (Міжнародний кодекс медичної етики від 1949 р., Міжнародну клятву лікарів від 1948 р. та інші), створене Етичний кодекс лікаря України, де у Загальній частині закріплені основні засади медичної етики та кваліфікаційно-ділові і морально-етичні вимоги до окремих категорій працівників лікувально-профілактичних закладів.

В Україні затверджено Клятву лікаря Указом Президента від 15 червня 1992 р. Цю клятву повинні давати всі випускники вищих навчальних медичних закладів України, яка вміщує всі важливі норми етики і деонтологічні принципи, враховано міжнародну практику.

Етичні гарантії є важливим фундаментом для реалізації конституційного права на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування. Жодні зміни і кризи у державі не повинні впливати на якість медичної допомоги і професійність виконання медиками свого найважливішого обов’язку – рятувати життя і лікувати хворих. Люди, які вирішили присвятити себе медицині, служінню народу, повинні пам’ятати про своє покликання і високу місію та відповідальність перед людьми.

Похожие:

Киснева терапія застосування кисню з лікувальною метою. Призначається кисень у випадках недостатнього кисневого забезпечення органів та тканей, які виникають iconМедична радіологія галузь медицини, яка розробляє теорію та практику...
Однією з основних наукових дисциплін, які включає в себе медична радіологія є променева діагностика, предметом якої є діагностика...
Киснева терапія застосування кисню з лікувальною метою. Призначається кисень у випадках недостатнього кисневого забезпечення органів та тканей, які виникають icon«порядок вирішення судом питань, пов’язаних з виконанням вироку»
Суб’єкти, які мають право звертатись до суду з клопотанням (поданням) з питань, які виникають на стадії виконання вироку
Киснева терапія застосування кисню з лікувальною метою. Призначається кисень у випадках недостатнього кисневого забезпечення органів та тканей, які виникають icon7. Методи психологічної корекції: зображувальна терапія
Зображувальна терапія як напрям арттерапії. Корекційні можливості зображувальної терапії
Киснева терапія застосування кисню з лікувальною метою. Призначається кисень у випадках недостатнього кисневого забезпечення органів та тканей, які виникають iconЗакон України "Про забезпечення права громадян на участь в роботі органів влади"
Ресурсом розбудови в Україні розвинутого Народовладдя є сучасні інформаційні технології та існуюча законодавча база
Киснева терапія застосування кисню з лікувальною метою. Призначається кисень у випадках недостатнього кисневого забезпечення органів та тканей, які виникають iconТема Методи психологічної корекції: музична терапія Питання для теоретичної підготовки
Музична терапія як корекційний метод в роботі з дітьми з порушеннями психофізичного розвитку
Киснева терапія застосування кисню з лікувальною метою. Призначається кисень у випадках недостатнього кисневого забезпечення органів та тканей, які виникають iconКрок 1 Фармація Медичний профіль – Без класифікації
В кабінеті щеплень згідно календарного плану щоденно вводять вакцинні препрати різним за віком дітям з метою профілактики інфекційних...
Киснева терапія застосування кисню з лікувальною метою. Призначається кисень у випадках недостатнього кисневого забезпечення органів та тканей, які виникають iconПренатальна діагностика вродженої та спадкової патології
Ця патологія веде до інвалідизації,а в багатьох випадках І до смерті. Лікування пацієнтів з такою патологією дороге, в багатьох випадках...
Киснева терапія застосування кисню з лікувальною метою. Призначається кисень у випадках недостатнього кисневого забезпечення органів та тканей, які виникають icon5. Інформаційне забезпечення моніторингу світового ринку готельних...
Тема Інформаційне забезпечення моніторингу світового ринку готельних І ресторанних послуг
Киснева терапія застосування кисню з лікувальною метою. Призначається кисень у випадках недостатнього кисневого забезпечення органів та тканей, які виникають iconПро заборону спрямованої на дітей пропаганди гомосексуалізму
Даний закон має на меті забезпечення захисту дітей від факторів, які негативно впливають на їх фізичний, інтелектуальний, психічний,...
Киснева терапія застосування кисню з лікувальною метою. Призначається кисень у випадках недостатнього кисневого забезпечення органів та тканей, які виникають iconЗакону України "Про внесення змін до
Листопада 2011 року у Верховній Раді України зареєстрований законопроект "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України...
Вы можете разместить ссылку на наш сайт:
Школьные материалы


При копировании материала укажите ссылку © 2020
контакты
userdocs.ru
Главная страница